Крим, німці та міжнародний інтернаціонал

Спеціально для Крим.Реалії

Інструмент штучного створення німецьких поселень, схоже, знову узятий на озброєння Кремлем. «Національним питанням» з присмаком лівого соціалізму вирішили в черговий раз пограти в анексованому Криму. На тлі ренесансу необмеженої російської монархії та нової хвилі розквіту лівих і популістських рухів у Європі російська влада півострова заявила про реалізацію програми оновленої колонізації. Німців знову запрошують стати учасниками експерименту «отримай наділ землі і деякі привілеї, а за це облаштуй для імператора російського відібрану в сусіда територію». Експериментатори по-своєму розвинули теорію «національного питання» і кличуть тепер до себе не корінних, а російських німців, які переїхали на батьківщину до Німеччини в 1990-х.

Спробуємо розібратися у всіх хитросплетіннях і тонкощах та відповісти на питання «Навіщо Путіну партія радянських німців?», поставлене професором Олегом Панфіловим.

Відомо, що до збірного образу працелюбного німецького колоніста увійшли численні добровільні мігранти з німецьких земель – меноніти, лютерани і католики: голландці, шваби, баварці, швейцарці та, власне, німці. Доля і злий рок заносили їх у Північне Причорномор’я, до Криму, Поволжя, Алтайський край, Сибіру, на Волинь, Поділля, Кавказ, в Закавказзя та до Середньої Азії. Кілька разів за свою нелегку історію колоністи, ховаючись від релігійних гонінь та іншої турбулентності Європи й отримуючи привабливі пропозиції від Російської імперії, яка укрупнювалася все більшими завоюваннями, здійснювали виснажливі переселення на нові для себе землі в пошуках кращого життя і втілення ідеалів християнської віри. Але, вигідно вирішивши для царюючих осіб і соціалістичного інтернаціоналу завдання з розвитку спорожнілих після завоювання територій, вони знову і знову зазнавали немилості наступних самодержців і тиранів: у 1741 році при Єлизаветі, в 1871 році при Олександрі II, в 1915 році за Миколи II, в 1937-1941 роках при Сталіні.

Народ і його представників у період Першої світової війни звинуватили в пособництві ворогові на тлі російсько-німецького протистояння. У 1915 році справа дійшла до конкретних приписів і цільових німецьких погромів. Низка німецьких колоній, які не зуміли обрусіти, під час утисків у Росії кінця XIX – початку XX століть намагалися повернутися до Німеччини, де їх готові були прийняти, але все ж таки вирішили виїхати до країни Південної і Північної Америки. Інші були змушені направлятися до Сибіру і на Схід – на територію сучасного Казахстану. Вони шукали альтернативні тим, що стали жорсткими, умови життя.

У молодій соціалістичній Росії, натхненній ідеєю світової соціалістичної революції, вирішили скористатися людським ресурсом німецької історичної спадщини і «правом націй на самовизначення без шкоди територіальній цілісності». Було вирішено надати німецьким колоністам широкі автономні права. Єдина в своєму роді національно-територіальна автономія німців – АРСР Німців Поволжя, – яка мала навіть свою верховну раду, проіснувала з жовтня 1918 року до серпня 1941 року на берегах річки Волга із центром в Покровське (сучасне місто Енгельс) Саратовської області. Крім того, з жовтня 1930 року до серпня 1941 року в Кримській АРСР був адміністративно закріплений німецький національний Біюк-Онларський район із центром в Біюк-Онларі (сучасне селище Жовтневе Красногвардійського району).

На цьому тлі Радянський Союз і Третій Рейх не тільки успішно взаємодіяли в усіх напрямках військово-політичного та економічного співробітництва, але й вчинили поетапну анексію і розділ держав, народів та цілих континентів. Дружба, однак, не завадила сталінському режимові вже у 1930-х паралельно почати репресувати німців як «п’яту колону» Німеччини на своїй території.

З початком Другої світової війни про етнічних німців, як цілий народ, огульно обвинувачений у пособництві ворогам, їхню насильницьку депортацію, а також практичну експлуатацію в сибірських таборах цілої трудової армії наказано було забути. Утім, окремі випадки колабораціонізму і співробітництва (не тільки з боку німецького та інших меншин, але й з боку російської більшості) з німецькими військами все ж були доведені істориками та слідчими.

У 1955 році були пом’якшені умови «спецпоселення» у місцях заслання. Згадаймо також про те, що, в цей період після смерті вождя, виходячи із соціально-економічних особливостей та необхідності оптимізації життєзабезпечення, у 1954 році Кримська область (1945 року Кримська АРСР перетворена на область) була передана до складу Української РСР. І лише у 1964 році з’явився Указ Президії Верховної Ради СРСР про зняття звинувачень з радянських німців.

Ініціативні групи свідомих німців-комуністів у 1965 році змогли ініціювати дві цільові, хоча й безрезультатні поїздки до Москви. Спроба розпочати відновлення національно-територіальної автономії не вдалася.

