В інформаційних війнах та операціях перевагу має та держава, яка краще розуміє культуру та культурні коди іншої, адже це дозволяє ефективніше впливати на населення противника. Однією з причин, чому Росія не змогла перемогти Україну в інформаційнім протиборстві, власне, і є те, що в Кремлі помилково вважають українців і росіян одним народом.
Ця засаднича помилка часто змушує путінських стратегів розглядати Україну як бунтівний регіон, а не як окрему незалежну країну. Виняток можуть складати хіба що Галичина, Буковина й Закарпаття, котрі надто вже інші й голосами придворних паяців із барського плеча «передаються» сусіднім країнам, з котрими Росія снить і бачить, як розчленовує Україну. А так – особливих відмінностей між Харковом і Бєлгородом чи Черніговом і Брянськом вони не помічають. Щонайбільше можуть зробити поправку на зіпсутість культурою «загниваючого Заходу», але це можна виправити.
І такий погляд на ситуацію вводить Путіна та його посіпак в оману. Тому чергові підступи й «шатуни» розкриваються, а «візитки Яроша» й палянічно-українська, котрої, либонь, сам Микола Азаров навчає ольгинських ботів, що видають себе за українців у соцмережах, ще довго веселять народ. А медведчуківсько-регіональсько-олігархічні пропозиції капітулювати лиш роблять українців злішими на свого ворога.
Незалежність не минула дарма
За 25 років незалежності українцям усе ж немало вдалося. Як би не бракувало іноді культурного продукту, як би Росія зі своїм колоніальним товаром не тиснула й не намагалася випхати з вітчизняного ринку все українське, проте воно все ж є. Поступово місцеві виконавці заповнюють вільні ніші в музичному просторі. Потрохи стає доступнішою правдива інформація про заборонених у СРСР авторів і їхні твори. Поступово й світ відкриває для себе вітчизняних митців і вчиться усвідомлювати: далеко не все, що присвоїла собі Росія, є її надбанням.
І цього культурного тла в кілька століть достатньо, щоб самі українці чітко відчували ментальну межу між собою й північно-східними сусідами. Достатньо, щоб ці самі сусіди не могли зрозуміти навіть, чому це з ними не хочуть «дружити» та їм підкорятися.
І тут виникає дилема: чи потрібно, щоб жителі Росії і кремлівські спецслужби врешті усвідомили, що українці й росіяни – два різні народи? З одного боку, їхнє нерозуміння таких засадничих речей викроює трохи часу, щоб примножувати свій культурний багаж, щоб краще пізнати себе та ще більше віддалитися від Москви, позбуваючись колоніальних культурних кодів.
З іншого боку, можливо, усвідомлення різниці між народами врешті призведе до того, що Кремль дасть Україні спокій. Припинить наносити українські міста на свої мапи «русского міра» й позбудеться ілюзій про «один народ».
Насправді, це поки що виглядає малоймовірним, адже режим Путіна вперто тримається за усі можливі символи, котрі єднають Москву й Київ, щоб почуватися «старшим братом», а не «молодшим чужинцем». Тому усвідомлення може відбутися лише через конкретні й рішучі кроки.
Однією з перешкод до розуміння українців є зневажливе ставлення Кремля та його посіпак до української мови, адже вона є ключем до культурних кодів народу. Вона зберігає в собі пам’ять та ідеї поколінь, не дає забувати, чому ці сусідні нації такі різні, тому її охорона й розвиток – це інвестиція в завтрашній день. Уже давно настав час, щоб захистити те, що багато століть оберігає народ.
Назарій Заноз, політичний оглядач, публіцист
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
Оригінал публікації – на сайті Радіо Свобода
