Українським правоохоронним органам до непристойності погано вдається приховати своє бажання видати ФСБ громадян Росії, які перебувають в Україні під екстрадиційним арештом та розшукуються російськими спецслужбами як «терористи». Навіть попри очевидні ризики застосування до них катувань, викрадень, страт й інших незаконних практик у них на батьківщині. На сьогоднішній день таких людей, за інформацією Генеральної прокуратури, – 9, правозахисникам відомі імена 6 осіб.
Очевидно, через суспільну увагу ухвалення рішення про екстрадицію громадян Росії, звинувачених у тероризмі (доки в Криму «штампують» терористичні справи проти українських громадян) – прокуратура та спецслужби не наважуються. Хоча, варто згадати, що доки до цієї теми уваги не було, – двох все ж таки тихо видали.
Але навіть якщо відсунути вбік питання по суті (видавати – не видавати) і поглянути на екстрадиційні справи виключно з точки зору процедури, то і тут компетентні органи та суди дозволяють собі йти на дуже сумнівні кроки.
Наприклад, днями Жовтневий районний суд Запоріжжя, а саме слідча суддя Ольга Жукова, а за нею і Апеляційний суд Запорізької області (Марина Тютюнник, Сергій Гриценко, Вадим Рассуждай) дуже вільно підійшли до прочитання Кримінального процесуального кодексу у справі щодо одного з громадян Росії під екстрадиційним арештом – 31-річного Магомеда Ілієва. ФСБ інкримінує чоловікові участь у незаконному збройному формуванні і на цій підставі вимагає видати Москві. Знову ж таки – не вдаватимемося в подробиці його справ по суті, диявол – у деталях, а в даному випадку – в процедурі.
Апеляційний суд, ігноруючи доводи захисту та, власне, законодавчі норми, залишив Ілієва під вартою до 20 лютого 2017 року – попри те, що 17 січня він «відзначив» вже рік перебування в українському слідчому ізоляторі, тобто саме цього дня допустимий термін його перебування під вартою – вичерпується.
Деталь, здавалося б, але…
Закон дозволяє утримувати особу під вартою не більше ніж рік, у тому числі, коли йдеться про екстрадиційний арешт, та зобов’язує обчислювати цей термін із моменту затримання особи (дивіться 584 та 197 статті Кримінального процесуального кодексу).
Тоді виникає питання: чому суд ухвалив рішення про утримування його під вартою до 20 лютого, на місяць довше дозволеного законом строку?
Відповідь проста: суд підтримав маніпулятивну позицію прокуратури Запорізької області (яку представляє в даному випадку прокурор Ірина Бондаренко), яка стверджує, що тимчасовий арешт, який застосовувався до Ілієва протягом майже місяця від моменту його затримання і до призначення екстрадиційного арешту, – не повинен враховуватися як термін тримання під вартою.
Це тільки на перший погляд – юридична казуїстика.
Насправді йдеться про фундаментальні права людини, про наше з вами право не утримуватися в неволі безпідставно. Мовою ратифікованої Україною Конвенції про захист прав людини і основних свобод – право на свободу та особисту недоторканість.
Якщо тимчасовий арешт – це не тримання під вартою, то як тлумачити місяць, проведений у СІЗО? Невже Ілієв перебував там добровільно? Сам попросився посидіти?
Тим часом, адвокат, що представляє інтереси Магомеда Ілієва, Олена Дємєнєва розповідає, що прокуратура Запорізької області стверджує, ніби це вона «плутає поняття «строк тримання під вартою» та «екстрадиційний арешт».
У такому разі ці самі звинувачення у нерозумінні норм законодавства запорізька прокуратура має адресувати також Галицькому районному суду Львова, судді Ірині Волоско, яка в аналогічній справі щодо продовження запобіжного заходу для іншого громадянина Росії, претендента на видачу, винесла принципово інше рішення, а саме врахувала в строк тримання під вартою і тимчасовий арешт, мотивуючи це тим, що «строк тримання під вартою особі слід рахувати з моменту фактичного затримання».
Невже у Львові та Запоріжжі керуються якимись різними Кримінально процесуальними кодексами?
Між іншим, наступного понеділка, 23 січня, о 12:00 той самий Апеляційний суд Запорізької області (судді Дадашева, Буленко, а також та сама пані Тютюнник) розглядатиме скаргу адвоката у справі Руслана Мейрієва, якому також уже згаданий Жовтневий районний суд Запоріжжя так само продовжив запобіжний захід на строк, що на місяць перевищує дозволені законом 12 місяців. З огляду на прецедент зі справою Ілієва, чого очікувати від суду – цілком зрозуміло.
Усе це схоже на спроби тягнути час. Але навіщо? Адже найпринциповіше питання – щодо надання статусу біженця – вирішується окремо. Цей «зайвий» місяць перебування Ілієва та Мейрієва від вартою нічого не вирішує ні для Генпрокуратури, ні для Державної міграційної служби, ні для СБУ. Ще й з огляду на це абсолютно незрозуміло – навіщо наражатися на очевидні порушення, компрометувати державу, дії якої будуть оскаржуватися у Європейському суді з прав людини та створювати підстави для притягнення суддів та прокурорів до дисциплінарної відповідальності.
За нашою інформацією, народні депутати, що входять до складу парламентського Комітету з питань прав людини, мають намір ініціювати розгляд питання стосовно відкриття дисциплінарного провадження щодо всіх чотирьох згаданих суддів. На їхню думку, «є підстави вважати, що при постановлені ухвал […] мало місце допущення порушення прав людини і основоположних свобод, […] що відповідно до п.4 ч.1 статті 106 Закону «України «Про судоустрій і статус суддів» є підставою для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності».
Так само народні депутати звертатимуться і до Юрія Луценка та Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів із проханням перевірити наявність підстав для притягнення до дисциплінарної відповідальності прокурора Ірини Бондаренко. Її дії, на думку членів комітету, також мають «ознаки неналежного виконання службових обов’язків» та є підставою для «відкриття дисциплінарного провадження».
Марія Томак, координатор Медійної ініціатаиви за права людини
У тексті збережено виділення, зроблені автором
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
Оригінал публікації – на сайті Радіо Свобода
