Спеціально для Крим.Реалії
У класичному романі «1984» (за зберігання й читання якого в радянські часи майже гарантовано можна було потрапити за ґрати) його автор Джордж Орвел детально описує засадниче для тоталітарної практики поняття «дводумство» (doublethink). За Орвелом, «дводумство означає здатність одночасно щиро дотримуватися двох взаємовиключних переконань». Дводумство охоплювало все суспільство; навіть такі визначні достойники культури радянської доби, як Ахматова, Довженко, Мандельштам, Мейєрхольд, Рильський розуміли, що сталінська політика має катастрофічні наслідки, а разом із тим (і це документально засвідчено) вважали Сталіна великим і мудрим політиком. Ну, а про сучасну неототалітарну Росію й говорити нічого – там супер-шовіністичні наклейки типу: «На Берлін!» чи «Тупі піндоси» ліпляться на скло легковиків німецького чи американського виробництва, бо вітчизняну продукцію автопрому всі ці «патріоти» воліють обходити десятою дорогою…
Яскравим прикладом такого doublethink у сучасній російській пропаганді й соціально-історичній міфології є твердження про тотожність античного Херсонесу й сучасного Севастополя (Володимир Путін: «Херсонес – это же что? Это Севастополь»), поєднане з не менш поширеним твердженням мас-медіа й офіційної історіографії, що Севастополь заснувала імператриця Катерина ІІ. Тобто що Севастополю одночасно і 2500 років (історики називають дещо відмінні, але не надто, цифри), і 233 роки, що це одночасно й «историческая духовная купель» Росії, й «исконно русский город». Ще якось можна було б раціонально зрозуміти твердження про певну спадкоємність – мовляв, ми побудували місто там, де був розташований славетний античний поліс, який потім став одним із центрів поширення християнства у Криму з метою перейняти його славу й історичні традиції… Але ні! Йдеться про тотожність Херсонеса й Севастополя, а водночас – про заснування останнього як форпосту Росії на Чорному морі, як «города русской славы»…
І хоча дводумство, як і будь-який феномен тоталітарної міфології, напряму не руйнується раціональними аргументами, спробуємо все ж таки розставити деякі крапки над «і» й дещо прояснити історію сучасного Севастополя.
Ще за президентства Ющенка в самому центрі Севастополя постав монумент Катерині ІІ, на постаменті якого вибиті слова з указу імператриці про заснування Севастополя: «Объявляем сим волю нашу устроить следующия укрепления: …Крепость большую Севастополь, где ныне Ахтияр и где должны быть Адмиралтейство, верфь для первого ранга кораблей, порт и военное селени». Монумент відкрили 15 червня 2008 року під час офіційних урочистостей, присвячених 225-літтю із дня заснування міста.
Й усе б наче нічого – якщо, звісно, «винести за дужки» засади внутрішньої політики імператриці, про що трохи далі, - але ж 2008 мінус 225 дорівнює 1783, а указ підписаний 1784 року. Що за диво? Невже ж адепти імперської слави не вміють рахувати? То як же вони тоді вміють «дерибанити» бюджети та влаштовувати «відкати»? Ні, рахувати вони вміють. Просто відповідно до засад імперської соціально-історичної міфології, засновницею ледь не всіх значущих міст північного Причорномор’я («Новоросії»!) і Криму виступає вінценосна «мать Отечества». А відтак її ім’я – символ «історичних прав Великої Росії» на землі, що сьогодні входять до складу України. Тому реальний засновник Севастополя – адмірал Томас (або ж, за русифікованим варіантом, Фома Фомич) Маккензі (Мекензі) мало кого сьогодні цікавить. А от у Російській імперії, попри офіційну пропаганду, добре знали, хто є хто. Скажімо, у Військовій енциклопедії (СПб, 1914) написано: «Мекензи Фома Фомич (Томас) – основатель г. Севастополя». А в нотатках учасника подій, майбутнього адмірала Дмитрія Сенявіна сказано: «Назначив места под строения, доставив туда надобное количество всякого рода вещей и материалов, адмирал 3-го числа июня месяца адмирал [Маккензи] заложил четыре здания. Первое – часовню во имя Николая чудотворца… Другое – дом для себя, третье – пристань очень хорошую против дома своего, четвертое – кузницу в адмиралтействе. Здания эти все каменные, приведены к концу весьма скоро и почти невероятно. Часовня освящена 6-го августа, кузница была готова в 3 недели, пристань сделана с небольшим в месяц, а в дом перешел адмирал и дал бал на новоселие 1-го ноября. Вот откуда начало города Севастополя».
У них своя міфо-історія і своя міфо-логіка – спершу місто побудували, а потім – заснували
Але, схоже, для полум’яних патріотів «города русской славы» реальна російська історія – це ніщо. У них своя міфо-історія і своя міфо-логіка – спершу місто побудували (бо ж спорудили тоді ще й чимало хатин для матросів та офіцерів), а потім – заснували. Чи, може, вся сіль у тому, що Маккензі назвав місто Ахтіаром, а Катерина ІІ – Севастополем? Так через 13 років за Павла І його знову перейменували на Ахтіар, а потім знову – вже за Миколи І – на Севастополь, аж 1826 року. То хіба це підстава стверджувати, що в період із 1797 по 1826 роки Севастополя не існувало?
