Спеціально для Крим.Реалії
До середини 70-х років студентом я захопився самвидавом. Знайти в нашому місті заборонену літературу було нелегко – КДБ відстежував і затримував, але коли щось перепадало, то прочитував за ніч. Особливо книги з викладом тієї історії, яка була під забороною КПРС і КДБ. У 80-х роках стало трохи краще – більше з'явилося технічних можливостей, а не тільки четверта чи п'ята копії, майже «сліпої» від частого використання копірки. Кожна прочитана книга була особистим подвигом і ударом радянській ідеології, якою напихали радянську людину вже в декількох поколіннях. На початку 90-х років архіви відкрили, тепер Путін їх знову закрив.
На початку квітня Володимир Путін на зустрічі з керівником Росархіву Андрієм Артізовим оголосив про перепідпорядкування цього відомства безпосередньо президенту Росії, позбавивши міністерство культури цієї структури. «У зв'язку з тим, що матеріали, які у вас є, являють собою для держави особливу цінність, ухвалене рішення про перепідпорядкування Росархіву безпосередньо президенту», – сказав Путін. Голова Росархіву у відповідь вирішив похвалитися: «Ми теж велика архівна держава. 500 мільйонів справ, це склад архівного фонду Росії. Це такий інформаційний ресурс, якому може позаздрити величезна кількість держав світу».
Одне тільки не сказав Артізов – у США та інших «архівних державах» документи не ховають від дослідників, як у Росії, і перебувають вони у відкритому доступі
Одне тільки не сказав Артізов – у США та інших «архівних державах» документи не ховають від дослідників, як у Росії, і перебувають вони у відкритому доступі, як, наприклад, в Грузії. Або в інших країнах, де архіви є в різних державних структурах, але ніколи – при адміністрації президента або прем'єр-міністра. Рішення Путіна прибрати до рук архіви свідчить тільки про те, що тепер реальна російська історія буде недоступна, оскільки останні 16 років створюється інша історія, потрібна і вигідна Путіну.
Колись тисячі радянських істориків усі роки будівництва комунізму займалися тим, що писали хвалебні статті та книги про провідну роль КПРС і великих вождів. Інший рід їхньої діяльності полягав у спростуванні фальсифікацій буржуазних домислів, іншими словами – пояснювали радянському народові, що на Заході неправильно розуміють розвиток СРСР. Було це справою абсолютно марною, оскільки радянські люди не могли читати «домисли» західної преси – вона була їм просто недоступна, нікому не потрібні були і спростування радянських істориків. Але оскільки все було підпорядковане ідеології, а не науці, то історики писали, отримували зарплати і навіть премії, і тільки для задоволення ідеологічних амбіцій комуністичних начальників.
Історична наука була частиною ідеології: по-перше, назви наукових журналів, хоча вони й були вузькопрофільними, але вражали своїми назвами – «Радянська археологія» або «Радянська етнографія». Але це на перший погляд. Насправді, так все і було: на початку кожної наукової статті або наукової книги була сторінка, а то і з десяток – про те, що з цього приводу думав Ленін, Сталін, потім Хрущов або Брежнєв. Якщо вони взагалі нічого не говорили про кераміку епохи бронзи або мегалітичні споруди, то слово «історія» ж вимовляли хоча б один раз, ось їх і цитували.
Колись мені довелося бути редактором збірки археологічних робіт, і було це в епоху «генсекомору», коли один за іншим помирали Брежнєв, Черненко, Андропов. Збірник був готовий в епоху Брежнєва, і в ньому були цитати з творів цього класика марксизму-ленінізму. Він помер у 1982 році, і статті зі збірки довелося повернути авторам, щоб ті змінили цитати на іншого класика – Юрія Андропова. Оскільки той наговорив і написав ще мало, довелося рік чекати. Як тільки статті були виправлені, благополучно помер Андропов, і статті знову довелося повернути авторам. Тепер уже для цитування наступного класика – Костянтина Черненка. Той помер ще швидше, ніж Андропов. Загалом, цей збірник – про археологію Саразма і петрогліфи Центральної Азії, кам'яні знаряддя Кулябської області та кераміку середньовіччя ніяк не міг вийти без ідеологічних цитат і побачив світ тільки через вісім років.
Писати про радянську владу можна було тільки добре або нічого, як про небіжчика
Інші мої колеги-історики сміялися і вчасно видавали свої «наукові праці», що складалися з переписування передовиць газети «Правда». В архіви їх не пускали, а якщо щось і показували, цензура однаково не пропустила б до друку. Писати про радянську владу можна було тільки добре або нічого, як про небіжчика. Уже в перебудову трохи прочинилися архіви, і мої колеги поверталися після вивчення документів з широко розкритими очима і здивованими обличчями. Вони дізнавалися про те, що їм раніше було заборонено знати. У мене була точно така сама реакція, коли я прочитав документи РККА про будівництво під Душанбе і Ура-Тюбе двох концтаборів, у середині 20-х років, і правила розстрілу басмачів. Мій колега знайшов документи про «врятований» Червоною армією гарем Бухарського еміра – як червоноармійціям роздавали емірських дружин у нагороду за військові успіхи.
Комуністи завжди боялися двох речей – західної переваги в техніці, технологіях, озброєнні і демократії, по-перше. І, по-друге, що хтось раптом дізнається про те, що радянська влада створювалася не щасливими і радісними людьми, а злими і підступними чекістами, які виконували накази вождів. Насправді, навіщо радянським людям потрібно було знати про масштаби репресій, про те, як чи не кожен місяць, починаючи з 1917 року на території радянської імперії відбувалися повстання проти більшовиків, а після окупації нових незалежних держав у 1918 році, України, Білорусі, Вірменії, Грузії, Азербайджану, захоплення Центральної Азії почалися хвилювання, що перетворилися в народно-визвольні рухи, які боролися проти радянської влади до початку Другої світової війни. Але і потім комуністи не знали спокою – з ними воювали в Україні та Естонії, Латвії та Литві, Білорусі та на Кавказі.
Радянська влада була схожа на маніяка – спочатку планувала масові вбивства, потім вбивала, а потім ховала документи, щоб про це нічого не знали. 14 січня 1992 року Борис Єльцин підписав указ «Про захист державних секретів РФ», потім уряд Росії ухвалив постанову «Питання організації захисту державних секретів РФ». 29 квітня 1992 року Колегія у справах архівів при уряді Росії ухвалює тимчасове положення «Про порядок доступу до архівних документів і правила їх використання». В архіви кинулися історики, які жадали дізнатися про те, що приховувалося від них десятиліттями. Нова російська влада розсекретила всі документи до 1942 року.
До 1996 року російські архіви знову перестали бути доступними для дослідників., а з царюванням у Кремлі Путіна ситуація стала погіршуватися з кожним роком
Мій приятель, лікар Віктор Тополянський, тоді збирав матеріал для чергової книги – «Вожді в законі», що розповідає про медичні проблеми радянських вождів, переважно людей хворобливих, а часто і в тій мірі, коли стан шкодив і державі, і суспільству . Вже через пару років архіви стали закриватися – Борис Єльцин під тиском спецслужб підписує указ про закон «Про державну таємницю», і до 1996 року російські архіви знову перестали бути доступними для дослідників. З царюванням у Кремлі Путіна ситуація стала погіршуватися з кожним роком. У 2006 і 2007 роках був ухвалений закон «Про персональні дані», а потім і поправки до закону «Про архівну справу в РФ». Нові правила Росархіву передбачають «обмеження доступу до архівних документів, що містять відомості про особисті та сімейні таємниці громадянина, про його приватне життя» на 75 років від дня створення документів.
Закриття архівів має кілька причин. По-перше, немає сенсу взагалі говорити про люстрацію, якщо архіви не доступні. По-друге, закрита історія дозволяє Путіну і його ідеологам «русского мира» маніпулювати фактами і писати свої книги, ще більш брехливі, ніж навіть за радянських часів. По-третє, доступ до архівів може дати перевагу ідеологічним суперникам Путіна інтерпретувати історію за реальними фактами і документами, а не спогадами і розповідями ветеранів. Досі росіяни не можуть повірити в те, що історія про «28 панфілівців» виявилася вигадкою журналіста «Красной звезды».
Таких вигаданих подвигів було тисячі, якщо не десятки тисяч. Як казав хтось із російських істориків, «ми до того часу не будемо знати правди про війну, поки будемо говорити про неї на основі мемуарів, а не документів». Путіну вигідно, щоб були мемуари – і чим барвистіші розповіді про подвиги радянських воїнів і про перевагу російської зброї, тим спокійніше Путіну брехати про «русский мир», яким би жахливим міфом він не був.
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
