(Крим.Реалії продовжують публікувати спогади Геннадія Афанасьєва про те, що відбувалося з ним під час затримання російськими спецслужбами в Криму і про подальше утримання в Росії. Інші блоги автора читайте тут).
Мене вивели у двір і посадили до автівки для ув'язнених. До залізничної станції було п’ятнадцять хвилин. Про це кажу, бо зазвичай везуть туди, а там на «столипині» везуть далі. Але зараз чомусь не повезли. Мій шлях тривав три години. Я був один в автозаці, поруч із трьома охоронцями. Двоє з них – з автоматами, ще один із собакою. Не сказав би, що я боявся, але я не розумів, що відбувається.
Мене привезли до слідчого ізолятору номер один у місті Сиктивкар. Я пройшов під конвоєм до камери номер два. Ця камера мені дуже знайома, бо в ній я вже був раніше – коли мене везли до колонії номер двадцять п’ять. Це камера без вікон, без вентиляції, розташована в підвальному приміщенні, куди дуже рідко хтось заходить. У цьому приміщенні я мав провести більш ніж два дні. В підвалі було холодно, але мені не видали ні матрацу, ні якоїсь білизни. Більше того – всі дві доби навіть їжі й гарячої води не пропонували.
Я стукав у двері, щоб хтось підійшов, але в цьому підвалі нікого не було. Ніхто мене не чув, нікому я не був потрібний
Я дуже нервував, від цього надзвичайно боляче в серці. Я стукав у двері, щоб хтось підійшов, але в цьому підвалі нікого не було – скільки б я не стукав, усе було даремно. Ніхто мене не чув, нікому я не був потрібний. Надзвичайно втомлений я ліг у легкій тюремній робі на металеве скрижаніле ліжко, щоб відпочити.
Раптом відчинилися двері. Я навіть не пам’ятаю, який це був день, бо в тому підвалі, де нема сонячного світла, не відчуваєш часу…Ось що записував у свій тюремний щоденник в той час:
«30.04.2016 Этапирован в СИЗО-1 г. Сыктывкар. Целый день держат в камере №2 без окна, обеда, ужина, кипятка, прогулки, а также без вызова врача. Куда дальше – не знаю.
В ИК-31 остался комплект робы и валенки.
Финансовую справку не выдали.
Не выдали матрас и постельное белье.
Оставили ночевать в подвале.
01.05.2016 Прогулки не было. Постель не выдали. От матраса отказался, так как не давали белье. Гуманитарной помощи не было. Спал на холоде. Заболел.
02.05.2016 Этап».
П’ята ранку другого травня. Зайшли дебелі хлопці в цивільному, високі й міцні. Я одразу зрозумів, що це ФСБ, по вигляду їхнього черепа… Але на цьому жарти закінчились. Далі могло чекати лише щось надзвичайно погане. Вони одразу одягли на мене кайданки й жорстко почали проводити обшук. Поява ФСБ не передвіщає нічого доброго. Це – як смерть на порозі…
Вони одразу одягли на мене кайданки й жорстко почали проводити обшук. Поява ФСБ не передвіщає нічого доброго. Це – як смерть на порозі
Суперечки розпочались із самого початку, бо в мене вимагали зняти нижню близню для перевірки на приховані заборонені предмети. На це я відповів, щоб ФСБшник сам із мене знімав спіднє, їм же не звикати. Зазвичай така відповідь шокує конвоїрів, і вони ніяковіють, починають здавати назад. Але в цьому випадку охоронець був серйознішим, і мій випад носив характер закидання вудочки на те, щоб зрозуміти – «воля або смерть». Якщо «смерть», то почали б бити, якщо «воля» – то, як кажуть, спустять на гальма. Вони спустили на гальма...
Опів на шосту ранку мене повезли до аеропорту. Величезна надія! Пам'ятаю, як я загадав собі тоді, що якщо мене повезуть до Ростову-на-Дону, то це означатиме обмін, а якщо кудись у інше місце – жорстку систему пригнічення і гноблення як помста за відмову співпрацювати й жити за їхніми законами.
У літаку мене прилаштували в останній ряд, прикували до охоронців ФСБ, а після цього літак почав заповнюватись цивільними. Я виглядав жахливо. Під очима величезні синці, вдягнений у тюремну робу. Люди, які проходили повз, бачили кайданки на моїх руках. Неможливо передати, як вони на мене дивились. Ловлю себе на думці, що я інколи так само дивився на знедолених бомжів… Правду кажуть у Біблії: стався до інших так, як хочеш, щоб ставилися до тебе.
У літаку я зрозумів, що мене везуть до Москви. Неймовірний смуток. Москва! Або нова справа, або етап до місця утримання – як у пожиттєво ув'язнених.
Літак приземлився. Усіх вивели. Я був останнім серед тих пасажирів. Вийшов на вулицю. Одразу вигуки: «Дивись у підлогу, очі не підіймай!!! Сидіти! Руки за голову!!!» Посадили до автозаку – там були місцеві хлопці-конвоїри, які не дуже відповідали за свою роботу й без вагань відповіли на мої запитання. Я дізнався, що мій шлях лежить до слідчого ізолятору «Лефортово»…
Найгірше, що я міг почути за весь час мого ув'язнення. Найгірше, що зараз могло трапитись! Це гірше за катування, гірше за знущання. Кляте «Лефортово»
Найгірше, що я міг почути за весь час мого ув'язнення. Найгірше, що зараз могло трапитись! Це гірше за катування, гірше за знущання. «Лефортово» для мене означало лише нову справу, але не вона так лякала, а те, що доведеться перебувати ще як мінімум рік у повній ізоляції. У клятому бетонному мішку. Одному. Постійно у війні з ФСБ і конвоїрами. Я вирішив, що не зроблю ні кроку назад. Але в серці була темрява… Кляте «Лефортово». Мені й зараз не віриться! Не передати, що значить знову побачити ті прокляті стіни з червоної цеглини…
І от – півтори години шляху під жарти конвоїрів щодо мене-«бандерівця». Я під владою працівників ФСБ, бо слідчий ізолятор «Лефортово» являє собою єдине приміщення з конторою федеральної служби безпеки Російської Федерації, що надає цим працівникам можливість проводити допити цілодобово й чинити тиск на ув’язнених, безпосередньо надаючи накази працівникам ФСВП.
Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
