«Гібридна дипломатія» проти анексії Криму

Спеціально для Крим.Реалії

Путінська Росія безнадійно загрузла у «кримській пастці». Будь-який хід призведе лише до погіршення позиції. Варіантів у Кремля небагато: або позбутися окупованих територій, або піти на дно разом із ними.

Керівництво України й західні партнери постійно наголошують, що не можна вирішити кримське питання силовим шляхом. В інтерв'ю для Радіо Свобода посол Сполучених Штатів в Україні Джеффрі Пайєтт підкреслив, що адміністрація Барака Обами доклала значних зусиль для посилення санкцій проти Росії, збереження західної єдності в питанні протидії кремлівській агресії й наданні фінансової допомоги нашій країні. На його думку, Україна витримала випробування 2014 роком ‒ найтрагічнішим за всю історію незалежності; і тепер наша країна «здатна вистояти перед чим завгодно».

«Важливо те, що США розуміють право українського народу, українських солдатів захищати свій суверенітет. Але ми також розуміємо, що військового розв'язання цього конфлікту немає, це постійно підкреслює і президент Порошенко. Ми будемо покладатися на дипломатію, щоб позбутися російських військових на Донбасі і щоб Україна повернула контроль над Кримом», ‒ зазначив пан Пайєтт.

У цю ж канву укладається нещодавнє повідомлення голови українського МЗС Павла Клімкіна про можливе розширення нормандського формату. «Ми можемо змінити формат, рухатись у сторону будапештського, назвати його Женевським», ‒ уточнив міністр в ефірі одного з телеканалів. Поки мова йде про формат «Женева плюс», який раніше анонсував президент Петро Порошенко.

Мирне вирішення питання ‒ далеко не єдиний спосіб припинити анексію Криму. Радник українського президента Володимир Горбулін на початку цього року повідомив, що окуповану територію доведеться повернути силою. У програмній статті для видання «Дзеркало тижня» він написав, що потенціал для політичного врегулювання кримської проблеми вичерпається через два-три роки. «І незабаром гостро постане питання активного й ефективного залучення іншого інструменту зовнішньополітичної діяльності ‒ збройних сил», ‒ зазначив Горбулін.

Звучить парадоксально, але між позицією американської дипломатії, української влади й однодумців Володимира Горбуліна майже немає протиріч. Анексія Криму й подальша «гібридна війна» видозмінили саму суть сучасної дипломатії. До березня 2014 року робота зовнішньополітичних відомств на публічному полі зводилася до переговорів, пошуку компромісів, укладання договорів, створення міжнародних організацій, вислову «глибокої стурбованості» й інших заспокійливих дій.

Ми звикли, що дипломатія виступала антиподом силової політики. «Посткримська дипломатія» стала такою ж «гібридною», як і російська агресія проти нашої країни. Схоже, що у Вашингтоні першими усвідомили настільки якісну трансформацію. На військову загрозу й окупацію українського півострова колективний Захід відповів економічною війною проти путінського режиму, паралельно демонструючи цивілізованому світу корумпованість і кримінальні замашки російської еліти. За 2014-2015 роки Вашингтон вирішив важливу стратегічну задачу з відсікання від путінської Росії її європейських союзників і дискредитації давніх агентів кремля. Відтепер будь-який прихильник кремлівської політики стає адвокатом людей, підозрюваних у військових злочинах, убивствах європейців (сумнозвісний рейс MH-17), організації ядерного теракту в центрі Лондона, багатомільйонних крадіжках з бюджету й навіть педофілії.

До такого протистояння кремлівський диктатор і його сексоти не були готові. Він намагався нав'язати Вашингтону і Брюсселю варіант «обмеженої війни» на території України з подальшою ліквідацією нашої держави й поділом її на «зони відповідальності». На той момент подібний сценарій був реальним. Боєздатні частини ЗСУ становили приблизно п'ять тисяч осіб. З іншого боку, в Києві на самому верху вистачало політиків, які сіяли настрої поразки. Краху вдалося уникнути тільки завдяки мужності й відвазі українського народу, волонтерів і добровольців, які в перші місяці агресії зупинили окупанта ціною свого життя.

Зараз російські експерти, які критикують політику Путіна, дорікають йому тим, що після анексії Криму він не нав'язав Києву акт капітуляції й не вибив в України відмову від півострова. Відповідь лежить на поверхні: Путін навесні-влітку припускав, що нашої країни скоро не стане, ні з ким буде вести переговори щодо анексованої території. Грубо кажучи, Кремль розраховував на смерть власника, коли все його майно стає безгосподарним.

Блефуючи й погрожуючи, кремлівський ватажок намагається перевести конфлікт у військову площину ‒ сферу, в якій у нього був хоч якийсь паритет за рахунок ядерної зброї. У відомому пропагандистському фільмі «Крим. Шлях на Батьківщину» Володимир Путін із самовдоволеним виглядом розповідав, що готовий був застосувати зброю масового ураження, якби йому завадили окупувати півострів.

Мінськ-2 при всіх його недоліках став наріжним каменем «гібридної дипломатії». Хоча Кремль на момент підписання був упевнений, що домовленості дозволять реалізувати черговий «хитрий план». Не вийшло. Під угодами, які багато хто в Україні цілком заслужено критикує, стоїть підпис тодішнього російського посла Михайла Зурабова. Пан Пайєтт звернув увагу на ефектність мінського процесу, який дозволяє вирішити довготривалі проблеми.

«Мінські угоди встановлюють принципи, що міжнародно визнані кордони України мають бути відновлені, що російські війська мають залишити Україну, що всі українські заручники в Росії мають бути звільнені. Це хороша угода для України, якщо ми зможемо її втілити», ‒ наголосив американський посол.

У Кремля надзвичайно вузьке вікно можливостей. Їх усього три. Перша ‒ залишити українські землі й зайнятися внутрішніми перетвореннями, які дозволять відновити економіку й соціальну сферу. Путін на це не піде, тому що це автоматично призведе до його політичної смерті. Другий варіант ‒ Кремль, затиснутий у лещата фінансових проблем і геополітичного глухого кута, наважується на останній кидок. Третій варіант ‒ залишити все, як є, і тихо гнити, поки голодні маси не знесуть режим. Швидше за все, на Старій площі віддадуть перевагу саме цьому. Але навіть у такому випадку залишки окупаційної адміністрації доведеться вибивати з півострова силою. Самі вони з нашої землі не підуть. Тут пан Горбулін правий.

Сергій Стельмах, політичний оглядач

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції