Нещодавно стало відомо, що Радіо Свобода відкриває доступ до своїх архівів, в яких містяться записи 1953-1995 років. Це дуже значуща подія для дослідників, які вивчають історію інакомислення в СРСР, дисидентський і національний рухи, зокрема й кримськотатарський.
Активістка кримськотатарського національного руху Айше Сейтмуратова як журналіст співпрацювала з Радіо Свобода в 1979-1992 роках. В її радіорепортажах знайшли відображення питання історії та боротьби депортованого в 1944 році кримськотатарського народу.
Історик за освітою, в 1966-1967 і в 1971-1974 – політв'язень, Айше Сейтмуратова була змушена покинути СРСР у зв'язку із загрозою нового арешту.
«Говорить Радіо Свобода. Біля мікрофону Айше Сейтмуратова»...
«Говорить Радіо Свобода. Біля мікрофону Айше Сейтмуратова»...
Припавши до своїх «Сактів», «Рекордів», «Вефів», кримські татари, які перебували у місцях вигнання, чекали ці заповітні слова. Тоді голос Сейтмуратової, який проривався через глушилки, був одним із небагатьох джерел інформації про становище кримськотатарського народу, в буквальному сенсі був голосом самої Правди...
Влітку 1978 року Айше Сейтмуратовій нарешті вдалося домогтися дозволу на виїзд з СРСР – допомогла дружина академіка Андрія Сахарова Олена Боннер. Духовний наставник Айше, активіст кримськотатарського руху Джеббар Акімов незадовго до цього повернувся з ув'язнення, наставляв її словами: «Якщо тобі буде дуже важко, ти маєш право не займатися «нашою справою», влаштовуй своє життя». «Навіщо ж мені тоді їхати?» – відповіла йому Айше.
25 січня 1979 року вона прибула до США. В аеропорту в Нью-Йорку її зустрічали родичі Ремзі й Аблякім Сарайли, Шефіка і Мамут Карачай, а також Петро Григорович і Зінаїда Михайлівна Григоренки.
Через IRC – міжнародний комітет біженців – вона отримала квартиру. У 42 роки Сеймуратовій довелося починати нове життя. Вона стала вивчати англійську мову (в школі вивчала німецьку); незабаром її запросили співпрацювати з радіостанціями Радіо Свобода і «Голос Америки».
Після своєї еміграції до США Сейтмуратова почала активну діяльність як закордонний представник кримських татар. За роки еміграції вона співпрацювала з радіостанціями Радіо Свобода, «Голос Америки», «Німецька хвиля», англійська ВВС.
На радіостанції Свобода вона робила передачі для татарської, туркменської, азербайджанської, узбецької редакцій. До виданої у 2008 році книги «Біля мікрофону Айше Сейтмуратова» увійшли тексти її передач для російської редакції РС, яка розташовувалася у Нью-Йорку. Передачі тривали від 7 до 13 хвилин.
Транскрипти радіорепортажів збереглися в особистому архіві Айше Сейтмуратової. Це – 49 репортажів, а загалом за 13 років, з 1979 до 1992 року, таких передач було близько 130.
У момент, коли передачі виходили в ефір, в умовах майже повної «закритості» кримськотатарської проблематики, вони звучали як справжнє одкровення. Свою основну функцію – інформувати світову – зокрема й радянську – громадськість про становище кримських татар в СРСР, вони виконували повною мірою.
У кожній з передач намічена тема цілого дослідження. Найбільш частими були гострі проблеми, пов'язані з розвитком кримськотатарського національного руху: історія гонінь і переслідувань, судові процеси активістів. Багато програм присвячені видатним діячам правозахисного і кримськотатарського рухів (найчастіше згадуються Мустафа Джемілєв, Андрій Сахаров, Петро Григоренко, Решат Джемілєв, Бекір Умеров, Бекір Османов, Юрій Османов).
Вражаюче, що сюжети робилися за тисячі кілометрів від епіцентру подій... І тут, безумовно, відіграло головну роль занепокоєння Сейтмуратової долею Криму і свого народу.
Як точно зазначила голова Московської Гельсінкської групи Людмила Алексєєва: «Айше дуже пам'ятала співвітчизників і дуже часто говорила про них не так, як ніби вона їх більше не побачить, а так, як ніби живе з ними поруч. Вона фізично поїхала, а насправді залишилася з ними... Я не пам'ятаю, щоб при зустрічах вона розповідала про якісь свої проблеми або труднощі (а вони обов'язково були в емігрантів). Завжди – тільки про події в Криму, про кримських татар... Це дуже зворушувало в Айше, і в цьому – вся Айше».
Юрій Гендлер, який працював разом із Сейтмуратовою як редактор (згодом – директор Російської служби Радіо Свобода), так само відгукується про її діяльність: «Ми працювали разом з Айше Сейтмуратовою в Нью-Йоркському бюро Радіо Свобода близько десяти років – з другої половини 70-х до початку другої половини 80-х. Безсумнівно, Айше дуже добре знала предмет своїх радіопередач – про важку долю її народу і про активістів руху кримських татар за повернення на батьківщину. Більше того, тільки ці теми її по-справжньому і цікавили. Всі роки в Америці Айше, окрім роботи на Радіо Свобода, тісно й активно співпрацювала із нью-йоркськими та американськими правозахисними організаціями, і зовсім законно заслужила репутацію і як експерт, і як людина. За роки спілкування з Айше я жодного разу не помітив якогось сліду злості або ненависті ні до росіян, ні до українців, ні до будь-кого іншого. Просто Айше була хорошою людиною і тому все, що вона робила, викликало довіру».
Звичайно, дуже важливим є те, як оцінювали її передачі ті, заради кого вони робилися – слухачі.
«Я – кримчанин, і про проблему кримських татар дізнався в сім'ї. Через топоніми – а батьки пам'ятали ще татарські назви – я знав, що Крим – це кримськотатарська земля. Але нічого, окрім безглуздих міфів про загальну зраду кримських татар, у 1960-1970 роки дізнатися було неможливо. Так що вперше я дізнався про проблему кримських татар із передач Айше Сейтмуратової на «Голосі Америки», «Свободі». Не пам'ятаю, скільки передач я слухав, але добре запам'ятав, як вона говорила – дуже емоційно, різко, часом жорстко. Було зрозуміло, що вона страждає, хвилюється через це... Голос Айше відкрив для мене трагедію кримськотатарського народу», – говорить Леонід Пілунський, кримський поет і письменник, колишній журналіст і політик.
«Наприкінці 1970-х – на початку 1980-х я працював на радіо. І що цікаво: пісні 150-200-річної давнини, в яких зустрічалося ім'я «Айше», були заборонені. В газетах «Правда Востока» і «Ленин Байрагъы» публікувалися наклепницькі статті про Сейтмуратову. Але ми не вірили цим матеріалам, адже знали цю жінку і знали про її діяльність. Те, що наш народ повернувся на батьківщину, – в цьому великий внесок Айше-ханум», – каже Сервер Бекіров, редактор кримського радіо.
«Вона була факелом, який висвітлював нашу проблему в усьому світі. Вона пожертвувала своїм життям в ім'я майбутнього кримськотатарського народу», – каже Рефат Муслімов, ветеран кримськотатарського національного руху.
