Олег Панфілов: Як Росія поверне Крим

Спеціально для Крим.Реалії

Люди діляться на дві групи ‒ одна вважає, що Росія «навіки повернула» Крим, інша вважає, що Крим повернеться до України, і станеться це скоро. Або ще швидше. Можна скільки завгодно іронізувати над тими й іншими, але в істориків є неспростовні аргументи ‒ останні сто років Росія повертає території ‒ це стало традицією.

Звісно, щоб з'явилася традиція повернення, має бути і традиція захоплення. Вона древніша, оскільки Росія створювалася за допомогою захоплень, окупацій та анексій. Відбувалося це з 15 століття, із захоплення Великого Новгорода й окупації Новгородської республіки, прообразу європейської держави, що входила до сфери інтересів Ганзейського союзу та благополучно існувала 342 роки. Потім захоплювали почергово Поволжя й Урал, південні степи й Сибір, Україну й Балтію, Далекий Схід і Кавказ, Центральну Азію й Польщу. Захоплення називали «збиранням земель», цей територіальний общак потім і назвали Росією.

При царях-імператорах частіше захоплювали, але іноді й віддавали, коли програвали війни ‒ наприклад, на Далекому Сході. Традицію повернення краденого розпочали більшовики, які відмовилися від Польщі й Фінляндії, про що потім довго шкодували. Польщу 1944 року повернули, а Фінляндію 1940-го захопити не вдалося. Проте, прихопили Західну Україну й Білорусь, Молдову й Республіку Тива. Згодом захоплені території ділилися за своїм статусом на три категорії: російські республіки, радянські республіки та «країни народної демократії», тобто, ті, де перебували радянські війська. Була й четверта категорія ‒ нахлібники, країни, що перебували на фінансовому й ідеологічному забезпеченні СРСР ‒ від Куби до Анголи та В'єтнаму.

9 листопада 1989 року впала Берлінська стіна, що простояла 28 років, розділяючи один народ, одну країну. ФРН швидко оговталася після Другої світової війни, а НДР, завдяки радянській допомозі, була однією з найжорсткіших соціалістичних країн, створених СРСР із 1945 року. Радянська, а тепер і російська пропаганда співають дифірамби Горбачову й Шеварднадзе, тоді голові МЗС СРСР, завдяки їхній «миролюбній політиці» дві частини країни об'єдналися. Щоб зрозуміти ступінь миролюбності, досить згадати радянські магазини, які своєю порожнечею не поступалися «чорним діркам» ‒ Радянський Союз доживав останні місяці, й утримувати НДР уже не було ніякої можливості, як і неможливо було втримати німців, які рвалися на Захід.

А потім була «оксамитова революція» в Чехословаччині, розстріл Ніколає Чаушеску, а раніше ‒ Польща з «Солідарністю», Угорщина, Болгарія, Монголія. Від Радянського Союзу тікали «братні народи», в яких історична пам'ять виявилася сильнішою, ніж прихильність до «старшого брата» в багатьох пострадянських країн. Пішли балтійські країни, на порозі вже стояла Грузія ‒ «общак» розсипався. У Путіна було й поки що залишається завдання зберегти й повернути втрачене ‒ таким же методом і способом, який був із 15 століття, ‒ захоплення, обман, анексія, асиміляція населення. Путін, проте, не розрахував ‒ метод хоча і старий, проте умови зовсім інші. З березня 2014 року санкції почали змінювати Росію, як колись вплинули на існування СРСР.

Санкції стали поступово змінювати і ставлення до Росії: рік тому створена дитяча організація ЄврАзЕС так і залишилась у дитинстві, розсипаючися на очах. Саміти СНД перетворені на міжусобиці, на які приїжджають кілька президентів, посміхаються один одному, говорять чергові слова, які більше схожі на тости, й повертаються до своїх країн, до своїх проблем. ОДКБ ‒ міфічна організація, вона давно вже не проводить ні самітів, ні навчань, навіть не приймає заяви ‒ щоб було зрозуміло, жива вона чи ні. Єдиними «живучими» територіями, як не дивно, залишаються сепаратистські «держави», в яких зараз одна мета ‒ вижити, а ще ‒ вгадати своє майбутнє.

Крим ‒ остання поцуплена Росією територія. Криму найважче ‒ його окупація стала приводом для запровадження санкцій, і коли-небудь росіяни зрозуміють, що красти погано й за це можна отримати покарання, що може обернутися розвалом країни. Але в Росії, як і в Радянському Союзі, погано з історичною пам'яттю, яку вибивали репресіями й ГУЛАГом ‒ і тому населення звикло жити сьогоднішнім днем, не намагаючись зрозуміти, що їх чекає в майбутньому.

Кримчанам було б корисно знати, що відбувається з їхніми «колегами» ‒ раніше захопленими територіями. В Абхазії ‒ чергові вибори до «парламенту», що супроводжуються скандалами, що загострилися після публікації матеріалів сурковської пошти. Абхази нарешті документально переконались у тому, хто ними керує, а всі їхні гасла про «державну розбудову» ‒ блеф, який підтримується російським бюджетом. Всі кандидати в депутати говорять російською, а бажання «відродити» абхазьку мову забуте. «Незалежна» Абхазія визнана тільки окупантом ‒ Росією, а також російськими дармоїдами ‒ Нікарагуа, Венесуелою й Науру. В «Південній Осетії» така ж ситуація, тільки там скоро «президентські» вибори, на яких переможе кандидат, якого найбільше любить Кремль і якому дасть гроші на підтримку штанів.

Окуповане Придністров'я виявилося затиснутим між Молдовою й Україною, яка ніколи не підтримуватиме сепаратизм на лівому березі Дністра. Цю територію не визнав ніхто, навіть окупант. Як і у випадку з Карабахом, не визнаним ніким, зокрема й Вірменією. Зусилля Грузії, Молдови й Азербайджану не дозволили перетворити сепаратистські території на самостійні «держави», скільки б не намагалася Москва і скільки б не обманювалося населення, яке живе там. Усі ці території перебувають у реанімації, до них підключений апарат штучного життя ‒ російський бюджет. Судячи з дієвості санкцій, бюджет вичерпується, і залишилося ще трохи часу, щоб він висох остаточно. Коли Росії не вистачатиме грошей ні на війни, ні на власне населення, настане колапс сепаратизму.

Відповісти безпосередньо й із упевненістю, коли повернеться Крим, я теж боюся, але вірю, що це станеться. Для впевненості є кілька причин. Перша ‒ жодна з країн, навіть із залишків дружніх Росії, не визнали анексію Криму. Друга ‒ юридичне обґрунтування анексії суперечить міжнародному праву, й від цього не відмахнутися. Третє ‒ історичному обґрунтуванню може повірити тільки божевільний, оскільки Крим, як і всі інші території, був захоплений ‒ завойований, забраний, поцуплений, як подобається, але він ніколи не був етнічно руським і ніколи добровільно не приєднувався до Росії. Четверте ‒ репресії щодо корінного населення, а також українців можуть стати приводом для розгляду відповідальності Росії в міжнародних судах. П'яте й головне ‒ Росії найближчим часом буде важко, а в перспективі неможливо буде забезпечувати фінансування кримського бюджету через санкції й катастрофічну ситуацію в російській економіці.

Усі ці фактори зводять зусилля кримської маріонеткової влади та Кремля до банального існування, але ніяк не до розвитку перспективного регіону. Логічніше було б апелювати до активістів «русского міра», переконувати їх у неминучості, але вони ще якийсь час перебуватимуть у впевненості, що їхня мрія буде вічною. Так комуністи теж думали впродовж 74 років, переконуючи радянське населення в тому, що «Ленін жив, Ленін живий, Ленін буде жити» і «світле майбутнє» не за горами.

Берлінська стіна будувалась із бетону, який рознесли за кілька годин, як тільки стало зрозуміло, що Німеччина, а не Горбачов, хоче бути єдиною. Всі роки існування соціалістичного табору поляки й угорці, чехи й румуни не залишали надії звільнитися від марксизму-ленінізму. Як і грузини, українці й молдавани. Таджики 1991 року почали своє звільнення від комуністичної ідеології, але тоді Кремль схаменувся і влаштував там громадянську війну. Тоді було зрозуміло, що насправді Радянський Союз тримався на страху та брехливій ідеології, але здебільшого на прибутках від продажу нафти й газу. Щойно запровадили санкції проти СРСР, він почав руйнуватися під пам'ятниками Леніну й іншим вождям, що падали один за одним.

У мене немає сумнівів у тому, що Крим повернеться до України ‒ ця впевненість обґрунтована історією й подіями останніх десятиліть. За крадіжку карають, за брехню засуджують, за самообман мучитиме совість ‒ ніяка пропаганда не врятує кримський «русскій мір» від необхідності погодитися з цим. І чим швидше це відбудеться, тим легше їм буде ухвалювати рішення ‒ жити в Україні чи скористатися можливістю розвивати дачні ділянки в Магаданській області. І головне ‒ зрозуміти, що світ уже не буде мовчки спостерігати за тим, що витворяє Путін.

Думки, викладені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції