Анексія Криму і наступна за нею війна на Донбасі стали, безумовно, проявами імперської політики Росії. За її підсумками, а головне ‒ на тлі масового схвалення «кримнашизму» з боку російської більшості багато аналітиків дійшли висновку, що Росія в її нинішніх кордонах приречена на імперські реванші. Однак філософ, публіцист і дослідник російського регіоналізму Вадим Штепа вважає: в Росії цілком реально буде створити модель справжньої федерації за прикладом розвинених європейських країн.
Саме можливим моделям такої федерації і розвитку регіоналізму присвячений сайт Вадима Штепи «Після імперії», який почав роботу наприкінці минулого місяця. Про те, наскільки реально досягти в Росії справжнього федералізму, і як у такому випадку можна буде повернути Крим під контроль України, Крим.Реалії поговорили із самим Вадимом Штепою.
‒ Вадиме, Ви пишете на своєму сайті про те, що Ви ‒ «не прихильники самоцільного розпаду Росії», але її справжньої федералізації». Як ви думаєте, як вона може бути досягнута на практиці? Більшість експертів вважає, що Кремль не здатний піти на поступки, і тому в разі реалізації подібного сценарію можливий лише кривавий розпад країни. Чи не є мрії про справжню федерацію в сучасній Росії дещо утопічними?
‒ Бачите, створення США свого часу також багатьом здавалося «утопією». На той момент ніяких федерацій у світі ще не було, але ось ‒ вона з'явилася і довела свою життєздатність. Я не бачу причин, чому Росія не може стати повноцінною федерацією. До того ж її географічне і культурне розмаїття вимагає саме федеративної, а не унітарної моделі управління.
Що стосується «розпаду Росії», то цей вислів вже перетворився на мем, щоправда, багато в чому невиразний й ірраціональний. З розпадом СРСР було все зрозуміло ‒ в усіх союзних республіках до 1991 року вже була своя обрана легітимна влада, тому вони легко вийшли з-під «вертикалі» колишніх союзних структур. Сьогодні ж ніякої легітимної влади в російських регіонах немає ‒ всі губернатори фактично призначені з Кремля, їх вибори суто формальні. Мені складно уявити, щоб ці слухняні і жорстко контрольовані призначенці влаштували щось на кшталт «Біловезької пущі». Окрім того, не можна скидати з рахунків економіку. Регіони Росії економічно взаємопов'язані між собою набагато міцніше, ніж колишні радянські республіки. Тому в них просто немає ніякого економічного сенсу огороджуватися колючим дротом від сусідів.
В умовах наростання економічної кризи в регіонах цілком можливе спонтанне створення якихось нелегітимних бойових структур на кшталт «ДНР». Але тоді цих чиновників просто викидатимуть з вікон.
На мій погляд, позитивне вирішення цієї ситуації полягає в проведенні вільних регіональних виборів і подальшому укладенні легітимною регіональною владою нового Федеративного договору. У цьому документі має бути чітко виписаний ухвалений в ЄС принцип субсидіарності ‒ всі основні повноваження залишаються в самих регіонах, а на федеральний рівень вони добровільно делегують лише ті, що належать до федерації в цілому. До речі, такий проект ми розробляли з різними регіональними рухами ще в 2012 році, анонсувавши тоді створення Конгресу Федералістів.
Звичайно, нинішня російська влада з її «вертикаллю» на це не піде. Але цим вони самі підштовхують ситуацію до розвитку силовим, революційним шляхом. В умовах наростання економічної кризи в регіонах (ресурси з яких вилучають московські чиновники) цілком можливе спонтанне створення якихось нелегітимних бойових структур на кшталт «ДНР». Але тоді цих чиновників просто викидатимуть з вікон... А до реального федералізму за моделлю США і ФРН Росія в будь-якому випадку неминуче прийде.
‒ Зараз часто зустрічається точка зору, що в Росії неможливий здоровий патріотизм, що будь-який російський патріотизм ‒ імперський. Як по-вашому, наскільки «імперськість» дійсно властива менталітету росіян, чи вона, здебільшого ‒ наслідок пропаганди?
‒ Дійсно, за останні п'ять-шість століть у Росії склався імперський менталітет. За точку відліку тут можна взяти розгром Московським царством Новгородської республіки. До речі, її існування в 9-15 століттях доводить, що імперський світогляд не обов'язково властивий росіянам як етносу, росіяни цілком можуть бути республіканцями і прихильниками вічового, демократичного самоврядування, без всяких «царів».
Коли росіяни отримають можливості для розвитку своїх власних регіонів, для вільного обрання своєї регіональної влади ‒ вони забудуть про імперську експансію і ненависть до Заходу
З іншого боку, можна помітити, що авторитарна модель управління, успадкована від імперії, властива не тільки росіянам. У всіх пострадянських країнах після 1991 року, окрім балтійських, фактично встановилися авторитарні режими. Подолати імперську природу російської свідомості можливо саме за допомогою федералізму. Коли росіяни отримають можливості для розвитку своїх власних регіонів, для вільного обрання своєї регіональної влади ‒ вони швидко забудуть про імперську експансію і ненависть до Заходу, які їм нав'язує кремлівська пропаганда.
‒ У цьому контексті, як по-вашому, наскільки складно або легко буде повернути Крим під контроль України, і як це має відбуватися?
‒ З огляду на те, що я сам біографічно не чужий Криму (в школу я пішов саме там), у мене є особистий погляд на цю проблему. Головною причиною анексії, що сталася, я вважаю те, що влада незалежної України в 1992-2014 роках фактично махнула на Крим рукою. Порівняйте, як були до невпізнання модернізовані за пострадянські роки прибережні регіони інших чорноморських країн (Болгарії, Грузії тощо) ‒ але в Криму так і залишалася стара радянська інфраструктура. І коли туди влітку приїжджали на відпочинок росіяни, кримчани заздрили їхній спроможності, і вже тоді на півострові зміцнювалися проросійські настрої.
Україні потрібно зайнятися інформаційним переконанням кримчан, які поки спантеличені імперською пропагандою. Причому ставитися до них треба не вороже, а саме як до жертв цієї пропаганди
Київському керівництву треба було б шукати і вкладати в Крим серйозні міжнародні інвестиції. І тоді в результаті не кримчани б заздрили росіянам, а навпаки. Повторилася б ситуація, описана в історичному романі Василя Аксьонова «Остров Крым». Але Київ фактично «не помічав» Крим. Саме це і стало живильним середовищем для успіху у кримчан російської пропаганди. Та й про кримських татар офіційний Київ згадав лише після анексії ‒ до цього їх теж особливо «не помічали».
Я вважаю, що вирішення кримської проблеми відбудеться лише в контексті федералізації самої Росії. Коли всі її регіони отримають самоврядування, цей процес торкнеться і Криму. Особливий ефект на кримчан, звичайно, справить припинення кремлівської імперської пропаганди ‒ нинішній статус-кво в чомусь тримається саме на ній. І тоді вони знову будуть вирішувати питання про своє майбутнє ‒ але вже без усіляких «зелених чоловічків».
Україні потрібно зайнятися інформаційним переконанням кримчан, які поки спантеличені імперською пропагандою. Причому ставитися до них треба не вороже, а саме як до жертв цієї пропаганди. Треба вести політику, приблизно схожу на післявоєнну денацифікацію в Німеччині ‒ злочинці, звичайно, мають бути покарані, але масове населення має сприймати ці зміни саме як звільнення.
І для кримчан це, я думаю, принесе результат. Сьогодні кримська економіка страждає від міжнародних санкцій і виживає лише за рахунок кремлівських дотацій. А громадянські свободи обмежені так, як ніколи не було «за України». І багато кримчан вже шкодують про своє голосування на псевдореферендумі 2014 року. Якщо Україна покаже їм, що повернення під її контроль означатиме не якісь репресії, але навпаки ‒ зростання життєвого рівня та громадянських свобод, скасування санкцій і безвізовий режим з ЄС ‒ думаю, багато кримчан знайдуть у себе сховані українські паспорти...
‒ Ви можете навести якісь яскраві приклади розвинених національних рухів в окремих регіонах Росії, які на цей момент активно придушуються владою.
‒ Я б, перш за все, зробив поправку ‒ не треба вважати, що регіональні рухи в Росії обов'язково «національні», тобто етнічно відрізняються від основного населення. Наприклад, інгерманландські або сибірські регіоналісти ‒ переважно етнічно росіяни, але це анітрохи не заважає їм виступати проти кремлівського імперського централізму.
А в цілому регіоналістські рухи в нинішній Росії пригнічені всі ‒ від Калінінграда до Владивостока. Татарський громадський активіст Рафіс Кашапов взагалі перебуває у в'язниці за «заклики до сепаратизму», хоча він опублікував лише кілька інформаційних оглядів у своєму блозі.
У сучасній Росії заборонені регіональні політичні партії ‒ хоча вони вільно існують навіть в унітарних європейських країнах (Франції, Польщі) і обираються до місцевих парламентів та Європарламенту. Регіональні партії ‒ це голос місцевих громад, без них всі регіональні парламенти в нинішній Росії ‒ це лише зменшені клони Держдуми. Втім, це ще один доказ того, що ніякої федерації в Росії немає.
‒ З приводу світового досвіду регіоналізму, досвід якої саме країни ви вважаєте ідеальним для Росії?
Одну якусь країну назвати складно, багато корисного можна запозичити з досвіду розвинених світових федерацій ‒ таких, як США і ФРН. Ну а якщо вже сміливо фантазувати ‒ то найбільш цікавим мені видається досвід Швейцарії з її безліччю самоврядних кантонів. На мій погляд, росіянам варто до нього придивитися.
