Резолюція польського сейму, ухвалена 22 липня, викликала шквал емоцій в Україні. З’явилися й відповідні політичні заяви, зокрема президента України, Комітету Верховної Ради у закордонних справах. Переважно звертається увага на те, що українців звинуватили у геноциді поляків. Однак резолюція має чимало інших «цікавих» моментів.
Із мрією про «східні креси»?
Назва згадуваного документа звучить так «Резолюція Сейму Республіки Польща у справі вшанування жертв геноциду, вчиненого українськими націоналістами щодо громадян Другої Речі Посполитої в 1943-45 роках». Відразу виникає кілька питань. Кого вважати «жертвами геноциду»? Чи є, наприклад, такою жертвою «громадянин Другої Речі Посполитої», який пішов на службу до німецької чи радянської влади й через те загинув від рук бойовиків УПА? І взагалі, чому вжитий термін «громадяни Другої Речі Посполитої»? Кого можна вважати такими? Адже в 1939 році ця держава перестала існувати, а на теренах Західної України встановилася радянська влада й її жителі автоматично стали громадянами СРСР? А що вже говорити про громадянство цих людей під час німецької окупації. Зрештою, чому визначені саме такі хронологічні межі?
Насторожує використання в резолюції такої термінології, як «східні воєводства Польщі», «східні креси», «мешканці Польщі», уже згадувані «громадяни Другої Речі Посполитої». Чи не є це прихованим невизнання цих територій за нинішньою Українською державою? Правда, депутати сейму можуть сказати: у резолюції є такі слова: «Сейм Республіки Польща висловлює солідарність з Україною, яка бореться із зовнішньою агресією за збереження територіальної цілісності». Але наскільки ці слова відповідають справам? Хіба не є ця резолюція ударом у спину України у важкий для неї час?
Мимоволі напрошується питання, чи не плекають депутати сейму реваншистських планів щодо захоплення західноукраїнських земель? Тим паче, що такі заклики (хай і не відверто) лунають у польських мас-медіа. А ще пригадується, як на початковій стадії агресії Росії проти України «неофіційний рупор Кремля» Володимир Жириновський пропонував Польщі анексувати Західну Україну. Зрештою, існує й гіркий історичний досвід: у 1921 році Польща й Росія, підписавши Ризький договір, поділили між собою Українську державу.
Українські націоналісти «винні» у вірменському геноциді
Далі в резолюції заявляється, що «під час вчиненого в 1943-45 роках геноциду вбито було понад 100 тисяч мешканців Польщі, в основному селян». Названа цифра не підтверджена документально, але виглядає ефектно! Отож, жертвами цього злочину стали «жителі Польщі». Правда, не лише поляки. «Серед замордованих, – читаємо в резолюції, – були, крім поляків, євреї, вірмени, чехи, представники інших національностей, а також українці, які встали на бік жертв». А винними в «широкомасштабному геноциді» проти народів «Другої Речі Посполитої» є «цивільні структури Організації українських націоналістів, збройні формування Української повстанської армії, дивізія SS Галичина, а також інші українські формування, що співпрацювали з німцями». Цікаво, які це «цивільні структури ОУН» займалися геноцидом? Як займалася цим дивізія «Галичина», котра воювала проти радянських військ? І що це за «інші українські формування, що співпрацювали з німцями» в 1943-1945 роках?
Тобто резолюція всіх вбитих на Волині й Галичині в 1943-1945 роках перетворює в жертв «геноциду» українських націоналістів. Останні, виявляється, нищили євреїв. Хоча в той час тут такими речами займалися німецькі формування. Щодо вірмен, то це взагалі шедевр. Вірменські громади в цих краях були поодинокими й нечисельними. Українські націоналісти ними не цікавилися. Та, певно, посли сейму щось чули про вірменський геноцид в Османській імперії. То чого б не написати про «геноцид» вірмен на Волині й Галичині? До чехів же українські націоналісти ставилися досить толерантно. Чеські села на Волині ними не нищилися. Проте це робили німецькі окупанти не без допомоги поліції, в якій служили поляки.
Не виключено, польські політики почнуть звертатися до політиків Ізраїлю, Вірменії та Чехії, аби ті визнали «геноцид» від рук українських націоналісті. І вони там зможуть знайти союзників. Над цим варто було б подумати українській владі.
Для «повноти картини» не завадило б у резолюції записати, що українські націоналісти ще чинили геноцид проти «німецької меншини», яка окупувала Західну Україну, і «радянської меншини», яка перейняла окупаційну естафету. Але про це, звісно, в документі ні слова. Українські націоналісти, на думку польських політиків, – це жорстокі вбивці мирних «жителів Польщі», незалежно від національностей. Здається, подібний підхід був у радянських ідеологів.
Далі в резолюції маємо глорифікацію «Армії крайової, Самооборони кресів і селянських батальйонів, які вступили в героїчну боротьбу заради захисту цивільного польського населення». Те, що ці формування жорстоко нищили українське цивільне населення, то це, звісно, «перекручення».
Словом, отака історійка. Сейм, говориться в резолюції, «висловлює переконання, що лише повна правда про історію є найкращим шляхом до об’єднання і взаємного прощення». Монополія на цю правду, схоже, належить польським політикам та підручним їм історикам. Українська сторона має покірно мовчати й сприймати «історичну правду» польської сторони – яка б дивною ця «правда» не була.
Зараз із уст деяких польських політиків можна почути, що згадана резолюція не спрямована проти України, вони «закликає до примирення», у ній висловлюється підтримка України і таке інше. Не беруся судити, наскільки вони вірять у те, що кажуть. Адже ця резолюція стала результатом довготривалої антиукраїнської кампанії в Польщі, в якій використовувалася тема «волинської різанини». До цієї кампанії активно підключалися проросійські сили – й зрозуміло чому. Спекуляція на вказаній темі допомагала деяким польським політикам набувати електоральну підтримку. Такі ігри їм видавалися безневинними. Адже Україна слабка, тим паче зараз воює з Росією. Протестувати особливо не буде. Політики не помітили, що справа зайшла дуже далеко. Своєю резолюцією вони образили багатьох українців. Тим паче, що українці можуть виставити полякам чималий рахунок «історичних кривд».
Резолюція може стати тією «точкою біфуркації», коли буде перекреслений попередній досвід польсько-української співпраці, а відносини між нашими народами можуть помітно погіршитись. Коли в Польщі на роздмухуванні антиукраїнських настроїв дехто намагається робити політичну кар’єру, то зараз в Україні теж знайдуться політики, які спекулюватимуть на антипольських настроях, котрі посиляться після ухвалення згаданої резолюції.
Однак при всіх негативах цієї ситуації маємо один позитивний момент. Можливо, ми нарешті позбудемося постколоніальних ілюзій, що хтось буде турбуватися за нас, відстоюватиме наші інтереси перед іншими державами як «адвокат». Якщо хочемо вистояти в цьому непростому світі, мусимо в першу чергу сподіватися на себе. І ставати сильними.
Петро Кралюк – проректор Острозької академії
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
Оригінал публікації – на сайті Радіо Свобода
