Спеціально для Крим.Реалії
Ну не йметься товаришам у Росії – в останній тиждень травня там раптом згадали про 100-річчя договору Сайкса-Піко. Згідно з таємною угодою Великобританії, Франції, Італії та Росії, розробленою наприкінці 1915 року французьким дипломатом Франсуа Жорж-Піко та його британським колегою Марком Сайксом, Росія мала отримати Босфор і Дарданелли, Константинополь, а також частину території Туреччини, населену етнічними вірменами (Південно-Західна Вірменія) й етнічними курдами (Північний Курдистан). Відповідно до угоди, Великобританія отримувала велику територію, на якій зараз знаходяться Йорданія, південна частина Іраку і частина Ізраїлю, Франція отримувала південно-східну частину Туреччини, північний Ірак, Сирію і Ліван. Італія претендувала на турецьку Анатолію. Більшовицька революція всі плани зруйнувала.
Чому в Росії згадали про невдалий поділ світу? Напевно, через те, що він стосувався Туреччини і, найголовніше, з'явилася можливість настальгувати про перспективи володіння Росією Босфором і Дарданеллами, двома протоками, контроль Туреччини над якими перетворює Чорне море на потенційне озеро для Росії. У Першу світову війну Туреччина була союзником Німеччини й Австро-Угорщини, а Росія страждала на майбутній більшовизм, який не лише зруйнував імперські плани монаршого російського дому, але й економіку країни на кілька десятиліть наперед. Спроби створити нові соціалістичні країни робилися всі 74 роки радянської влади, але в підсумку кремлівських правителів спіткала та ж доля, що і бажання Миколи II отримати контроль над ласим шматком території.
Важко уявити, що було б, якби поділ відбувся – прийшли б потім більшовики і проголосили б Турецьку РСР, а потім, як водиться, почали б нападати на сусідів і захоплювати нові території
У річницю 100-річчя угоди Сайкса-Піко російська пропаганда волала про те, що все вийшло не так: «Ми турків впевнено били в Ерзурумі, Ерзінджані, Батумі й Трабзоні. Британці тим часом терпіли принизливі поразки в Ель-Куті та поблизу Дарданелл, куди захотів влізти сам Вінстон Черчілль. Французам теж особливо хвалитися було нічим». Важко собі уявити, що було б згодом, якби цей поділ відбувся – прийшли б потім більшовики і проголосили б Турецьку РСР, а потім, як водиться, почали б нападати на сусідів і захоплювати нові території.
Туреччині пощастило – Російська імперія благополучно померла, а більшовикам довгий час було не до турків, хоча в 1921 році, згідно з Карським договором між більшовиками і турецьким урядом, їм були передані землі, які до того належали Російській імперії, зокрема й ті, що населені етнічними грузинами і вірменами. Більшовицький Кремль умиротворив Туреччину, натомість отримав визнання нових радянських республік із захоплених Червоною армією територій незалежних держав – Азербайджану, Вірменії та Грузії. Втім, Вірменія так і не визнала Карського договору.
Згодом радянсько-турецькі стосунки були напруженими – і під час Другої світової війни, і після того, як Туреччина в 1952 році, через три роки після створення НАТО, стала повноправним членом цієї організації. Відтоді радянський кордон, що проляг південним периметром Грузії, був під пильною увагою і контролем радянських прикордонників. Досі жителі гірської Аджарії, що жили в зоні прикордонного контролю, відчувають на собі особливу увагу інших жителів Грузії, які весь комуністичний період не мали можливості потрапляти туди. До того ж, понад три століття, поки гірська Аджарія була частиною Османської імперії, тут склалася громада мусульман-неофітів, тобто навернених з православ'я, які зберігали весь цей час грузинські традиції, зокрема й виноробство.
Насправді, якщо уважно прочитати текст договору Сайкса-Піко, то в ньому не обумовлене володіння Росією Босфором і Дарданеллами, лише в мапі додатку зазначається, що вся європейська частина Туреччини має бути під контролем Російської імперії. Цей договір був частиною таємної угоди між країнами Антанти, яка протистояла Туреччині і пропонувала розв`язати питання участі російського флоту в Босфорській операції. В обмін на російську військову участь країни Антанти були згодні віддати Росії європейську частину Туреччини. Міністр закордонних справ Тимчасового уряду Павло Мілюков у 1917 році підтвердив, що умови угоди залишаються чинними, але жовтневий переворот більшовиків зруйнував ці плани. 3 грудня 1917 року Ленін підписав звернення до трудящих мусульман Сходу, в якому розголосив існування секретної угоди, наголосивши, що «таємні договори поваленого царя щодо захоплення Константинополя, підтверджені скинутим Керенським, нині розірвані та знищені».
Потім більшовики схаменулися, але було вже запізно: в Туреччині сталася революція і до влади 1920 року прийшли проєвропейськи налаштовані інтелектуали на чолі із засновником і першим лідером Республіканської народної партії Туреччини Газі Мустафою Кемаль-паші (Мустафа Кемаль Ататюрк). Саме він, підполковник Кемаль-паші, в 1915 році командував турецькими військами, завдавши нищівної поразки англо-французькому флоту в битві при Чанаккале (Дарданелльська операція). У відповідь на лист Кемаля Ленінові 26 квітня 1920 року про допомогу, уряд РРФСР направив кемалістам 6 тисяч гвинтівок, понад 5 млн гвинтівкових патронів, 17 600 снарядів і 200,6 кг золота в злитках.
Можливо, більшовикам лестив червоний прапор Туреччини, але до більшовизму він не має жодного відношення – червоному прапору Османської імперії майже 600 років
Важко зрозуміти навіщо, але згодом більшовицька Росія йшла тільки на поступки новому уряду Туреччини. Напевно, більшовики вважали, що турецькі реформатори чимось схожі з ними, борцями проти «самодержавства». Розчарування настало потім, коли виявилося, що Кемаль не прийме соціалістичну ідеологію радянського штибу, а будуватиме сучасну державу. На відміну від РРФСР, нова Турецька республіка стала досить швидко процвітаючою країною, яка бурхливо розвивається, а в радянській Росії і потім в СРСР наростали репресії і голодувало населення. Можливо, більшовикам лестив червоний прапор Туреччини, але до більшовизму він не має жодного відношення – червоному прапору Османської імперії майже 600 років.
Туреччина уникла долі Турецької РСР, оскільки договір Сайкса-Піко так і не набув чинності і на Дарданеллах і Босфорі не затріпотів більшовицький прапор. Радянським комуністам вдалося лише на короткий час створити Перську Радянську республіку (Гилянську республіку) на території прикаспійського району Гилян на самій півночі Персії. За підтримки російських більшовиків була захоплена частина північної Персії і місто Решт. 17 травня 1920 року з Баку вийшла Волзько-Каспійська військова флотилія під командуванням Федора Раскольнікова і Григола (Серго) Орджонікідзе і взяла курс на Ензелі, 18 травня флотилія висунула ультиматум британським військам, які займали місто. 4 червня 1920 року була проголошена Гилянська республіка, через два місяці її армія спробувала захопити провінцію Зенджан, а потім рушити на Тегеран, але була відкинута урядовими військами Персії. 26 лютого 1921 був підписаний радянсько-перський договір про виведення радянських військ і вже в листопаді відрубана голова проросійського лідера республіки Мірзи Кучок-хана була виставлена на загальний огляд на базарі міста Решт.
І Персії, і Туреччині пощастило, що більшовики виявилися жахливими політиками й економістами, створивши на одній шостій частині суші жахливу імперію з нерозвиненою промисловістю і забитим пропагандою населенням
Більшовики задовольнялися захопленням країн Південного Кавказу, але спроб впливати на сусідів не полишали. І Персії, і Туреччині пощастило, що більшовики виявилися жахливими політиками й економістами, створивши на одній шостій частині суші жахливу імперію з нерозвиненою промисловістю і забитим пропагандою населенням. Поки там тривали репресії і вожді знищували свій народ мільйонами, Туреччина і Персія (з 1935 року – Іран) розвивалися і зміцнювалися. У 1941 році радянські війська окупували північну частину Ірану, але в 1946 році змушені були піти, зустрівши протест західних країн, які не хотіли бачити впливу СРСР у цій частині світу. Якби історія повернулася інакше, ці країни зараз теж перебували би на тому саме примітивному рівні, що і Росія.
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
