Спеціально для Крим.Реалії
Минулого разу ми говорили про нібито 20 тисяч кримськотатарських колабораціоністів ‒ цифру, дуже зручну для російської пропаганди. Нібито 20 тисяч мобілізованих кримців ‒ нібито 20 тисяч дезертирували ‒ нібито 20 тисяч «зрадників батьківщини». Реальними підрахунками себе мало хто обтяжує, але ми спробуємо.
Влітку 1942 року розпочалося формування охоронних батальйонів «шуму» («Schutzmannschaft»), для чого з числа «хіві» 11-ї армії були передані 2184 людини (тобто «хіві» залишилося 4868 осіб); військовополонених із сімферопольського і джанкойського таборів 364 людини й цивільних добровольців ‒ 821 особа, тобто 3369 бійців.
Із них були сформовані вісім батальйонів (зі 147-го до 154-го), О. Романько вказує на короткочасне існування 155-го і 156-го, але навіть у цьому випадку загальна чисельність «шуму» не перевищила б 4 тисячі осіб. При цьому не всі вони були кримчанами. У 154-му батальйоні половину становили українці, та й в інших у «татари» скопом записували інших тюрків і мусульман. Із урахуванням цього надійною можна вважати цифру в три тисячі кримських татар у «шуму».
Паралельно формувалася «допоміжна поліція індивідуальної служби» («Hilfspolizei»), загальною кількістю в 5-7 тисяч осіб, із яких кримські татари становили чотири тисячі. Ось ця цифра корелює з кількістю бійців «для боротьби з партизанами», яких нібито обіцяв «кримськотатарський комітет».
Існує безліч особистих свідчень того, що служба багатьох кримських татар в охоронних підрозділах була не добровільною, а «добровільно-примусовою»
І до речі, існує безліч особистих свідчень того, що служба багатьох кримських татар в охоронних підрозділах була не добровільною, а «добровільно-примусовою» зі страху перед нацистським терором чи боязню голоду.
І ось тепер ми можемо порахувати справжню кількість колабораціоністів ‒ кримських татар із урахуванням «плинності кадрів».
На початку 1942 року до лав були поставлені 8 684 людини, частину з яких привели під конвоєм, так що слово «добровольці» до них вживається досить умовно. З них 1 632 людини утворили роти самооборони, а решта приєдналися як «хіві» до 11-ї армії. При організації батальйонів «шуму» 2 184 людини були передані з лав «хіві», які лишилися, а інших набрали з добровольців і військовополонених. Таким чином, «хіві» залишилося: 8 684 - 1 632 - 2 184 = 4 868 осіб. Це «округлені» 5 тисяч (у О. Романько ‒ «5-6 тисяч») вийшли з Криму разом із Вермахтом у вересні 1942 року й більше на півострів не повернулися.
Батальйони «шуму» нараховували 4 тисячі бійців, із них кримських татар ‒ 3 тисячі (третину з них німці пізніше роззброїли й посадили в табори за «неблагонадійність»); із 5-7 тис. допоміжної поліції індивідуальної служби («поліцаїв») кримських татар ‒ 4 тисячі.
У березні 1943 року німці спробували провести ще одне вербування кримських татар. На цей раз їм потрібно було набрати 1100-1200 осіб, щоб сформувати: ще 1 батальйон «шуму», 2-3 будівельних батальйони, 2-3 господарські роти для німецьких господарських батальйонів і 2 залізнично-будівельні роти. У реальності набрали менш ніж 1 тисячу в якості «хіві» для розквартированих у Криму частин.
Ще приблизно 3,5 тисячі чоловіків із «добровольчих формувань» були евакуйовані на захід при відступі вермахту. Власне, інформатори Берії вважали, що «активних пособників» вивезли до 5 тисяч, але залишок, швидше за все, становили жінки й діти ‒ всі вони з 14 до 26 квітня 1944 року були морем відіслані до портів Румунії й Болгарії. Розподілили чоловіків наступним чином: 2,5 тисячі були (після року переформувань і передислокацій) зараховані до бойової групи «Крим» Східно-тюркського з'єднання, понад 800 осіб у якості «хіві» направили до 35-ї гренадерської дивізії, інших зарахували до Волзько-татарського легіону у Франції і допоміжних підрозділів протиповітряної оборони. Однак вони вже раніше служили в колабораціоністських частинах, і тому не повинні рахуватися повторно.
Кількість реально підтверджених колабораціоністів до кінця 1943 року – 15 тисяч осіб
Таким чином, кількість реально підтверджених колабораціоністів до кінця 1943 року (у період їх максимальної чисельності) така: 5 тисяч «хіві» поза півостровом + 4 тисячі «поліцаїв» + 3 тисячі солдатів «шуму» + 2 тисячі бійців «самооборони» + 1 тисяча «хіві» в Криму = 15 тисяч осіб. Усі, хто служив німцям раніше, опинились у тому числі; всі, хто буде служити пізніше, ‒ будуть набрані з їх числа.
15 тисяч колабораціоністів ‒ це 6,5 відсотка всього кримськотатарського населення. Це дійсно більше, ніж середній відсоток на окупованій частині СРСР, але все одно явно недостатньо, щоб усерйоз наполягати на «тотальному колабораціонізмі». Окрім того, критики зазвичай не враховують:
а) специфіку «малих народів», які повністю потрапили під чужу владу без надій звільнитися власними силами й не мають можливості залишити зону окупації;
б) відверте загравання нацистів із корінними мусульманськими народами Радянського Союзу (180 тисяч так званих «туркестанцев» служили в Вермахті незважаючи на те, що війна не докотилася до Центральної Азії): німці відкривали мечеті, влаштовували провокації, інсценуючи напад партизанів на села кримських татар, і всіляко налаштовували тих проти радянської влади;
в) що в лавах Червоної армії кримських татар у 1941 році воювало вдвічі більше.
Але найголовніший аргумент проти зв'язків «колабораціонізм ‒ депортація» ‒ це подальша доля самих «добровольців». Якщо сказати коротко ‒ всі вони або загинули в боях, або отримали індивідуальне покарання.
Поза Кримом воювали 5 тисяч «хіві» і 3,5 тисячі «евакуантів». Із цих 8,5 тисячі осіб до кінця війни дожили 3,5 тисячі ‒ зрозуміло, вони були видані Радянському Союзу й вирушили в табори. На півострові залишилися 6,5 тисячі колабораціоністів, із яких мінімум тисяча солдатів «шуму» були посаджені німцями в табори, а частина бійців «самооборони» перейшла до партизанів зі зброєю. З решти 5 тисяч більше тисячі загинули під час наступу Червоної армії (найбільші бої за участю допоміжних батальйонів йшли за Іслам-Терек (нині ‒ Кіровське) і Бахчисарай. У першому брали участь 3 підрозділи кримських татар, у другому ‒ один, тільки полонених після першого зіткнення було взято понад 800 осіб).
Робота з виявлення уцілілих колабораціоністів була розпочата з 13 квітня 1944 року і тривала до самого закінчення депортації. Відповідно до телеграми Кобулова й Сєрова Берії від 20 травня, всього були заарештовані 5989 кримських татар так званого «антирадянського елемента» (колабораціоністів, шпигунів, учасників самоврядування). Зрозуміло, що частина схоплених були невинні, але зовсім уже необґрунтованою таку цифру назвати важко ‒ під час спецоперації були вилучені півсотні мінометів, понад 600 кулеметів, 10 тисяч автоматів і гвинтівок і 5 мільйонів патронів. Частину цієї зброї залишили під час відступу німці, а частину принесли з собою колишні колабораціоністи, які дезертирували зі своїх підрозділів.
Загалом, загинули в боях «пособників ворогів» 6 тисяч осіб, а були відіслані до ГУЛАГу (не рахуючи страчених військово-польовими судами в Криму) 9,5 тисяч осіб
Загалом, загинули в боях «пособників ворогів» 6 тисяч осіб (1 тисяча в Криму і 5 тисяч в Європі), а були відіслані до ГУЛАГу (не рахуючи страчених військово-польовими судами в Криму) 9,5 тисяч осіб (6 тисяч у Криму і 3,5 тисячі в Європі), разом ‒ 15,5 тисяч, що навіть більше максимальної кількості всіх тих, хто «співпрацював».
Таким чином, хоча колабораціонізм серед кримчан мав місце, і до того ж помітне (втім, жоден народ під нацистською окупацією не уникнув цього гріха, навіть євреї), все ж ні про яку «тотальну співпрацю з ворогом» не може бути й мови: в лавах Червоної/ Радянської армії й партизанських загонах все одно служило більше кримських татар, ніж у Вермахті.
Ну і крім того, за словами Павла Поляна, «несправедливість ‒ у самому прецеденті «покарання народів», підміняючи судові розгляди проти конкретних осіб. Незалежно від будь-якої статистики прописування колективної провини й застосування колективного покарання за ознакою етнічної приналежності є серйозним злочином проти людяності, нарівні зі взяттям і розстрілом заручників.
Тому карати депортацією за їхні діяння цілий народ ‒ це не «справедлива відплата», а очевидний злочин проти людяності, на які радянська влада завжди була щедрою. І клеймо «народу-зрадника» ‒ це не нібито об'єктивна оцінка кримськотатарського колабораціонізму, а банальне виправдання злочинної депортації.
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
