Поширена в СРСР псевдоісторична концепція про «єдиний радянський народ», що закріпляла домінування росіян на окупованих ними територіях, по суті, була предтечею путінської ідеї «русского міра». Оскільки Москва вже більше не могла апелювати до зниклого разом із Радянським Союзом цього уявного псевдонароду, то ідеологи імперської політики Кремля віднайшли новий термін. Який би так само дозволяв трактувати колонізовані свого часу чужі території, як свої власні, а населяння, яке їх заселяє, вважати своїми підданими. Незважаючи на набутий ними державний статус і визнання в усьому світі незалежними країнами.
У цьому контексті варто звернути увагу на інтерв’ю відомого українського мовознавця, доктора філологічних наук, директора Інституту української мови Павла Гриценка, який справедливо зазначив: «Коли йдеться про «російськомовне населення», ми маємо зовсім іншу ситуацію. Коли відчувалося, що Радянський Союз дихає на ладан, тоді зародилася ідея створити зовсім інший тип Homo Soveticus. Тоді була розроблена фантастична за обсягами, структурою й тонкістю втілення ідея русифікації. Були створені умови, за яких ти міг здобути професію лише відмовившись у процесі освоєння цієї професії від своєї рідної мови. Так поступово насаджувалась і формувалась ця «російськість»…
Перший етап маніпуляції полягав у тому, що «русскоязычное население» прирівняли до «русских», до «соотечественников», до тих, кого треба захищати. Якщо ж їх треба захищати, то ви, йдучи з Радянського Союзу і створюючи свої нові держави – знайте, що ми в будь-який момент прийдемо й захищатимемо «русскоязычное население», незалежно від того, чи це ром, чи це угорець, чи це українець».
Росія повернулася до свого «інтернаціонального обов’язку»
Дійсно, росіяни мають патологічну потребу когось від чогось «захищати». Так СРСР велику частину ХХ століття намагався видати себе за «захисника слабких народів» і «поборника справедливості».
І хоча все це виливалось у підтримку терористичних і диктаторських режимів у всьому світі, але чого не зробиш задля поширення «принципово нової моделі» світоустрою.
Котра, щоправда, видавала тотальні злидні більшості населення за неймовірні успіхи комуністичного радянського керівництва, а втручання у внутрішні справи суверенних держав – за «інтернаціональний обов’язок» СРСР перед гнобленими «імперіалістами» далекими від Москви народами.
Тепер же Путін втручається і відторгає території сусідніх країн, послуговуючись новою ідеєю, яка передбачає, що Російська Федерація повертає частині російського народу (до якого кремлівці автоматично зарахували всіх тих, хто розмовляє російською мовою, і хто опинився поза їхнім контролем), захист і допомогу в дотриманні національних, релігійних і станових «прав».
Кремль силою намагається нав’язати українцям «право» перебувати в російському мовному й інформаційному просторі.
Абсолютно зрозуміло, що встановлювати свій «русский мір» вони планують лише там, де є російськомовні. Оскільки україномовні області їм не цікаві в принципі.
Наслідки тотальної русифікації не зникнуть самі собою
25 років із часу відновлення української державності показали, що наслідки тотальної русифікації не можуть зникнути самі собою.
Для українців це дуже болюча проблема, адже у великій частині міст вони й досі не мають повноцінного мовного середовища. Не дивлячись на те, що це їм гарантує Конституція.
У той же час, більшість політиків в Україні бояться навіть торкатися мовного питання, наперед знаючи, якою буде на це реакція з боку принципово російськомовних.
Але справа дерусифікації України й формування української сучасної політичної нації не зрушить із місця, якщо мовна тема не звучатиме з вуст політиків і з екранів телевізорів, як найактуальніше завдання, як найнеобхідніша реформа для побудови успішної й сильної України.
Кремль хоче підірвати українське суспільство із середини. І знищення української мови, цінностей і культури нації – це методи й інструменти гібридної гуманітарної війни.
На жаль, українська політична еліта (або точніше ті, хто себе за неї видає), сьогодні явно не готова стати поряд із будівниками українського ментального простору й порвати з Москвою по-справжньому.
Помиляються принципові супротивники української мови, котрі чомусь думають, що можна побудувати якусь фантастичну російськомовну демократичну ліберальну Україну, яка подаватиме приклад Росії.
З іншого боку, замінити фактично дійсну й нині в Україні пострадянську матрицю на українську, неможливо без формування культурних, освітніх, політичних, фінансових і промислових еліт.
Без побудови ефективної держави важко сформувати українське середовище
Російськомовний совок постійно перебуває в режимі самовідтворення, а побудова неефективної держави не може викликати бажання в тих, хто й досі вагається, перейти не тільки на державну мову, а й узагалі сприймати як свою державу, де постійно відбувається «покращення погіршення» рівня їхнього життя.
Заміна культурного коду в таких обивателів упирається передусім у соціальні питання. І таким чином небажання переходити на державну мову стає елементом внутрішнього спротиву державі, яку вони й досі ще не вважають своєю.
Неврахування цього вагомого чинника самоідентифікації частини населення України несе в собі дуже великі ризики.
Оскільки ті, хто й досі не визначилися зі своїм остаточним вибором, можуть дуже істотно вплинути на політичний курс країни на наступних парламентських і президентських виборах.
Українці потребують самоорганізації й самопідтримки. Адже коли більшість бізнесу й підприємництва в Україні нині російськомовні, то це означає, що навряд чи вони підтримуватимуть фінансово все українське. Воно їм чуже й незрозуміле.
Можливо, що варто в такому разі задуматися над тим, щоб формувати українське середовище самим.
Організовуючи українців крок за кроком у церквах, вишах, на підприємствах і так далі. Тобто створюючи українські общини, як це є за кордоном.
Засновуючи кредитні спілки, каси взаємодопомоги, підтримуючи український бізнес, чим тільки можливо, даючи відсіч «наїздам» із боку тих, хто намагається його підім’яти.
Тобто кооперуючись культурологічно, економічно й соціально. Зустрічаючись, обговорюючи проблеми, тримаючи зв’язок між собою. Підтримуючи українські періодичні видання. Потрібні лише активні люди, щоб усе розпочати і зрушити цю проблему з мертвої точки.
Звісно, що потрібен певний час, щоб українізувати молодь. Треба починати з підлітків, давати їм українською те, що в них є популярним: майнкрафт, ютуб, кіносеріали й мультсеріали, трансляцію онлайн-ігор україномовними гравцями, ютуб-канали на типові дитячо-підліткові теми. Бо це все зараз переважно російською й англійською.
Як показує історичний досвід, якщо б питання української мови порушували з 1991 року, якби провели дерусифікацію й реальну українізацію Сходу і Криму, якщо б зупинили інформаційно-культурну експансію з боку Росії, то ніякого АТО не було б узагалі.
Причина нападу Росії – це відсутність на тих територіях української мови. Тому там, де російська мова – там війна. А ті, хто проти української мови, ті кличуть Путіна до агресивних дій кожним неукраїнським словом.
Віктор Каспрук, незалежний політолог
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
Оригінал публікації – на сайті Радіо Свобода
