Олег Панфілов: Путін в образі графа Уварова

Спеціально для Крим.Реалії

Розібравшись із економікою, що успішно розвивається, отримавши задоволення від відкриття нового заводу з виробництва сучасних автомобілів, привітавши з успіхом виробників модернізованої моделі Ту-114, президент Росії знов узявся за почуття. Він розумів, що успішна країна не може існувати без духовно повноцінного населення. Путін заглянув у підготовлену довідку з відомства Суркова й посміхнувся: «Треба знову подумати про народ, про націю».

Путін нахилився над ноутбуком і почав одним пальчиком вистукувати пропозиції ‒ вони наче самі народжувались у його голові: «Відновлення могутності Росії шляхом об'єднання під єдиним державним дахом усіх росіян; утвердження панування Росії в Європі, головним чином на сході континенту ‒ на слов'янських землях; очищення російської території від «інородців», які засмічують її; звільнення народу від диктату світового фінансового капіталу й усебічна підтримка дрібного й ремісничого виробництва, творчості осіб вільних професій». Трохи подумавши, написав ще одну пропозицію: «Ліквідація прогнилого парламентського режиму, заміна його відповідною російському духу вертикальною ієрархією, при якій воля народу втілюється у вождя, наділеного абсолютною владою». Посміхнувшись, поруч із цим пунктом у дужках написав: «Виконано».

Вождь ткнув пальчиком в «enter» і задоволено відкинувся в кріслі. Через кілька хвилин до кабінету боязко зайшов начальник охорони й пошепки сказав: «Володимире Володимировичу, тут зі Спецзв'язку телефонували ‒ у них програма зловила екстремістські висловлювання, кажуть, хтось Гітлера цитує, Mein Kampf. Путін випростався, провів рукою по лобі, поправляючи уявний чубчик, і за звичкою, ще з часів буття директором Будинку культури в Дрездені, замуркотав німецьку пісеньку. Начальник охорони вирішив підіграти ‒ «Ah, du lieber Augustin, Augustin, Augustin». Із приймальні долинув тупіт ‒ охорона приєдналася до гри, зображуючи альпійських хлопчиків у шортиках і гольфах.

‒ Гаразд, ‒ Путін різко встав з-за столу. ‒ Полетіли до Астрахані про російський народ дбати. Там, в Астрахані, місті окупаційної слави, яке стало споконвічно російським 1554 року, відбувалося засідання Ради при президенті РФ із міжнаціональних відносин. «У результаті майже 80 відсотків громадян країни ‒ я це підкреслюю із задоволенням ‒ вважають відносини між людьми різних національностей доброзичливими чи нормальними, ‒ Путін обвів поглядом присутніх у залі. ‒ Хто не згодний?» Незгодних уже 99 років не було, всім було зрозуміло, що вождь як завжди правий і щось знову задумав.

«Наростають тенденції розмивання традиційних цінностей», ‒ продовжив Путін і став поглядом вишукувати генерала армії Шойгу. Міністра оборони в залі не було, але була велика кількість інших людей, різних за зовнішністю, розрізом очей і кольором шкіри, які дуже добре розуміли президента, але погано ‒ свої рідні мови. Ті, хто сидів у залі, згадали фразу доповідача чотирирічної давності: «Сьогодні російське суспільство відчуває явний дефіцит духовних скріп: милосердя, співчуття, співчуття один до одного, підтримки і взаємодопомоги». Звісно, чотири роки ‒ термін для Росії маленький: про «духовні скріпи», наприклад, говорили ще років дев'яносто тому. Микола Бердяєв 1923 року написав у книзі «Філософія нерівності» ‒ «Цар був духовною скріпою російського народу».

Про царя Путін нікому не сказав, а тому всі вважали, що це він придумав. Насправді, Бердяєв недвозначно уточнив призначення російської духовної скріпи: «Коли була вийнята ідея царя з душі народу, душа розсипалася, зникла всяка дисципліна, будь-яка скріпа, все здалося дозволеним». Швидше за все, Путін мав на увазі саме цю скріпу, тобто, не буде його ‒ не буде нічого, й російський народ знову увійде в царство пітьми. Інший філософ, уже наш сучасник, голова Конституційного суду РФ Валерій Зорькін, придумав ще одне призначення скріпи ‒ «правова скріпа». Це він так, за допомогою «правової скріпи» виправдовував рік тому бандитське захоплення Криму: «Століттями й навіть тисячоліттями Росія була зміцнена вищими духовними скріпами, які називалися по-різному в різні часи».