І взагалі, дивно виглядає з погляду як здорового глузду, так і російської демократичної традиції монумент найяснішій персоні, про яку Олександр Пушкін писав, що голос обдуреного нею Вольтера (який вважав цю імператрицю «великою просвітницею») не врятує імені Катерини ІІ від прокляття Росії. Воно й зрозуміло: доба її правління – це доба тотального закріпачення селянства, коли статус кріпака де-факто вже не відрізнявся від статусу раба. У тодішніх «курантах», як звались у Росії газети, можна було прочитати численні оголошення щодо продажу кріпосних душ, або сім’ями, або вроздріб. Знущання власників зі своїх селян, аж до вбивств, були нормою – так само, як і хабарництво численних фаворитів «матінки-государині». А як щодо жорстокої розправи Катерини ІІ з першими російськими дисидентами Новиковим і Радищевим? Я вже не кажу про ліквідацію Гетьманщини й Запорозької Січі, про знищення Кримського ханства й витіснення значної частини кримськотатарського народу з Криму, зрештою, про створення «смуги осілості» для євреїв і видання низки антисемітських актів, скажімо, так званого «подвійного податку» на юдеїв…
Ну, а з міфологемою щодо Севастополя як прямого спадкоємця Херсонесу справа ще простіша: в останньому на момент заснування Ахтіара адміралом Маккензі ніхто не жив. Якщо Севастополь і можна вважати продовжувачем і наступником історії якогось поселення, то це рибальське татарське селище Ак-Яр («Білий берег»), розташоване на певній відстані від Херсонесу. Та хіба це підходить «городу русской славы» – мати на кілька століть довшу історію, але щоби біля витоків її стояли якісь «бусурмани»?
Утім, імовірно, Російська імперія таки мала шанс розбудови Севастополя як прямого продовжувача історії античного Херсонеса й середньовічного Херсону (Корсуня), якби цьому не завадила… Російська імперія.
Як тільки прийшли росіяни, все було одразу розорено. Ці варвари зайнялися своєю улюбленою справою – знищенням
Згадаймо: тих греків, які жили в Ак-Ярі й інших селищах поблизу, як і всіх кримських греків, 1778 року депортував до північного Приазов’я майбутній генералісимус, тоді ще генерал Суворов. Серед селищ, заснованих цими переселенцями, був і Херсонес. На Приазов’ї переселенці зазвичай називали нові поселення іменами рідних місць… Цікаво, правда? А в часи правління першого Романова – Михаїла Федоровича – була створена «Книга Большого чертежа», де зібрані мапи Московії й сусідніх держав. Херсонес у ній фігурує як місто, розташоване на відстані приблизно 60 кілометрів від Бахчисараю. І ще дві цікаві речі з цього ж ряду: британський мандрівник Едвард Кларк 1800 року зафіксував, що «руїни Херсонесу ще були міцними й усюди були ще навіть двері» (можна уявити, що дерев’яні двері простояли під дощами, снігами й вітрами 400-500 років?); а на малюнках, зроблених одразу ж після заснування Ахтіару, добре видно величні стіни Херсонесу та його будинки (це ще не руїни, про які писав професор Кларк). Що ж сталося? Про це теж написано у Кларка: «Як тільки прийшли росіяни, все було одразу розорено. Ці варвари зайнялися своєю улюбленою справою – знищенням. Перевертали, розбивали, закопували й нищили все, до чого могли дотягнутись і що могло б послужити висвітленню старовинної історії цієї країни… Під античні храми закладалися міни, гаками розтягалися мармурові блоки…»
Іншими словами, Ахтіар, потім Севастополь, а потім знову Ахтіар будувався так швидко тому, що каміння для споруд бралося з будинків і фортечних стін Херсонесу за рахунок руйнації цього «священного міста». Тому всі сліди його останніх мешканців (бо, схоже, він не був остаточно полишений 1399 року), депортованих Суворовим, були знищені й зараз про них ми можемо вести мову тільки на підставі непрямих свідчень. А якби цієї депортації не було, якби Херсонес не понищили, якби нове місто будували поряд зі старим, то про якусь спадкоємність можна було би говорити. А так… Французький мандрівник Жан-Франсуа Гамба, який відвідав місто через чверть століття після Кларка, занотував: «Під час свого перебування в Севастополі ми відвідали руїни древнього Херсонеса – купи розкиданого в безладі каміння, серед яких ми не побачили ні найменшого сліду пам’ятників, що, безумовно, прикрашали це місто грецького походження».
Колонізаторів лише на словах цікавила історична спадкоємність – звідси назви Сімферополь, Севастополь, Євпаторія тощо. Реально ж вони нищили захоплені міста й селища
Те саме робилося з античною й середньовічною спадщиною в усьому Криму. Колонізаторів лише на словах цікавила історична спадкоємність – звідси назви Сімферополь, Севастополь, Євпаторія тощо. Реально ж вони нищили захоплені міста й селища, використовували на поточні потреби каміння висаджених ними в повітря храмів, фортець і житлових будинків, щоб побудувати, за словами поета Максиміліана Волошина, «несколько убогих уездных городов по российским трафаретам…»
Але все це не заважає міфотворцям сьогоднішньої імперії вести мову про її пряму спадкоємність стосовно античних часів, цивілізаторську місію Росії, «историческую духовную купель» Росії й «город русской славы». Що ж, для ствердження «імперської величі» годиться все.
І чи не найнаочнішим прикладом нинішнього дводумства є те, що пам‘ятник Катерині ІІ у Севастополі встановлений на вулиці Леніна…
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
