Ефективний опір агресії з боку зовнішнього ворога вимагає певних послідовних, логічних й узгоджених дій. Існує багатовіковий досвід такого опору. З огляду на це дії українського керівництва в 2014-16 роках часто-густо виглядають щонайменше дивно.
Влада виправдовує всі недоладності гібридністю цієї війни. Але практично всі війни тією чи іншою мірою несуть в собі елементи гібридності. І тут немає нічого нового. Ще військові теоретики Древнього Китаю докладно описувати складові гібридної війни. Інша річ, що завданням усіх тих складових є максимальне послаблення супротивника, позбавлення його шансів на перемогу, коли до справи стануть головні сили, щоб здобути вирішальну перевагу і закінчити все на свою користь. Ніяка гібридність не скасовує класичні норми бойового протистояння, а вони вимагають максимально утруднювати кожен крок ворога, шкодити йому де тільки можна і формувати для нього найбільш несприятливі умови.
А в цьому контексті українська верхівка незрідка діє навпаки. Чи можна під час війни підживлювати економіку і фінансові можливості агресора? Вожді з вулиці Банкової в Києві розуміють, що не можна, коли вимагають від Заходу санкцій проти Росії. Але геть не розуміють, коли йдеться про їхні власні бізнес-інтереси. Буквально днями поблизу свого будинку бачив три трейлери, навантажені легковиками «Лада», виробленими в Росії. Їх привезли на продаж в Україну. На реакцію обурення мій студент сказав: «Але ж українці їх купують. Нехай би не купували». Це правильно з точки зору вільної конкуренції. Але яка може бути вільна конкуренція з агресором? Продовжуючи торгівлю з ворогом, Україна сама фінансує війну проти себе.
До цієї ж низки явищ належить і безвізовий режим під час війни, підтримання з ворогом дипломатичних відносин і відкритий з ним кордон. Останнім часом хоча б почалася дискусія в парламенті й суспільстві з цього приводу. А вона б мала закінчитися два роки тому рішучими діями.
Логіка бізнесова і державницька
Колишній народний депутат Єгор Фірсов справедливо зазначив, що історія не знає прецедентів, коли б держави, що воюють між собою, підтримували дипломатичні відносини. Тепер уже є декілька пропозицій у Верховній Раді щодо розриву дипломатичних відносин із Росією. До речі, в цій справі Росія цілком може випередити Україну, бо й сам Путін, і його міністр закордонних справ Лавров уже робили заяви з цього приводу. Зберігаючи дипломатичні відносини, Україна зберігає ілюзію не стільки у себе, скільки у своїх західних партнерів якоїсь «нормальності» взаємин двох країн. А якщо так, то з військовою допомогою Україні, з тиском на агресора можна не поспішати… Що власне тепер і відбувається.
Народний депутат Ганна Гопко, голова комітету з зовнішньої політики Верховної Ради, рішуче виступила проти розриву. Мотивування було дуже цікавим і засвідчило, що «товариш не розуміє». Виявляється, що того не можна робити, бо то великі витрати на організацію консульської служби… Нічого, що голову відтяли, а от що на ній таке чудове русяве волосся загинуло, то справді шкода. Зізнаюся, що пані Гопко з її специфічною логікою і уявленням про пріоритети держави мене вже давно лякає. А скільки буде коштувати порятунок української нації і держави, може, задорого? То тоді й не треба рятувати?
У вищих колах України дефіцит державницького мислення і надлишок особисто-бізнесового. Проте у «не вищих», на жаль, також. Політолог Олеся Яхно виступила проти розриву через те, що «ми з того нічого не матимемо», себто нічого не заробимо ані фінансово, ані політично.
Що важливіше, збереження самого існування держави чи якась економія бюджету, і де буде бюджет України, якщо не буде України? Носії бізнесової логіки мовчать. Народний депутат від БПП Олег Барна мотивував необхідність відносин із Росією інтересами трудових мігрантів. Що роблять люди Західної України (звідки сам пан Барна) під час агресії проти України на теренах агресора? І це в той час, коли уряд Польщі офіційно заявляє про наявність 2-х мільйонів незаповнених робочих вакансій і висловлює надію на приплив трудових мігрантів з України… А що стосується антиукраїнської істерії в нинішній Польщі, то не думаю, щоб вона там була більша, ніж у Росії.
За все в цьому світі доводиться платити, в тому числі за незалежність своєї країни. І якщо нація не готова до жертв, вона готова до капітуляції. Проте там жертв буде набагато більше, і то на декілька поколінь… І то будуть жертви примусові, а не добровільно-свідомі.
Важкі але необхідні кроки
Сьогодні Україна з її відкритими кордонами є прохідним двором для будь-яких навал. Шпигуни, провокатори, бойовики, контрабандисти, ісламісти, наркоділери можуть в будь-який момент перетнути те, що не охороняється. Мати відкритий кордон під час війни означає постійно ризикувати. У воєнний час усі країни, що хочуть вижити й перемогти, максимально закриваються та ізолюються від супротивника, не дозволяючи йому проникати на свою територію. В цьому сенсі розрив дипломатичних відносин з тим, хто воює проти тебе, і закриття з ним кордону є абсолютно нормальним необхідним кроком. По іншому не можна. Міркування в «бізнесючому» стилі – «вигідно-невигідно» тут неприпустимі.
Нині українські «москвофіли» лякають поверненням в Україну вітчизняних «гастарбайтерів», які, мовляв, зметуть владу в Києві, що не зможе їм забезпечити засобів для існування. По-перше, Росія повільно але неухильно (з часом процес прискориться) позбавляється від «гастарбайтерів», і не тільки українських, але й узбецьких, таджицьких, киргизьких і так далі. Незабаром їх там не залишиться. По-друге, важка економічна ситуація робить Росію небажаною країною для іноземних працівників. По-третє, чи повинна Україна жертвувати своїм існуванням в ім’я інтересів певної кількості заробітчан?
Як стверджує французьке прислів’я, «на війні як на війні», і саме цій логіці мають підкоритися в Україні всі для того, щоб вона, Україна, була. І якщо вона буде, то всі проблеми рано чи пізно можна буде розв’язати. А от якщо її не буде, якщо всю її зроблять великим «Лугандоном», керованим із Кремля, тоді історія для українців закінчиться на невизначений період. Разом, до речі, з можливістю вигідно працювати на себе, а не на окупанта.
Ігор Лосєв, кандидат філософських наук, доцент кафедри культурології НаУКМА
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
Оригінал публікації – на сайті Радіо Свобода
