Біля витоків геноциду: «золота доба» Єкатерини ІІ

Спеціально для Крим.Реалії

Хронологічно перші акти імперського геноциду кримськотатарського народу збігаються із «золотою добою» Єкатерини ІІ. Це були часи, коли Російська імперія, користуючись європейськими чварами і під’юджуючи їх, стрімко розширювалася на захід та південь. З 1771 по 1782 рік російська армія кілька разів вдиралася у Крим.

У ці ж роки розгорнулася депортація кримських греків з півострова, організована російською владою. Акцію було проведено під наглядом майбутнього генералісимуса Олександра Суворова.

Греків, які жили в Тавриді упродовж більш ніж 20 століть, переселили в північне Приазов’я. У Петербурзі вважали, що виселення місцевих греків, землеробів, ремісників та купців знищить економіку Кримського ханату та полегшить остаточне приєднання Криму до Росії. Жертвам же сваволі, як завжди, пояснювали, що вигнання здійснюється заради їхнього ж власного добра. А коли переселенці побачили, що їм для розселення виділені незвичні для них степові місцевості, та спробували було повернутися назад, на Сиваші їх зустріла завбачливо виставлена великим полководцем Суворовим залога.

Переселення це, крім усього іншого, мало наслідком ліквідацію Готської єпархії Вселенського Патріархату, яка існувала з VIII століття й очолювалася митрополитами.

Зрештою, наприкінці лютого 1783 року хан Шагін-Ґірей зрікся престолу і був вивезений до Воронежа і згодом до Калуги. А 19 квітня (за григоріанським календарем) Єкатерина ІІ оголосила про ліквідацію Кримського ханату і приєднання Криму, Тамані та Кубані до Російської імперії: «Нині… згідно з обов’язком, що передбачає Наше піклування про благо і велич Вітчизни, прагнучи пожиток і безпеку її ствердити, разом із тим вважаючи засобом, який назавжди віддаляє неприємні причини, що збурюють довічний мир між імперіями Російською та Оттоманською укладений, який Ми назавжди зберегти щиросердо бажаємо, не меншою мірою в заміну та на задовольняння збитків Наших, зважилися Ми взяти під державу Нашу півострів Кримський, острів Тамань і всю Кубанську сторону».

У маніфесті Єкатерина ІІ обіцяла кримським татарам і всім жителям півострова найрізноманітніші блага: «Свято і непорушно за себе і наступників престолу нашого обіцяю вважати їх рівними до природних наших підданих, охороняти і захищати їхні персони, майно, храми і природну їхню віру…».

Насправді ж усе було зовсім інакше. Захопивши Крим, російська влада вдалася до утисків кримських татар, руйнування їхніх будинків, мечетей і цвинтарів, спалення книг та нищення інших пам’яток культури. Упродовж перших десяти років після анексії Криму російський уряд відібрав у кримських татар і роздав російським аристократам 350 тисяч десятин найкращої кримської землі. Нові землевласники переселяли до своїх кримських маєтків селян із Центральної Росії. При цьому інтереси місцевого населення і сам факт його життя на цих землях до уваги не бралися. Скажімо, 1787 року так звана Саблінська дача (понад три тисячі десятин землі у 15-ти кілометрах від Сімферополя) була віддана дружині адмірала Мордвинова і капітану Плещеєву. Те, що на цій території були розташовані села Ашага-Собла і Юхари-Собла, нова влада не зауважувала.

Кримським татарам залишилися найбільш неродючі ґрунти. На додачу величезні збитки були завдані кримській природі. Швидко зникли ліси, які стояли на місці сучасного Севастополя і поблизу нього. Загинула більшість кримських садів, які культивувалися тут століттями. На звільнених місцях новоявлені поміщики стали культивувати невластиві півострову культури, а на додачу застосували звичні методи поводження з селянами, а саме – впровадили панщину та десятину.

Від татарських поселень відводили воду, перекривали давні дороги, позбавляли громади права користуватися пасовиськами; в результаті номінально вільні татари ставали безправними орендарями. Розвивалася колонізаційна демографічна політика: російська влада примусово переселяла до Криму відставних солдатів та державних селян, заохочувала імміграцію на півострів вихідців із Німеччини.

Перші достовірні дані про населення Криму опублікував видатний німецький вчений-енциклопедист Петер Симон Паллас (1741–1811), який більшість свого життя провів у Росії, а майже всі останні роки – на Кримському півострові: «У Криму раніше нараховували понад півмільйона жителів», – писав він у своїй праці «Спостереження, зроблені під час подорожі по південних намісництвах Російської держави у 1793-1794 роках».

