Здавалося б, декомунізація в Україні має підтримуватися інтелектуалами західного світу (крім, хіба що, лівих радикалів). Проте – ні. Скажімо, Сергій Єкельчик – народжений в Україні канадський історик, автор книг «Stalin’s Empire of Memory. Russian-Ukrainian Relations in the Soviet Historical Imagination», «Ukraine: Birth of a Modern Nation», «Імперія пам’яті», «The conflict in Ukraine. What everyone needs to know» та інших, заперечує саму сутність декомунізації.
«…Декомунізація побудована на фальшивій паралелі між комунізмом і фашизмом. Я не побоюся вжити це радикальне слово «фальшивій», бо насправді не йдеться про ідеологію комунізму Маркса, європейських, американських чи канадських комуністів. Ідеться насправді про цілком реальний досвід життя в радянській державі Леніна і Сталіна. Це не обов’язково одна й та сама річ. Пам’ятники Марксові стоять у Європі, ніхто їх не зносить. Це в нас треба знищити всі згадки про Маркса й Розу Люксембург… Тут відбувається підміна понять».
Що ж, звинувачення серйозні. Тим більше, що Єкельчик не поодинокий в інвективах такого ґатунку. Втім, подивимося на те, чи справді ідеологія Маркса принципово відрізнялася від практики Леніна й Сталіна та якими словами варто згадувати українцям Розу Люксембург.
Сталін лише втілював ідеї «Комуністичного маніфесту»
Заперечувати, що Карл Маркс був неординарний філософ і серйозний дослідник економічних, соціальних і технологічних процесів, як на мене, неможливо. Проте мову Єкельчик веде про інше – про ідеологію Маркса, а ідеологія як така – це система цінностей і принципів, які гуртують великі маси людей і покликані вести їх на практичні дії. Так от, програма дій, що сформульована в «Маніфесті Комуністичної партії» Маркса й Енгельса, кровожерніша, ніж ідеї «Майн Кампф». Ось які заходи Маркс та Енгельс визначали як «деспотичні втручання у право власності й буржуазні виробничі відносини» і вважали першочерговими: «Експропріація земельної власності й повернення земельної ренти на державні видатки» (що і здійснив Сталін за допомогою колективізації, забравши в селян разом із землею всі доходи й залишивши колгоспникам «галочки»); «конфіскація власності всіх еміґрантів і бунтівників» (як там ішлось у сумнозвісній статті 58 – «десять років без права листування з конфіскацією майна», чи не так?); «утворення промислових армій, особливо для землеробства» (Сталін це реалізував у системі ГУЛАГу й у закріпаченому колгоспно-радгоспному селі); «з’єднання землеробства з промисловістю, сприяння поступовому усуненню протилежності між містом і селом» (для цього в СРСР студентів, науковців, інженерів посилали «на картоплю» чи «на кагати», а в Китаї за Мао Цзедуна інтелігенцію відправляли в село «на перевиховання»); «централізація всього транспорту в руках держави» (Сталін спробував було це – і дав задній хід) – і так далі, і таке інше.
А в детальніше виписаних Енгельсом «Принципах комунізму», які стали основою для створення «Маніфесту…», знаходимо ще й «примусові позики» (втілено Сталіним), чи «організацію праці в національних маєтках» (радгоспи в СРСР і держгоспи у Східній Європі. Мета цих акцій названа Енгельсом дуже чітко: «концентрувати в руках держави весь капітал, все сільське господарство, всю промисловість, весь транспорт і весь обмін». Ця концентрація і є довершеним тоталітаризмом, до якого не сягнув Гітлер, хоча йому теж подобалися такі ідеї (читайте фюрерові «Застільні розмови…»).
А тепер звернімося до статей Енгельса, опублікованих протягом 1848-49 років у редагованій Марксом «Neue Rheinische Zeitung» («Новій Рейнській газеті»). У статті «Демократичний панславізм» Енгельс пише, що хорвати як нація «за самою природою своєю контрреволюційна», що «крім поляків, росіян і максимум – турецьких слов’ян, жоден слов’янський народ не має майбутнього». А у статті «Боротьба в Угорщині» відверто зазначає, що чекає в разі торжества комунізму на слов’ян, і не лише на них: «…Серед усіх великих і малих націй Австрії тільки три були носіями прогресу, активно впливали на історію і ще тепер зберегли життєздатність; це – німці, поляки й мадяри. Тому вони тепер революційні. Всім іншим великим і малим народностям і народам належить у ближчому майбутньому загинути в бурі світової революції. Тому вони тепер контрреволюційні». Тож ніякої «підміни понять» не відбулося: російські більшовики діяли в суворій відповідності до марксистської ідеології, коли проводили колективізацію й розкуркулення, коли депортували поляків УРСР у 1937-38 роках і народи північного Кавказу і Криму 1944 року, коли запроваджували тотально-планову економіку, карткову систему й пайки…
До речі, американські й канадські комуністи були на утриманні Кремля й сумлінно виконували його команди…
Українофобія по-комуністичному
А тепер – слово Розі Люксембург.
«Об’єктивну складність становища більшовики великою мірою самі загострили своїм гаслом, яке поставили в основу своєї політики, так званим правом націй на самовизначення чи тим, що насправді ховалось за цією фразою, – державним розвалом Росії… Замість у дусі суто інтернаціональної клясової політики… зубами й кігтями захищати цілісність Російської імперії як території революції, …замість застерегти пролєтарів окраїн від будь-якого сепаратизму як чуто буржуазної пастки й у зародку придушити сепаратистські прагнення залізною рукою, а її застосування в цьому випадку відповідало б справжньому змісту й духу пролєтарської диктатури, вони, навпаки, викликали своїм гаслом смуту серед мас усіх околиць і відкрили простір для демаґоґії буржуазних кляс…
Найкращий доказ, це – Україна, якій судилося відіграти таку фатальну ролю в історії Російської революції. Український націоналізм у Росії був зовсім іншим, ніж, скажімо, чеський, польський чи фінський, не більш ніж просто примхою, кривлянням кількох десятків дрібнобуржуазних інтеліґентиків, без будь-яких коренів в економічних, політичних чи духовних відносинах країни, без будь-якої історичної традиції, бо Україна ніколи не була ні нацією, ні державою, без будь-якої національної культури, за винятком реакційно-романтичних віршів Шевченка… І цей сміховинний жарт пари університетських професорів і студентів Лєнін і товариші роздмухали своєю доктринерською аґітацією «права на самовизначення аж до тощо» штучно в політичний чинник. Тому, що спочатку було лише жартом, вони надали значимість, аж поки цей жарт не перетворився на цілковиту серйозність, проте не на серйозний національний рух, що він, як і раніше, не має жодного коріння, а на вивіску і стяг для збору контрреволюції!»
І знов-таки, навіть Гітлер урешті-решт визнав право української нації на існування, ба більше – зарахував її – у своєму божевільному світогляді – до «арійської раси». А «полум’яна Роза» до кінця стояла на імперіалістичних позиціях, заперечуючи не тільки існування українців, а й право поляків (у цьому вона зійшлася з фюрером), фінів і латишів на власну державність.
Отож, як мають українці згадувати про Розу Люксембург?
Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
Оригінал публікації – на сайті Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції
