Спеціально для Крим.Реалії
«Народ Крыма» – такою була самоназва тих груп населення півострова, які були налаштовані вороже до Української держави й вельми прихильно до Російської Федерації. Щоправда, ця назва з’явилася не сама по собі – її вигадали ще наприкінці 1980-х пропагандисти обкому КПРС. При цьому речники «народа Крыма» привласнили собі право говорити від імені всіх кримчан, у тому числі й корінних народів півострова. А 2014 року «народ Крыма», допомігши «ввічливим зеленим чоловічкам» здійснити «повернення», кудись хутко зник, поступившись місцем «Русскому Крыму». Що цікаво: і перше, і друге формулювання по черзі звучало на вустах тих самих політиків і журналістів…
Відтак, щоби краще розуміти ті процеси, що розгорнулись і розгоратимуться на півострові, варто подивитися на населення півострову під етнополітичним кутом зору, визначивши, які ж групи справді ідентифікували себе з «народом Крыма», які не протестували проти такої ідентифікації й використання її в політичних цілях, а тому без опору чи навіть із ентузіазмом влилися до складу «русского мира». Це допоможе спрогнозувати те, як вони поводитимуться в майбутньому за тих чи тих обставин. Проблеми ж пов’язані з тими, хто себе до «народу Крыма» не відносив, тобто більшості кримчан і частини етнічних українців (а також представників інших етнічних груп півострова, головним чином частини білорусів і дуже незначної частини росіян) – це вже інша тема.
Напередодні російської окупації населення Криму поділялося на три основні етнічні групи: росіяни – 58 відсотків, українці – 26 відсотків, кримські татари – 15 відсотків
Напередодні російської окупації населення Криму поділялося на три основні етнічні групи: росіяни – 58 відсотків, українці – 26 відсотків, кримські татари – 15 відсотків (цифри взяті за експертними оцінками). Серед росіян були наявні кілька груп за часом заселення ними півострову. Причому ці групи помітно відрізнялись одна від одної за політичними переконаннями.
Менш ніж п’ята частина етнічних росіян, які мешкали у Криму на той час, становили ті, хто жив там до 1944 року та їхні спадкоємці, решта – це представники чотирьох хвиль переселення та їхні нащадки. При цьому серед цієї категорії слід вирізняти дві головні групи: одна – це ті, хто сам або чиї предки жили в Криму до 1920-25 років, друга – ті, хто переїхав сюди (головним чином за рознарядками більшовицького керівництва) протягом середини 1920-х та особливо в 1930-ті до початку радянсько-німецької війни.
Перша хвиля переселення після депортації корінних народів Криму охопила період із 1944 до 1950 років. Це було переважно організоване (тобто, як велось у ті часи, «добровільно-примусове») переселення з найближчих до кордонів України областей Росії для заповнення етнодемографічного вакууму після депортації кримськотатарського народу і представників деяких інших етносів (греків, німців, болгар, вірменів). Чимало людей із цієї хвилі переселення та їхніх спадкоємців ще й дотепер мешкає в будинках, що належали депортованим.
Друга хвиля охопила період із 1950-го до 1964-го, йдеться теж про переважно організоване переселення з російської «глибинки» задля відбудови зруйнованих війною міст, створення промисловості й реконструкції аграрного сектору.
Третя хвиля – це період із 1964 до 1975 років, уже переважно стихійна міграція; в «пошуках кращої долі» люди з усіх регіонів Росії їхали до Криму, цьому сприяла тогочасна штучна індустріалізація (нерозривно пов’язана з посиленою мілітаризацією) півострова, що звавсь у СРСР «непотоплюваним авіаносцем».
Остання ж, четверта хвиля міграції вихлюпнулася на півострів із 1975-го й до кінця 1980-х; то була стихійна міграція у зв’язку з погіршенням життєвих умов у Центральній Росії. Люди з цієї останньої хвилі більшою мірою, ніж попередніх, стали найвиразнішими носіями антиукраїнських настроїв, вони мають найміцніші й найрозгалуженіші особисті зв’язки з Росією, почуваючись її посланцями на півдні, вони, як правило, охоче рекрутувалися до всіляких антиукраїнських організацій і брали участь в операції «КримНаш».
Антиукраїнські настрої були і є потужними й серед нащадків організованого довоєнного заселення Криму й повоєнної колонізації спустошеного півострова.
Усі чотири міграційні хвилі підпиралися своєрідними «осадниками» – тобто відставними військовиками російського походження, які отримували далеко не найгірші умови при розселенні
Усі чотири міграційні хвилі підпиралися своєрідними «осадниками» – тобто відставними військовиками російського походження, які отримували далеко не найгірші умови при розселенні; значна їхня частина (особливо з середовища колишніх політпрацівників) була апріорі налаштована антиукраїнськи.
На загал, населення Криму російського етнічного походження після 1991 року мало досить високий рівень російсько-радянської самосвідомості (в цьому регіоні різниця між ними де-факто не відчувалася), але тісно пов’язаної з економічними чинниками, передусім особистим добробутом (оскільки або самі ці росіяни, або їхні діди й батьки в різний час прибули до Криму, розраховуючи на життєві блага). Тобто в разі принципового покращення економічної ситуації в Україні протягом минулих років Кремль навряд чи зумів би здійснити достатньо масову мобілізацію населення, крім представників певних запекло антиукраїнських груп, на підтримку своїх «зелених чоловічків».
І хоча етнічні росіяни Криму були найменше з-поміж населення регіонів України готові до сприйняття української мови, культури й історії, соціально-економічний чинник міг спонукати більшість цієї категорії населення змиритися з перебуванням у складі Української держави. Як відомо, сталося інакше – і немалу роль тут зіграли щедрі обіцянки ледь не райського життя в разі приєднання до Росії 2014 року й немалі кошти, кинуті в перші місяці в соціальну сферу півострова для закріплення російської окупації.
Серед значної частини кримського населення російського етнічного походження після 1 грудня 1991 року панували настрої вичікування і схильності до лояльності щодо України й навіть інтеграції до українського суспільства
Не меншу роль зіграв ще один чинник. Серед значної частини кримського населення російського етнічного походження після 1 грудня 1991 року панували настрої вичікування і схильності до лояльності щодо України й навіть інтеграції до українського суспільства. Проте відсутність політичної волі офіційного Києва, його слабка, невиразна, нерішуча політика в Криму сформувала інші настрої: мовляв, Україна – це несерйозно й ненадовго. А серед колишніх військовиків і службовців, які здебільшого мають звичку поважати будь-яку, але сувору й рішучу владу, українська влада часів Кравчука, Кучми і Ющенка викликала лише безмежну зневагу і презирство.
Разом із тим у Криму до 2014 року мешкало приблизно півмільйона етнічних українців. При цьому за результатами проведеного окупантами «перепису» їхнє число різко впало до 300 тисяч, що зайвий раз доводить терористичний характер російської окупації, бо люди бояться правдиво вказувати своє етнічне походження; так само різко зросла чисельність росіян, що засвідчує те ж саме.
До Другої світової війни етнічні українці становили менш ніж 15 відсотків населення Криму. Перша хвиля їхнього переселення на півострів охоплює період 1954-60; це були люди, призвичаєні до життя у степових умовах і покликані порятувати кримське сільське господарство. Друга хвиля – 1961-75 роки – то вже «призов» до мілітаризованої економіки півострова. Третьої ж хвилі майже не було, був певний рух, але незначний (розподіл після вишів, розселення відставників тощо). Приєднання Криму до УРСР не потягнуло за собою «українізації», яка би стосувалася хоча б тієї п’ятої частини населення, яку на цей момент становили українці. З початку 1960-х українці стабільно становили приблизно п’яту частину населення півострова, проте в масі своїй ставали все більш русифікованими.
Не змінилась істотно ситуація й після 1991 року. З боку офіційного Києва місцеві українці ніколи не помічали скільки-небудь значної уваги
Не змінилась істотно ситуація й після 1991 року. З боку офіційного Києва місцеві українці ніколи не помічали скільки-небудь значної уваги. Комплекс меншовартості українців Криму посилювало бачення ними потужної, ба, нав’язливої підтримки, яку надавала Росія місцевим росіянам у галузі культури (ясна річ, вельми специфічно «відфільтрованої»), мови, освіти тощо. Українські політичні та громадські організації півострова весь цей час були дуже слабкими, розпорошеними й розколотими внутрішніми конфліктами. Таке становище сприяло політичній апатії кримського українства, в масі своїй воно не протестувало проти свого включення до «народа Крыма», а дехто й зіграв чималу роль в антиукраїнській діяльності й у сприянні діям «ввічливих зелених чоловічків» 2014 року.
Значно більш організованою силою виступали в Криму кримські татари. До окупації їх нараховували приблизно 300 тисяч осіб, але за «переписом» 2014 року їх виявилося лише 232 тисячі – істотно менше, ніж 2001-го. Натомість у 3,5 рази зросла кількість «просто» татар, які стали четвертим за кількістю етносом півострова. Втім, якщо додати до 232 тисяч кількість «приросту» і кримчан, які виїхали до «материкової» України, якраз отримаємо ті самі 300 тисяч. Іншими словами, маємо ще одне свідчення терору на півострові й майже точні дані, яке число кримчан погодилося жити за нормами «русского мира».
Отже, можемо зробити кілька висновків.
По-перше, центральна українська влада не змогла (чи не схотіла?) мобілізувати своїх активних і потенційних прихильників на півострові, а при належній роботі вони б могли становити не менше третини населення Криму.
По-друге, не були нейтралізовані відверті й потенційні українофоби, що дало змогу окупантам, використовуючи потужні важені пропаганди, у перший час підперти свої дії підтримкою приблизно третини населення Криму.
По-третє, за цих умов більша частина кримчан була й залишилася «болотом», готовим підтримати чи сприйняти будь-яку владу, що здатна забезпечити середній (за ще радянською міркою) рівень добробуту й політичну стабільність.
По-четверте, оцінка потенційно проукраїнських сил в окупованому Криму у 20 відсотків населення здається нам занадто оптимістичною – реально має йтися про 10-12 відсотків; ця цифра може помітно зрости лише в разі беззаперечних економічних і політичних успіхів України.
По-п’яте, навіть за найсприятливіших обставин рівень підтримки України в Криму навряд чи перевищить третину дорослого населення, тож у перспективі має йтися про нейтралізацію сил «русского мира» й вироблення «угоди про лояльність» із «болотом».
Нарешті, етнополітична динаміка на півострові має тенденцію розвитку в не надто сприятливому для України напрямі, на що слід зважати українським політикам і аналітикам.
Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
Ігор Лосєв, кандидат філософських наук, доцент кафедри культурології НаУКМА
Думки, викладені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