«Перше їх зменшення відбулося в 1778 році, коли після миру з турками понад 30 тисяч християн, греків або вірмен, які жили в Криму…, були переселені за Азовське море на землі між Доном і Бердою (варто зазначити, що на тих землях на той час вже жили українці; отже, маємо характерний приклад заселення українських етнічних земель іншими народами. – авт.). Значно більш відчутним було виселення татар після того, як росіяни оволоділи Кримом у проміжок між 1785 і 1788 роками. Тисячі татар у цей час, але в особливості тих, які заселяли місця поблизу приморських міст, продали своє майно за безцінь і пішли до Румелії та Анатолії, куди вирушили також члени правлячої родини Ґіреїв і багато дворянства», – писав учений по свіжих слідах.

Далі він наводив дані кількох переписів населення, згідно з якими на кінець XVIII століття татар чоловічої статі нараховувалося 120 тисяч. Якщо припустити, що жінок було трохи більше, ніж чоловіків, то загальна кількість татар на той час зменшилася до 250 тисяч.

Депопуляція, втім, не зводилася до суто кількісних показників, – не менш важливими були і якісні. Внаслідок еміграції кримськотатарської еліти стала фактом культурна та політична деградація тих, хто залишився на історичній Батьківщині. У результаті двох хвиль вимушеної еміграції кримських татар (друга розгорнулася наприкінці 1850-х) склалася така ситуація, що не тільки простий люд, а й ті елітарні групи, що залишилися на батьківщині, – мурзи, улеми і навіть муфтій – нерідко не вміли чи ледь уміли читати й писати як рідною, так і російською мовами.

Ті кримські татари, які залишилися на Батьківщині, стали об’єктом потрійної експлуатації: з боку влади, що обклала їх спеціальними податками «на утримання краю»; з боку поміщиків, яким було надане право на свій розсуд встановлювати розміри грошових зборів з татар, які жили на поміщицькій землі; і з боку переселенців, які одержували від влади фінансові та юридичні преференції, відсовуючи місцеве населення на третій план.

Причин усього цього було декілька. По-перше, Крим для Російської імперії був надзвичайно зручною базою для розгортання потужного флоту, здатного оперувати не тільки в Чорному, а й у Середземному морі. Не випадково одразу ж після анексії півострова розгорнулося будівництво морських портів, передусім Ахтіяра (Севастополя). Звідси пролягав найкоротший морський шлях до Стамбула (Константинополя), який з другої половини XVIII століття імператори Росії прагнули приєднати до своїх земель і зробити його «третьою столицею» держави, поряд із Петербургом і Москвою. Ну, а далі шлях слався до Святої Землі, взяти яку під свою оруду імперія Романових також вважала своєю метою. Відтак «зачистка» Криму від «ненадійного» етнічного елементу в цьому контексті ставала першорядним завданням поставленої на півострові адміністрації.

Друга причина витіснення з півострова та маргіналізації решти кримських татар полягала в економічних і статусних претензіях єкатерининської знаті, яка одержала величезні маєтки в Криму, та дворянства на загал. Інші форми ведення господарства, ніж традиційно-кріпосницькі, за цієї доби у панівного класу Російської імперії були не в пошані. На європейські ринки великі землевласники Росії виходили завдяки широкому використанню кріпацької (де-факто – рабської) праці мільйонів безправних селян у своїх маєтках. Ситуацію дещо пом’якшувала (але не набагато) наявність у Причорномор’ї, а затим – у Криму десятків тисяч фермерських господарств переселенців з Європи. Переселенці змушені були керуватися приписами самодержавної імперії, а тому не являли собою чогось самостійного ані в політичному, ані в економічному плані – все контролювалося знаттю та чиновництвом.

Третя причина витіснення кримськотатарського народу з його батьківщини – це традиційний великодержавний шовінізм як російських верхів, так і плебсу – навіть із числа кріпаків.

Сучасна російська пропаганда стверджує: знищення Кримського ханату було прогресивним явищем, оскільки Росія ліквідувала «гнізда работоргівлі», розташовані в портових містах. Проте насправді саме в Російській імперії у ті часи беззастережно панувало рабовласництво; кріпацтво в останні століття свого існування де-факто перетворилося на нього. У XV і XVI століттях селяни в Московщині, які працювали на поміщиків, були особисто вільними; у 1649 році законодавчо встановлена безстрокова прикріпленість селян до землі і їхня кріпость поміщику. І тільки у XVIІІ столітті кріпаки в Російській імперії перетворюються на рабів. Розквіту новітнє рабовласництво набуло саме у «золоту добу» Єкатерини ІІ. А от у тій частині Кримського ханства, яка містилася на самому півострові, за даними російського історика Валерія Возґрина, рабство майже повністю зникло вже у XVI-XVII століттях, тобто тоді, коли воно почало стверджуватися у Московії.

Тож Російська імперія зовсім не «звільнила» Крим від рабовласництва – навпаки, вона запровадила на півострові порядки деспотичної рабовласницької держави, разом із тим провівши там аж дві етнічні «чистки» – спершу силою й обманом переселивши звідти християн-греків, які оселилися там за дві з гаком тисячі років до пришестя росіян, а потім створивши нестерпні умови життя для найпросунутішої частини кримськотатарського народу.

Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції