Я був фотографом. Шукав прекрасне. Моїм кредо завжди була одна проста фраза: «Красиве те, на що дивишся з любов'ю». Дивився на будь-яке створіння, усвідомлюючи, що воно вже від своєї природи є прекрасним. Намагався розповісти людям, що їм не потрібні модифікації, щоб бути кращими... Я любив людей, любив світ. Можна сказати, що був космополітом, який знайде спільну мову з ким завгодно і де завгодно на цій планеті. Але життя вело завжди в одне місце ‒ в Україну. Проте всі ми трохи космополіти, поки не приходить біда в наш дім. І тоді все змінюється. Тоді реальність подій розкриває твої очі на цей світ. І довколишні фарби вже не настільки райдужні. Не настільки заспокійливі й радісні. Занадто багато стає червоного кольору...
9 березня 2014 року я був вже іншим. Не таким, як раніше. Світ, який я любив, змінився. Затишне, спокійне життя перетворилося на боротьбу. Випробування, змагання, битву за виживання і збереження власної самоідентичності, землі і права називатися українцем.
Але всі ми трохи космополіти, поки не приходить біда в наш дім
Так, моє життя стало іншим. Люди, яким я дарував посмішки, тепер викликали ненависть в серці й оскал на обличчі. Я відчував себе вовком серед стада дурних овець, яких брехливі пастухи погнали на забій ‒ а вони і раді старатися йти. Серед тих, хто продався за дешеві обіцянки і популістичні гасла. Серед людей, які носять «кайдани» на своїх руках, пута в серцях і умах. Вони публічно спалювали українські прапори на вулицях. Вони випалювали українські герби, влиті в граніт. Вони збивали українську символіку молотами і кувалдами. Вони руйнували все, що символізує Україну. З ненавистю берсерків (воїни, які перед битвою приводили себе в стан підвищеної агресії), з диким сказом, з піною з рота і засліпленими очима. Вівці, яких ведуть брехливі пастухи на бійню.
Я відчував себе вовком серед стада дурних овець, яких брехливі пастухи погнали на забій ‒ а вони і раді старатися йти
Їхні душі немов відчували неминуче майбутнє і билися в передсмертній агонії. Оголосили полювання на відьом. Викрадали, катували, мучили всіх, хто не такий, як вони. «Россійська весна» почалася зі штурму військових баз і вбивств українських військових, в лісах на пролісках лежали мертві тіла кримських татар і українців. Кров, насильство і смерть ‒ обличчя сучасної Росії. У той час хотілося плакати від безсилля і злості. Але насправді не такими і безсилими ми були...
«Россійська весна» почалася зі штурму військових баз і вбивств українських військових, в лісах на пролісках лежали мертві тіла кримських татар і українців
Мама спочатку відмовляла від участі в акціях протесту, мітингах, від нічних чергувань і патрулювань. Мама боялася, адже передбачала за всім цим затримання, арешт і тюрму. Бабуся плакала. А я був тим, ким мав бути. Громадянином своєї країни. Українцем. І моя сім'я була зі мною. Ніколи не можна зупинятися і тим більше ‒ здаватися. Адже ніхто крім нас.
У підсумку ‒ квартира обвішана георгіївськими стрічками для марної конспірації. П'ятилітрові бочки з гречкою для українських військових. Шкарпетки, мед, цигарки. Закуплені медикаменти на випадок початку активної війни і припасені протигази на випадок якоїсь хімічної або газової атаки. Може і смішно, але хто знав, як можуть повернутися події. Ми не були готові до того, що «старший брат» піде на нас війною і прийде нас вбивати.
Настало Дев'яте травня. Свято перемоги! День, в який з року в рік нас привчали разом з іншими рабами ідеї йти віддавати честь загиблим героям за брехливі ідеали. Квіти. Салюти. Фронтові сто грамів для будь-якого віку... Щеплення сучасного порочного мислення про те, як було добре «тоді», спогади про колишню славу. Життя в минулому. Зомбування ‒ елемент російської стратегії.
Щеплення сучасного порочного мислення про те, як було добре «тоді», спогади про колишню славу. Життя в минулому
Мій прадід теж воював. Він, як і багато хто, побував у полоні. У той час віддавати останню шану шляхом пострілу в спину з рушниць НКВД було нормальним явищем. Адже тоді, як і зараз, якщо потрапив в полон, то ти ворог народу, на тобі «клеймо» і ти вже всього лише матеріал. Щороку я стояв у «лаві пам'яті» з портретом свого діда, увіковічуючи його ім'я, ім'я людини, яка не одержала заслуженої шани героя. Портрет. Обличчя. Лик. В цьому році я ніс його серед сотень облич побратимів, щоб він дивився на збочений люд. Упевнений, він був би гордий за мене, і як півстоліття тому, мій прадід дивився б з огидою на цю сіру масу безвольних людей. Обвісилися георгіївськими стрічками і радіють новій окуппації. Новому вторгненню. Новому геноциду. Пануючий людожер незаконно захопив владу. Незаконно окупував українську землю. Мою Батьківщину.
Совість моя була чиста, а думки тверезі, як ніколи. Я йшов вільним серед невільних. На відміну від нечистого, отруєного суспільства навколо мене, я знав, ким я є. Я знав, що мій дім і моя Батьківщина ‒ Україна. Так завжди було, є і буде.
Та весна перевернула всі мислимі й немислимі підвалини. Своєю несправедливістю і жорстокістю Росія посіяла насіння війни в родючу українську землю. Але дерево, яке з нього виросло, назавжди знищить заразу з лиця землі.
Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
