Москва – За 25 років росіяни не готові сприймати колишні радянські республіки як самостійні незалежні держави. Країни Балтії, Закавказзя і Центральної Азії більш-менш сприймають як окремі соціокультурні суб'єкти. А ось із ментально і культурно-близькими країнами – Україною і Білоруссю – все набагато складніше.
За останні два роки відносини між Росією і Україною стали чи не найгіршими за багатовікову історію двох держав. Втім, у нинішнього конфлікту є витоки, які йдуть у глибини століть, каже кандидат історичних наук з Інституту Європи Російської академії наук Віктор Мироненко.
«Росію і Україну, принаймні більшу частину сучасної України, за винятком західної України, все ж таки пов'язує довга спільна історія. І відносини між двома етносами, які тоді звалися великороси і малороси, складалися досить важко. І я думаю, що все ж таки більшістю населення Росії, тоді ще царської Росії в ті два століття, були селяни – це понад 90 відсотків. І їхній пригнічений стан компенсувався трошки тим, що були ще люди, які були ще нижче від них. Суспільна загальна думка в Росії звикла вважати малоросів і білоросів все ж таки начебто і рівними, єдиновірцями, але все ж таки трошки нижчими. Мені здається, що ось ця ментальна домінанта в росіян зберігається і передається із покоління в покоління».
Зарозумілість і комплекс «старшого брата», що дістався росіянам у спадок від радянського часу, продовжує жити в свідомості громадян Росії. Російський політолог і соціолог Тетяна Ворожейкина називає це імперськими фантомними болями.
«Все, що коли-небудь було Росією, Російською імперією, СРСР завойовано або приєднано, вважається нашим. Причому, це стосується як звичайної публіки, так і тих, хто вважає себе в Росії демократами і лібералами. Я дуже добре пам'ятаю, як 24 серпня 1991 року, відразу після путчу, коли Україна проголосила Незалежність, Анатолій Собчак дуже гнівно виступив. Сенс його виступу був такий: спочатку встановіть у себе демократію, а вже потім будемо розмовляти про незалежність. Ось така зарозуміла позиція характерна для всіх. Я особливо завжди засмучуюсь, бо це дійсно непереборне», – каже Ворожейкина.
Яке ми маємо право взагалі щось радити? Ми – країна-агресор. Ми, як суспільство, теж поділяємо відповідальність за цю агресіюТетяна Ворожейкина
Тетяна Ворожейкіна звертає увагу і на те, що представники російських еліт часто використовують зверхньо-повчальну інтонацію стосовно української держави та її керівництва. Політолог каже також і про відповідальність російського суспільства за агресію проти сусідньої країни сьогодні.
«Яке ми маємо право взагалі щось радити? Ми – країна-агресор. Ми, як суспільство, теж поділяємо відповідальність за цю агресію, тому що ми її не змогли ні запобігти їй, ні зупинити. У нас немає антивоєнного руху в країні!» – каже Ворожейкина в інтерв’ю Радіо Свобода.
Після анексії Криму та збройного конфлікту на Сході України в Росії почалась найпотужніша пропагандистська кампанія. Події в сусідній самостійній державі подаються на федеральних російських телеканалах однобоко і необ’єктивно. Тому не варто дивуватись, що отруєні офіційною пропагандою громадяни Росії стали менше їздити до України. Картина того, що відбувається у сусідній державі, у свідомості людей складається в основному з того, чим «годує» їх телебачення. «Збочене» розуміння того, що відбувається не лише в сусідній країні, але і в світі може призвести до тяжких, а інколи і непоправних наслідків, вважає керівник Центру українських досліджень інституту Європи РАН Віктор Мироненко.
Після подій 2014 року в Україні російське суспільство розкололось. Розкол цей відбувається не лише в різних соціальних шарах, але і в сім'ях. На думку Тетяни Ворожейкиної, пропагандисти використовували заборонений психологічний прийом, зігравши на імперському комплексі, який живе багато років у свідомості росіян.
Непереборний імперський комплекс, на жаль, у всіх верствах дуже стійкий. Він посилився завдяки анексії Криму, завдяки розв'язаній війні на сході України, завдяки пропагандіВіктор Мироненко
«Ось цей комплекс, непереборний імперський комплекс, на жаль, у всіх верствах дуже стійкий. Звісно, він посилився завдяки анексії Криму, завдяки розв'язаній війні на сході України, завдяки пропаганді. Я думаю, що тут є ще такий дуже тонкий психологічний момент. У принципі, для нормальної людини захопити щось чуже важко. Але якщо сказати, що це чуже – це моє, то це вже тоді набагато легше», – каже Мироненко.
Кажуть, що розставання і час лікують. Однак за 25 років самостійного існування Росія та Україна не лише не зблизились, але, очевидно, пішли один від одного. Як скоро повернуться колишні взаємні почуття двох сусідніх народів, не береться передбачити ніхто. Можливо, для цього знадобиться ще чверть століття. А багато українців переконані, що агресія проти України з боку Росії поклала край концепції «братніх народів» і назавжди розвела їх на шляхи окремого існування.
