Спеціально для Крим.Реалії
В анексованому Криму боротьба з українськими символами остаточно перетворилася на дешевий фарс. Місцева адміністрація, російські силовики і навіть керівники бюджетних установ розглядають українську мову і символіку як ознаки «сепаратизму» та «екстремізму».
Показова історія сталася днями в анексованому Севастополі. Адміністрація школи №45 донесла у ФСБ на ученицю, яка користувалася щоденником українською мовою. Історія «гуляє» у соціальних мережах, зібравши чимало обурених коментарів. Спочатку дирекція порадила дівчині змінити щоденник, бо вона з початку навчального року відвідувала заняття з «щоденником». Після того, як дівчина відмовилася, заступник директора закотила скандал, оголосивши, що «з Криму можуть забиратися всі, хто не вважає його Росією».
Потім до школи з'явився представник ФСБ. Він допитав дітей на предмет «зв'язків з українськими націоналістами». Його дії були незаконними, адже на допиті мали бути присутні батьки. Повідомляється, що після спілкування з учнями співробітник спецслужби переглянув їхні акаунти в соціальних мережах для з'ясування політичних поглядів підлітків. Яка доля дівчини, на жаль, поки не відомо. Так само, як не відомі особисті мотиви, що спонукали її з'явитися до школи з українським щоденником. І взагалі наявність «щоденника» ще не говорить про те, що учениця могла бути членом українського «підпілля».
Ця історія ‒ один з «концентрованих» епізодів протистояння місцевих прихильників анексії українській символіці
Ця історія ‒ один з «концентрованих» епізодів протистояння місцевих прихильників анексії українській символіці. Як тільки півострів занурився в «рідну гавань», місцева адміністрація кинулася зачищати все, що могло їм нагадати про Україну. «Спікер» Володимир Константинов кинувся зносити українські дорожні знаки, «депутати» обурювалися з приводу вивісок «мовою»; школярам забороняли приходити на заняття у вишиванках, а за публічне виконання українського гімну вчителів і учнів тягали на бесіди до ФСБ. Хоча в російській «конституції» республіки вказано, що українська є однією з «державних мов».
На початку осені в Севастополі стався кричущий випадок: перехожий побив чоловіка тільки за те, що у нього на велосипеді була помічена символіка полку «Азов» та український герб. За однією з версій, нападник був російським поліцейським у штатському. А навесні минулого року сімферопольський «суд» засудив активіста Вельдара Шукурджієва до громадських робіт тільки за те, що він вийшов з українським прапором на захід, присвячений річниці народження Тараса Шевченка.
Істерична поведінка севастопольських вчителів (якщо їх ще можна назвати такими) має цілком раціональне пояснення. З кінця 2014 року прихильники «Кримнаша» перебувають в стані найпотужнішої фрустрації. Росія не виправдала покладених на неї сподівань. Бюджетники, зокрема вчителі, вважали, що порядки на півострові залишаться колишніми, тільки зарплати стануть вищими. Вийшло з точністю до навпаки. Весь 2015 рік минув під гаслами «хоч каміння з неба» або «треба потерпіти», але нескінченно так тривати не могло. Реальність за межами телевізійних ефірів наполегливо проникала у свідомість прихильників «Кримнаша».
Для них український щоденник ‒ не просто рудимент «бандерівської» України, але й вічне нагадування про законного власника, який рано чи пізно повернеться на півострів
До них прийшло чітке розуміння, що Росія ‒ злиденна і слабка країна, вся міць якої сконцентрована винятково в телевізорі. Вони бачать, що за два з половиною роки Кремль ніяк не наблизився навіть до гіпотетичного визнання півострова російською територією, а якість життя виявилася нижчою, ніж за України. Кожні два-три місяці з європейських і американських політичних майданчиків називають «приєднання» півострова окупацією і вимагають забратися з української території. При цьому «велика» Росія навіть не може добитися хоч одного позитивного для себе рішення. Навпаки, отримує дипломатичні стусани і ляпаси, які можуть мати далекосяжні наслідки. Свіжий приклад ‒ рішення комітету Генасамблеї ООН, яка визнала Крим і Севастополь тимчасово окупованими територіями, а Росію ‒ країною-агресором. Або звіт прокурора Міжнародного кримінального суду в Гаазі, в якому російська анексія названа актом збройної агресії проти нашої країни. Москва нічого не може дати у відповідь, а кремлівські дипломати спроможні лише на трамвайне хамство.
Тому згадана заступник директора севастопольської школи і їй подібні «інтелігенти» розуміють, що присутність Росії на півострові ‒ тимчасове явище. Як наслідок, для них український щоденник ‒ не просто рудимент «бандерівської» України, але й вічне нагадування про законного власника, який рано чи пізно повернеться на півострів. Така перспектива їх лякає ще більше, ніж голодне життя у «рідній гавані». Адже кремлівська пропаганда цілодобово промиває людям мізки, лякаючи їх «етнічними чистками» у випадку повернення законної влади на півострів або українськими «диверсантами». Над ними тяжіє радянський менталітет і горезвісний «пакет Ярової», який зобов'язує громадян доносити на знайомих і колег, які висловлюють «неправильні» судження.
Сергій Стельмах, політичний оглядач
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