У повоєнний час СРСР все ще продовжував побоюватися радянських німців, а також був зайнятий німецьким національним питанням на західному фронті. На окупованій території Німеччини в період з жовтня 1949 року до жовтня 1990 року існувала Німецька Демократична Республіка з розділеною столицею Берліном. НДР служила «зразком» втілення в життя принципів міжнародного соціалістичного інтернаціоналу, була керованим подразником для основних військових супротивників Радянського Союзу з блоку НАТО, новою гібридної формою холодної війни та «уроком» для роздробленого і переможеного німецького народу. До речі, англійська, американська і французька окупаційна влада передали управління оновленій Федеративній Республіці Німеччина без створення на її території окремих нових, собі подібних, демократій, хоча і мали значний вплив на перебіг відновлення післявоєнної Західної Німеччини і Західного Берліна.

У 1988 році на хвилі перебудови в СРСР, а також початку демократичних перетворень в НДР і включення механізму возз’єднання єдиної Німеччини російські німці сформували і відправили в Кремль ще три делегації. Там вони знову намагалися переконати радянське керівництво в необхідності реабілітації та відновлення державності свого народу – АРСР Німців Поволжя. З ініціативи скликаного активу російських німців у 1989 році було створено «Всесоюзне суспільно-політичне та культурно-просвітницьке товариство радянських німців «Відродження-Wiedergeburt», яке на очах комуністичної партійної еліти за підтримки Німеччини могло швидко перетворитися на реальну альтернативну політичну силу, здатну почати практичний процес самовизначення радянських німців і відновлення національно-територіальної автономії на Волзі.

У свою чергу, до кінця 1989 року на державному рівні все ж дійшли об’єктивної необхідності широкого обговорення відновлення Кримської АРСР. У постанові Верховної Ради СРСР № 845-1 «Про висновки і пропозиції комісій з проблем радянських німців і кримськотатарського народу» від 28 листопада 1989 року мовиться: «відновлення прав кримськотатарського народу не може бути здійснено без відновлення автономії Криму шляхом утворення Кримської АРСР у складі Української РСР. Це відповідало б інтересам як кримських татар, так і представників інших національностей,які живуть нині в Криму».

Але рішення першого з’їзду німців СРСР, який відбувся поетапно в березні і листопаді 1991 року, а також з’їздів 1992-1993 років залишилися до кінця не виконаними у зв’язку із серпневим путчем ДКНС, який також пов’язаний з Кримом, і розпадом Радянського Союзу.

У своєму виступі президент Росії Борис Єльцин у січні 1992 року остаточно дав зрозуміти, що автономна республіка німців Поволжя не буде відновлена, запропонувавши нащадкам репресованих колоністів для освоєння землі ядерного полігону. Проте в лютому 1992 року він підписав указ №231 «Про невідкладні заходи щодо реабілітації російських німців». У ньому йшлося про організацію російсько-німецького процесу щодо можливого відновлення державності російських німців. Правда, мова про це йшла тільки до недавнього часу...

Тоді правонаступниця СРСР вирішила затягнути з реалізацією обіцянок про відтворення німецької національно-територіальної автономії та реабілітацію репресованих. Зате в Німеччині була ухвалена державна програма з репатріації та адаптації осіб німецької національності та жертв голокосту. Провідна європейська держава вклала значні бюджетні суми в забезпечення процесу переселення німців на батьківщину і допомоги особам німецької національності, які залишалися за її межами.

Український президент Леонід Кравчук став єдиним з лідерів пострадянського простору, який відкрито заявив в інтерв’ю німецькому журналу Der Spiegel під час свого першого офіційного візиту до Бонну в лютому 1992 року про готовність прийняти в південних областях країни німців-переселенців.

Частина німців кинулася на виїзд до Німеччини з країн СНД, частина переселилася в Україну з Сибіру, Казахстану та інших колишніх республік СРСР. Громадська активність нащадків німецьких колоністів у період 1993-1996 років поступово перемістилася з Росії на територію України, де була створена міжнародна організація німців України «Wiedergeburt», яка продовжила справу ліквідованого всесоюзного «Відродження».

Відповідно до положень Конституції Автономної Республіки Крим у складі першого і другого скликання Верховної Ради півострова в період з 1991 до 1998 року перебував один депутат, який обирався від німецьких громадських об’єднань та по німецькому одномандатному округу. У 1994-1996 роках була створена німецька національна редакція на державному радіо і телебаченні, відремонтована будівля німецької кірхи (церква), відроджена євангелічно-лютеранська громада, проводилася підготовка першого конгресу німців Криму і був сформований народний парламент – «фолькспарламент», а також народилася кримська газета «Надія-Hoffnung», видання якої фінансувалося і з бюджету.

(Далі буде)

Рудольф Медведь, оглядач

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції