Затримання. В автомобілі розпочався мій найперший допит. Страшно. «Хлопці, ви помилилися! Я фотограф, я йшов на фотозйомку!». «Ми не помиляємося, хлопче. Ми ніколи не помиляємося... Якщо ФСБ береться за справу, то воно доводить її до кінця. Ніяких помилок. Ніколи. Знаєш, що з тобою буде? Ти попав. Розумієш? Доведеться тобі за все відповісти!..» Чи розумів я, що буде далі? Що мені загрожує? Що чекало на мене? І розумів, і не хотів розуміти, не вірив. «Знаєш, куди ми їдемо? Відгадай! Ми їдемо в ліс. Копатимеш собі могилу, сука. Ніхто тебе ніхто не знайде. Думаєш, ти комусь потрібен? Потрібен Україні? Нікому ти не потрібен». Що далі? Могила? Смерть?
Машина зупинилася. Мотор заглох. Із мене повільно зняли маску. «Ми пропонуємо тобі два варіанти. Або ти сам відкриєш нам свою квартиру й ми спокійно увійдемо. Або ми виламаємо її, та так, щоб усі сусіди збіглися подивитися на те, що відбувається, і зробили свої висновки: хто ти і хто твоя сім'я. Уяви, як твоя мати далі житиме тут із такою ганьбою. Як вона людям в очі дивитиметься?». Озирнувшись, я зрозумів, що перебуваю в дворі власного будинку.
Звісно, я відповів відмовою. Мій дім ‒ моя фортеця. Так я завжди думав. Звичайно, в мене було годі щось шукати. Я був абсолютно чистий. Мені не було чого ховати. Але про те, щоб когось пустити до себе додому для постановочного обшуку, не було й мови. Звісно ж, моя відповідь нікому з присутніх не сподобалася, але вона нікого й не засмутила. Вони помахали перед моїм носом ключами від моєї квартири. «Зараз ти зайдеш до під'їзду без маски, щоб не привертати уваги місцевих жителів, твоїх сусідів. Поводься добре, бо буде тобі тільки гірше. Все зрозумів?». Я й сам був радий іти без маски. Щоб ніхто зі знайомих не зрозумів, не впізнав, що відбувається. Не те, щоб соромно... Але моїй мамі потрібно було далі тут жити, під час окупації, коли навколо люди з промитими російською пропагандою головами. Мене вели без маски, але наручники не знімали, прикрили їх кофтою...
Стрімко почався незаконний обшук. Тупіт ніг, безліч голосів. Неприємне відчуття, що хтось брудний і неохайний риється у твоїх речах
Не встиг я зайти до під'їзду, як мені знову натягнули мішок на голову. Темрява. Руки в наручниках підняли вгору, так, щоб я знову зігнувся обличчям до підлоги. Кілька хвилин вирішували, хто з них підніматиметься пішки на восьмий поверх, а хто на ліфті. Мірялися званнями й жартували один над одним. Я чекав. Нарешті мене завели до ліфту. Хотілося, щоб усе це закінчилося швидше, суглоби рук були нестерпно вивернуті, тіло немов перебувало в агонії. Нарешті зупинка ‒ і власна квартира. Кинули зв'язаного на підлогу на кухні. Стрімко почався незаконний обшук. Тупіт ніг, безліч голосів. Неприємне відчуття, що хтось брудний і неохайний риється у твоїх речах. Тільки твоїх і для тебе. Але ти не можеш цього контролювати, цьому протистояти. Не можуть цього зробити і твої близькі, бо вдома нікого немає, нікому не відомо про те, що відбувається. Мені радів тільки наш йоркширський тер'єр. Маленька собачка стрибала по мені, намагалася стягнути мішок із голови, облизувала руки.
Постановочне театральне дійство для них же самих. Не має ні сенсу, ні честі
У цей час окупанти перевертали мій будинок догори дном. Виносили все цінне. Крали. Їх і не цікавили якісь там речові докази. Звісно, це могло стати приємним бонусом, але ніхто й не очікував щось знайти. Я лежав і чув жіночий сміх, договори про побачення з подругами, які, як я зрозумів, були понятими при цьому театрі абсурду. Постановочне театральне дійство для них же самих. Не має ні сенсу, ні честі. Через якийсь час хтось зайшов на кухню й ривком підняв мене з підлоги. Завели до вітальні й посадили на стілець. Зняли мішок. Навколо все нагадувало наслідок землетрусу. Переді мною сидів у сімейному кріслі-гойдалці нахабний, огрядний, лисий, середніх років і середнього зросту чоловік. Сидів і погойдувався. Обличчя його виражало ненависть. «Усі ви такі герої. Мовчите. Нічого не говорите. Але нічого, всі ви однакові. Рано чи пізно заговорите». В його руках була сумка з декількома протигазами.
‒ Що це?
‒ Протигази.
‒ Для чого вони тобі?
‒ Це засіб порятунку в разі надзвичайної ситуації.
‒ Ти що нас за дебілів тримаєш? Смієшся над нами?
Нерозумно було провокувати їх. Адже в їхній системі координат за все доводиться платити
Підскочив із крісла і кинувся до мене. Один із учасників обшуку заглянув до вітальні та сказав: «У будинку поняті. Потім. Потерпи. Ще награєшся». Він відійшов, сидів і мовчки дивився на мене з ненавистю. Після окупанти принесли до кімнати наколінники й налокітники для їзди на роликах.
‒ Що це?
‒ Це захист для їзди на роликах.
‒ Такий розумний? Так? А де ж ролики?
‒ На балконі.
‒ На балконі нічого немає. Брехати нам смієш? Ну нічого, поговоримо ще. Це екіпірування «майданівців». Ти що, сука, ідіотів із нас робити вирішив?
Чесне слово, досі не знаю, були там ролики чи ні. Можливо, мама забрала їх у наш гараж чи кудись прибрала в будинку, але говорив я чисту правду... Наступною принесли пачку медикаментів.
‒ Що це? ‒ запитали вони з уже закипілою люттю.
‒ Медикаменти.
‒ Для чого?
‒ Для лікування, коли хворієш, ‒ відповів я і, не втримавшись, усміхнувся.
Даремно... Нерозумно було провокувати їх. Адже в їхній системі координат за все доводиться платити...
Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
