Спеціально для Крим.Реалії
Часто з вуст російських адептів Міфу про «КримНаш» можна почути таке судження. «Ну добре, ‒ кажуть вони, ‒ не важливо, чи передали Крим в 1954 році Україні законно чи незаконно, не будемо сперечатися. Але ви ж не заперечуватимете, що передача здійснювалася в рамках однієї держави ‒ Радянського Союзу? А раз ви вийшли зі складу СРСР, чи не час повернути те, що отримано за радянських часів?». В останні роки додатковим «аргументом» у цій суперечці став український закон про декомунізацію. Хитро примружившись, «кримнашисти» запитують: «Раз радянський режим визнаний злочинним, то чому б вам не виправити наслідки всіх його діянь: повернути Крим Росії, а Львів ‒ Польщі? І якщо вже зносити пам'ятники Леніну, може, і радянські заводи з будинками знесете?». Що ж, розглянемо і цей міф, останній серед «історичних» ‒ про 1991 рік і «мішок картоплі».
У різному вигляді він існував всі два десятиліття після розпаду Радянського Союзу. Ось, наприклад, текст 2002 року:
«Передача Криму зі складу РРФСР до складу УРСР фактично також насильницька, не питаючи думку народу, яка перемістила російський народ півострова з однієї республіки СРСР в іншу, спочатку теж депортацією була. Але в 1991 році СРСР не стало. У січні 1991 року автономія Криму хоч і була відновлена, але в складі УРСР, а не РРФСР. Таким чином, вже у грудні 1991 року, після розпаду СРСР, росіяни Криму опинилися не в Росії, а в Україні».
А ось підсумкова цитата з «Кримської промови» Володимира Путіна:
«У людей, звичайно ж, і тоді виникали питання, з чого це раптом Крим опинився у складі України. Але, за великим рахунком, ‒ потрібно прямо про це сказати, ми всі це розуміємо, ‒ за великим рахунком, це рішення сприймалося як якась формальність, адже території передавалися в рамках однієї великої країни. Тоді просто неможливо було уявити, що Україна і Росія можуть бути не разом, можуть бути різними державами. Але це сталося.
Те, що здавалося неймовірним, на жаль, стало реальністю. СРСР розпався. І коли Крим раптом опинився вже в іншій державі, ось тоді вже Росія відчула, що її навіть не просто обікрали, а пограбували.
Разом з тим, треба теж відверто визнати, що і сама Росія, запустивши парад суверенітетів, сприяла розвалу Радянського Союзу, а при оформленні розпаду СРСР забула і про Крим, і про головну базу Чорноморського флоту ‒ Севастополь.
Сьогодні, через вже багато років, я чув, як кримчани, зовсім недавно, кажуть, що тоді, в 1991 році, їх передали з рук в руки просто, як мішок картоплі. Важко з цим не погодитися. Російська держава, що ж вона? Ну що, Росія? Опустила голову і змирилася, проковтнула цю образу. Наша країна перебувала тоді в такому важкому стані, що просто не могла реально захистити свої інтереси. Але люди не могли змиритися з кричущою історичною несправедливістю».
Отже, основними тезами міфу про «Крим ‒ мішок картоплі» є наступні дві:
1) внесення півострова до складу України було якщо не незаконним актом, то вже точно «якоюсь формальністю»;
2) після розпаду СРСР у 1991 році Росія не змогла, хоча і мала б, повернути собі Крим. Про нібито проблеми з передачею півострова ми вже детально говорили раніше, а зараз зосередимося на пункті №2.
Розмови про «мішок картоплі» мають відправною точкою 1991 рік. Мовляв, розвалився Радянський Союз, і понеслося
Десь з метою маніпуляції, але частіше через банальне невігластво розмови про «мішок картоплі» мають відправною точкою 1991 рік. Ось, мовляв, розвалився Радянський Союз, і понеслося. Насправді все почалося раніше. 12 червня 1990 року Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка ухвалила Декларацію про державний суверенітет, яким проголосила створення демократичної правової держави в складі оновленого Союзу РСР. Через місяць, 16 липня, аналогічну декларацію ухвалила Українська Радянська Соціалістична Республіка. І хоча обидві республіки формально перебували в складі однієї держави, вони почали вибудовувати власні двосторонні відносини на новій основі. Вже 19 листопада 1990 року Леонід Кравчук і Борис Єльцин у Києві підписали Договір між РРФСР і УРСР, стаття 6 якого свідчила:
«Високі Договірні Сторони визнають і поважають територіальну цілісність Російської Радянської Соціалістичної Республіки і Української Радянської Соціалістичної Республіки в нині існуючих в рамках СРСР кордонах».
Зрозуміло, ця угода підтверджувала перебування Криму в складі України, а не Росії, оскільки саме така ситуація була зафіксована в чинних на той момент конституціях РРФСР і УРСР. Так що ніякого «кримського питання» на порядку денному не було.
На це адепти Міфу про «КримНаш» заперечують, що договір був між двома радянськими республіками, а після здобуття ними незалежності ситуація змінилася. Що ж, і незалежні держави також врегулювали це питання за допомогою декількох документів, серед яких:
‒ Угода про створення Співдружності Незалежних Держав від 8 грудня 1991 року, в якій мовилося про визнання і повагу взаємної територіальної цілісності й недоторканності існуючих кордонів у рамках Співдружності;
‒ Алма-Атинська декларація від 21 грудня 1991 року, що підтверджує цей підхід;
‒ Статут СНД від 22 січня 1993 року, що закріплює серед взаємопов'язаних і рівноцінних принципів відносин всередині СНД як непорушність державних кордонів, визнання існуючих кордонів і відмову від протиправних територіальних придбань, так і територіальну цілісність держав, і відмову від будь-яких дій, спрямованих на розчленування чужої території;
‒ Декларація про дотримання суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності кордонів держав-учасниць СНД від 15 квітня 1994 року.
У відповідь на це можна почути, що Україна так і не стала повноправним членом СНД, тому зазначені положення на неї не поширюються. І навіть, якщо все було по-іншому, все одно в 1954 році Крим передали незаконно, так що нічого зазначені документи не підтверджують.
У Росії просто заперечували законність актів 1954 року народження, а не висували інших обґрунтувань
У подібному дусі були витримані кілька постанов російського парламенту з 1992-го до 1996 року, в яких послідовно заперечувалося право України на володіння Кримом і, окремо, Севастополем. Але в усіх цих випадках у Росії просто заперечували законність актів 1954 року народження, а не висували інших обґрунтувань.
Зрештою, лише після «Великого» Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією, який був укладений в 1997 році і набув чинності в 1999 році, офіційна Москва відмовилася від претензій на Кримський півострів.
«Високі Договірні Сторони будують відносини одна з одною на основі принципів взаємної поваги, суверенної рівності, територіальної цілісності, непорушності кордонів, мирного врегулювання суперечок, незастосування сили або загрози силою, включаючи економічні та інші способи тиску, права народів вільно розпоряджатися своєю долею, невтручання у внутрішні справи, дотримання прав людини та основних свобод, співробітництва між державами, сумлінного виконання взятих міжнародних зобов'язань, а також інших загальновизнаних норм міжнародного права».
У 2008 році Володимир Путін недвозначно висловився на користь української приналежності Криму
Знаменно, що в 2008 році сам Володимир Путін, тоді прем'єр-міністр Росії, недвозначно висловився на користь української приналежності Криму.
«Крим не є ніякою суперечливою територією. І Росія давно визнала кордони сьогоднішньої України. Ми, по суті, закінчили, в загальному і цілому, наші переговори щодо кордону. Йдеться про демаркацію, але це вже технічні справи. Усередині суспільства (в Криму) відбуваються складні процеси. Там проблеми кримських татар, українського населення, російського населення, взагалі слов'янського населення. Але це внутрішньополітична проблема самої України».
Чимало інших високопоставлених російських політиків висловлювалися в тому ж дусі. Шеф зовнішньополітичного відомства Сергій Лавров був у 2011 році цілком однозначний.
«Президенти Єльцин, Путін, Медведєв послідовно висловлювалися про статус Криму. У кожного з нас можуть бути ремінісценції, ностальгічні спогади, але будь-який відповідальний політик і будь-яка нормальна людина, яка живе в Росії або в будь-якій країні, має розуміти, що реанімація питання приналежності Криму ‒ це кров. І нікому цього не потрібно».
Як же сильно змінилася їхня риторика після анексії Криму! Але повернемося до нашого міфу.
Отже, по-перше, в 1991 році півострів нікуди не передавали, ні як мішок, ні будь-яким іншим способом, оскільки він до того моменту майже чотири десятиліття і так перебував у складі України, що б там не говорили «кримнашисти» про події 1954 року.
По-друге, його приналежність Україні була зафіксована в Конституції УРСР 1978 року, а сама Україна саме в такому складі визнана РРФСР за договором 1990 року. Так що нічого Росія при розпаді СРСР не «забула».
Усі розмови про «мішок картоплі» ‒ не більше ніж спроба Кремля виправдати агресію проти сусідньої держави
По-третє, заяви російського парламенту в 1992-1996 роках про «неукраїнський Крим» були винятково односторонніми документами. У всіх двосторонніх угодах Києва і Москви приналежність півострова не заперечується. Як ми могли читати вище, зовсім недавно керівництво Росії публічно відхрещувалося від Криму, і лише після повалення Віктора Януковича взяло свої слова назад. Цікаво, що анексія півострова призвела до порушення понад 400 міждержавних, міжурядових і міжвідомчих угод Росії та України, в яких так чи інакше фігурував півострів.
Ну і найголовніше, про що постійно соромляться згадувати російські пропагандисти, ‒ що 54% кримчан на референдумі 1 грудня 1991 року проголосували на підтримку незалежності України, що легітимізувало нову державу і на території півострова.
Загалом, офіційна Москва з 1990 року послідовно визнавала Крим українським, а всі розмови про «мішок картоплі» ‒ не більше ніж спроба Кремля виправдати агресію проти сусідньої держави.
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