Сперечатися не буду ‒ про скріпи хто тільки вже не говорив ‒ і про духовні, і про правові, і про ідеологічні, і про православні. Але в одному виправданні «конституціоналіста» Зорькіна звучить відверта брехня ‒ «Коли Верховна рада скасувала закон про регіональні мови, тобто позбавила майже два мільйони жителів Криму права офіційно використовувати рідну мову, російськомовна більшість жителів півострова була глибоко ображена й обурена». Цілком природно виникає питання до головного хранителя конституційних засад ‒ скільки ханти чи мансі, башкир чи селькупів можуть офіційно використовувати свою рідну мову? Скільки, наприклад, у Москві українських шкіл, якщо згідно з офіційною статистикою, в російській столиці мешкає понад 150 тисяч етнічних українців? І стільки ж татар. Це в Зорькіна не викликає обурення? Де «правові скріпи»?

Ще на нараді в Астрахані Путін підтримав ідею, висунуту завідувачем кафедри Російської академії народного господарства й державної служби В'ячеславом Михайловим. Той запропонував розробити й ухвалити закон і навіть назву вже придумав ‒ «Про російської нації й управління міжетнічними стосунками». Колись Путіна вже запитували про те, як він розуміє національну ідею, він відповідав: «Для Росії дуже важливо почуття патріотизму, національної ідентичності, яке в деяких країнах зараз втрачається, на жаль, для них. Це в нас усередині є, в серці ‒ любов до батьківщини. Одна з наших національних ідей ‒ це патріотизм». Це він сказав у середині квітня, тепер вирішив сказати ще раз.

Наприкінці виступу Путіна стало зрозуміло, що він мав на увазі під національною ідеєю й патріотизмом ‒ вождь ніяк не міг забути провал із національною ідеєю під назвою «русскій мір». Раніше народ 74 роки крокував під червоними прапорами, прославляючи марксизм-ленінізм, цілуючи портрети вождів і погоджуючись отримувати жебрацьку латку під гаслами про загальну безкоштовну освіту й медичне обслуговування. Сильна була ідеологія, разом із пропагандою тримала в їжакових рукавицях майже 300 мільйонів чоловік, не дозволяла один одного ображати за національною ознакою, домагаючись зникнення цих самих національних ознак. Усі говорили російською мовою настільки добре, що почали геть забувати свої рідні, а матрьошку і якути, і дагестанці вже почали вважати своєю рідною. І тільки особливо вередливі нагадували, що матрьошка насправді з Японії.

Приведене на початку порівняння Путіна з Гітлером ‒ не моя ідея, до мене вже багато хто порівнював, навіть цілком собі відомі, а деякі й зовсім очільники держав. Їх, двох вождів насправді мало що об'єднує, існують інші образи диктаторів для порівняння, але національна ідея ‒ це те, що їх ставить поряд. Ось прийшла б Путіну чи його ідеологічним радникам ідея збудувати «русскій мір» ‒ думаю, що всі народи, чиї землі за останні 500 років окупувала Російська імперія, могли б погодитися і сказати ‒ так, ми готові стати росіянами. Але якщо лідерами «русского міра» стають Шойгу, Сурков-Дудаєв і син юриста Жириновського, то це не «русскій мір». Якщо, звісно, не сприймати слово «руський» так, як вимагає граматика ‒ як прикметник.

Не знаю, хто і як створюватиме новий закон, але, за логікою подій останніх століть, має бути велика преамбула з перерахуванням усіх ‒ майже 200 народів, яких за допомогою воєн і захоплень зібрала імперія. Приблизно 20 народів уже немає ‒ вони загинули в боротьбі за самозбереження, вони розчинились у «русском міре», багато хто загинув фізично, відірвані від традиційних промислів і традиційного способу життя. Перед перерахуванням народів були б принести великі вибачення за все, що накоїли за ці століття «збирання земель руських». Зауважте, не російських, а саме «руських».

Не буду всує згадувати неробу-кота, але у величезній штучній країні зараз просто проживає населення, що потребує не незрозумілого патріотизму, а елементарних умов для виживання. Президента, який не знає, як створювати ці умови, знову тягне на ідеологію, він думає, що зайвий портрет із його ликом замінить росіянину шматок ковбаси, а російський герб ‒ бройлерну курку. Але, швидше за все, це відбувається від відчаю, а коли виходу немає, то в голову лізуть тільки високі ідеї й думки про моральність, але рано чи пізно населення все одно запитає про знамениті «плани Путіна» й числені обіцянки зробити життя кращим. 1834 року ще не граф Сергій Уваров при вступі на посаду міністра написав у своєму циркулярі: «Загальний наш обов'язок полягає в тому, щоб народна освіта, згідно з Найвищим наміром августійшого Монарха, відбувалась у з'єднаному дусі православ'я, самодержавства й народності». Що-небудь вийшло? Всі російські царі боялися бунтів і повстань, придумуючи виправдання своєму існуванню і, коли з'являлася необхідність, то починали говорити про народність і духовність.

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції