Олег Панфілов: Гібридний спорт

Спеціально для Крим.Реалії

Я не розумів, що таке гібридна війна, і коли мені пояснювали, що це застосування різних способів чи видів війни, то стало зрозуміло, але тільки наполовину. Чому її тільки зараз стали так називати, насправді Росія всі останні 25 років веде «гібридну війну». Спочатку під виглядом сепаратизму в Абхазії, Придністров'ї, «Південній Осетії», Карабасі, Таджикистані, Чечні, потім у Грузії та в Україні. Відкриті військові дії – це наостанок, як завершальний етап задуманого, а перед цим – потужна пропаганда, організовані ГРУ і ФСБ теракти, брехня на дипломатичному фронті й багато іншого. Тепер ми побачили, що є навіть «гібридний футбол».

Знаєте, хто в Росії головний спортсмен? Не вгадали, це не міністр спорту Віталій Мутко, а, дотримуючись старої радянської традиції, головним спортсменом може бути тільки вождь. Володимир Путін, мабуть, перший керівник країни, який має пряме відношення до спорту, всі решта тільки говорили про спорт як про важливе заняття для населення. Ленін зовсім не був спортсменом, але з 1920-х років, виконуючи заповіти Ілліча, почався планомірний розвиток фізичної культури і спорту в СРСР: м'язисті дівчата і юнаки крокували парадами площами й вулицями країни, об'єднуючись у робітничо-заводські спортивні команди.

З економікою в радянській країні було все погано, але більшовицькі керівники підозрювали, що якщо вони не займуть чимось населення, то напівголодні люди можуть принести неприємності владі. Культ фізкультури і спорту мав замінити багато з того, що більшовики заборонили – церква, робота у власному господарстві, благодійність, скаутські рухи. Урізану ідеологію необхідно було чимось заповнити, її компенсували фізкультурою. Пізніше, коли успіхи в розвитку промисловості й економіки почали відставати від світових, спорт перетворився на важливу частину культу «великої країни». На спорт витрачали величезні гроші, для того, щоб радувати населення успіхами в спорті – інших успіхів не було.

В принципі, для всіх соціалістичних країн спорт був частиною ідеології та приводом для переконання свого населення в перевазі соціалізму перед капіталізмом. Після другої світової війни радянська влада всерйоз взялася за відволікання населення, примушуючи здавати норми ГТО, брати участь у різних спартакіадах. Пропаганда досі стверджує, що «країна вступила в ВВВ із населенням фізично міцним, спортивним і морально стійким», а серед майже 30 мільйонів загиблих було чимало фізкультурників і спортсменів. Після війни «розвиток» спорту вступив у чергову фазу.

У Радянському Союзі не було професійного спорту з ідеологічної причини: вважалося, що комерціалізація спорту – це ознака капіталізму, а спортсмени, які брали участь у міжнародних змаганнях і які мали потребу в регулярних тренуваннях, отримували фіктивні зарплати. У 1950-70-х роках у Радянського Союзу були серйозні конфлікти з міжнародним олімпійським комітетом з тієї причини, що радянська влада оплачувала збори, видавала премії за перемоги й рекорди. Тобто був матеріальний інтерес, що суперечило принципам аматорського спорту. Значна частина радянських спортсменів були прихованими «професіоналами», отримуючи зарплату в відомчих товариствах – «Динамо», «Локомотив», «Спартак», «Трудові резерви». Спортсмени з ЦСКА й інших військових клубів мали навіть військові звання.

З кінця 1980-х років спорт комерціалізується, і тепер він суто професійний, хоча, як і раніше, вважається аматорським. 1951 року був створений Олімпійський комітет, а з наступного року СРСР уже брав участь в олімпійських іграх. Перші нагороди почали перетворювати спортсменів на важливих державних діячів, поряд із депутатами Верховної Ради й навіть міністрами. Спортсменів стали нагороджувати орденами й медалями, позачергово надавати квартири й автомобілі. В історії радянського спорту є навіть два Героя Соціалістичної праці – Лев Яшин, якому присвоїли звання 6 березня 1990 року, і футболіст і тренер Микола Старостін. Ордени Леніна давали всім радянським спортсменам, які завоювали золоті олімпійські медалі, хоч греблю гати інших орденів і медалей.

Державні нагороди були частиною заохочення. Окрім них, спортсменам надавалися звання «Заслужений майстер спорту». З 1934 року звання отримала величезна кількість спортсменів, було кілька випадків, коли це звання давали солдатам під час Другої світової війни. До 1988 року цього звання удостоїлися більше трьох тисяч осіб, і тільки під час перебудови в пресі почали з'являтися статті про те, що надання звань було також пов'язане зі своєрідною корупцією, коли «заслуженими майстрами спорту» ставали випадкові люди, а були і спортсмени, чиї досягнення оцінювалися нижче, їх залишали поза увагою.

Зі спортсменами в Радянському Союзі було все те, що з іншими людьми – нагороджували, наближали до влади, призначали депутатами Верховної Ради, або репресували й позбавляли пільг. Під час сталінських репресій низка репресованих спортсменів була позбавлена почесних регалій, найбільш відомі з них – брати Олександр, Андрій і Микола Старостіни, позбавлені звання 1941 року. Після поразки збірної СРСР із футболу від збірної Югославії на Олімпійських іграх 1952 року звання були позбавлені тренер Борис Аркадьєв, гравці Костянтин Бєсков і Валентин Ніколаєв. 1958 року троє олімпійських чемпіонів із футболу – Едуард Стрельцов, Михайло Огоньков і Борис Татушин були позбавлені звань «за неспортивну поведінку». Інші спортсмени позбавлялися звань через те, що емігрували з СРСР – шахістка Алла Кушнір, шашкіст Ісер Куперман, «неповерненці» фігуристи Людмила Білоусова й Олег Протопопов, шахіст Віктор Корчной.

Державна підтримка спорту полягала в численних пільгах – були пенсії «за спортивні досягнення й вислугу років», виплачувалися «70 відсотків одержуваного окладу до завершення ними вищої чи середньої спеціальної освіти чи отримання професії та 50 відсотків цього окладу протягом наступних трьох років», були надбавки до зарплат. У напівголодній країні спортсмени, які тренувалися на спортивних базах, отримували безкоштовне харчування, соки й вітаміни, чого насправді не могли собі дозволити ті, хто займався звичайною фізкультурою і в звичайних спортивних секціях, тобто були звичайними «любителями».

Спорт у СРСР був величезною машиною, що мала виробляти спортсменів-рекордсменів і переможців міжнародних змагань. Із 1956 року почали проходити спартакіади народів СРСР, які проводилися раз на чотири роки, за кількістю видів спорту й кількістю учасників вони перевершували Олімпійські ігри. Для пропаганди видавалися понад 30 спортивних газет і журналів, у програмі Центрального телебачення й радіо загальний обсяг спортивних передач становив щорічно приблизно 900 годин. Зокрема – «Ранкова гімнастика» та її дитячий варіант «Піонерська зорька». Радянська влада намагалась усіх переконати, що справжній розвиток спорту може бути тільки в СРСР.

Особливих змін у незалежній Росії після розвалу СРСР не відбулося, окрім того, що держава перестала звертати увагу на підтримку фізкультури, а спортивні змагання все більше стали схожими на комерційні заходи. Спорт став професійним, але більш скандальним через підкупи суддів і замовні матчі, перекуповування гравців та участь спортсменів у кримінальному житті. З іншого боку, за радянською звичкою спорт залишався основним мотивом пропаганди, а участь російських спортсменів – мало не найяскравішими здобутками Росії. Як і раніше, спортсменів нагороджують медалями й орденами, вони знову депутати, тепер Державної думи. Перемоги й рекорди російських спортсменів стають святом для пропаганди, а невдачі й поразки – трагедією і загальним горем.

Як і в СРСР, російський спорт – це та дещиця, якою могли б пишатися в самій Росії і яка годиться для пропаганди. Тому в Кремлі скандал із допінгом і забороною на участь більшості спортсменів в Олімпійських іграх сприйняли як образу, як «надмірний» тиск. При цьому ніхто не заперечує, що спортсмени дійсно застосовували мельдоній. Якби військові дії показували в прямому ефірі на телебаченні, то можна було б спокійно запрошувати спортивних коментаторів – адже те, як вони розповідають про російських спортсменів, можна порівняти лише зі спогадами ветеранів війни. Настільки спорт став у Росії сприйматися як агресія, а не змагання. Тому так болісно сприймаються звинувачення в неохайності і брехливості події останнього часу.

Що зазвичай роблять в інших країнах у такій ситуації? Шукають можливість реабілітації й виправлення іміджу. В Росії пішли на конфронтацію, влаштувавши у Франції на чемпіонаті світу з футболу бойові танці уболівальників. Як в Італії tiffosi, в Англії – hooligan, в Росії розвиток субкультури вболівальників збігся з перебудовою й «малиновими піджаками», загальним настроєм у суспільстві, коли йшов жорсткий контроль КДБ і «керівна і спрямовуюча роль КПРС», а на їхню зміну приходив кримінал, кримінальний бізнес і агресія. Російські вболівальники перетворювались на потужну соціальну силу, яку, як збагнув Путін, треба взяти під контроль. Щоб не сталося, як в Україні, коли місцеві ультрас раптом перетворились із хуліганів на патріотів, склавши образливу пісню-кричалку про Путіна, яку тепер знають у всьому світі.

Спорт у Росії став частиною інформаційної зброї і пропаганди, передовим загоном в ідеологічній боротьбі за ту форму патріотизму, як його розуміють у Кремлі: не полюбить – змусимо, будеш пручатися – отримаєш у морду. Підтримане Кремлем Всеросійське об'єднання вболівальників перетворилось на передовий загін «русского міра», а бойовики готові дати відсіч іншим уболівальникам. Насправді, як показують події у Франції, метою російських уболівальників був не стільки футбол, скільки показні бійки й напади на інших уболівальників. Вони наче перевіряли свої сили, а відео показувало злагоджену «роботу» професіоналів, які знають, як нападати й розганяти. Якщо хочете, це могли бути й загони нещодавно створеної Національної гвардії, яких кинуть на мітинги й демонстрації в самій Росії, якщо Путін відчує загрозу своєму існуванню. А у Франції вони лише стажувалися.

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції