Голодування – один із популярних, але водночас романтизованих способів ненасильницького опору. Політичні в’язні і громадські активісти використовують голодування як крайній захід у боротьбі за свої ідеї і свободу. Успіх таких акцій залежить від безлічі факторів, у тому числі – ставлення влади. Іноді тим, хто голодує, вдається домогтися виконання своїх вимог лише ціною свого життя.
Народний депутат України Надія Савченко знову оголосила безстрокове сухе голодування: вона вимагає «негайного повернення» до України.
Савченко – одна з багатьох, хто використовував цей метод боротьби за свої права. Та чи вдалось комусь домогтися свого через голодування?
«Я б не сказав, що цей підхід гарантує результат. Усе залежить від уваги, яку вона приверне, рівня підтримки і від того, як уряд, відповідальний за людину, що оголосила голодування, готовий на це реагувати. Іноді це ставить владу в незручне становище і так або інакше викликає реакцію», – говорить професор історії Дункан Маклін.
Голодувати до смерті
Такою була акція протесту радянського дисидента і правозахисника Анатолія Марченка. 1986 року він помер на 117-й день голодування. Невдовзі після його смерті генеральний секретар СРСР Михайло Горбачов розпорядився випустити з в’язниць політв’язнів.
Люди, які загинули під час голодувань, часто сприймаються суспільством як мученики.
1981 року смерть кількох бойовиків Ірландської республіканської армії (ІРА), включно з легендарним Боббі Сендсом, викликала резонанс не лише у Великобританії, але і за її межами. Непоступливість прем’єра Маргарет Тетчер тільки привернула ще більше уваги до ІРА, а уряд накликав на себе гнів міжнародної спільноти.
Пізніше влада Ірану перейменувала вулицю Вінстона Черчілля в Тегерані, де був вхід до британського посольства, на вулицю Боббі Сендса. Посольству довелося закласти його і прорубати новий вхід із іншої вулиці. Особистість Сендса стала, певною мірою, культовою.
Наслідки голодування незворотні
У більшості випадків ув’язнені переривають голодування за станом здоров’я, так і не досягнувши мети. Такий вид протесту завдає колосальної шкоди здоров’ю.
«Протягом трьох або чотирьох днів організм витрачає глюкозу, яка потрібна для виробництва енергії. Після цього печінка переробляє будь-який жир, який може знайти, – пояснює Маклін. – Через три тижні тіло переходить у так званий режим голодування. Це тільки при відмові від твердої їжі, не води. Так може тривати протягом двох місяців, але, як правило, люди вмирають раніше».
2011 року білоруський блогер і журналіст Радіо Свобода Дмитро Галко почав безстрокове голодування, протестуючи проти політичних репресій у його країні. Протримався він рівно 20 днів – доти, доки лікарі не знайшли у нього «незворотні наслідки для організму». Кілька інших журналістів перейняли естафету, але результату не досягли. Пізніше Галко розповів, що не отримав навіть «ніяких позитивних сигналів від влади».
Нагодують насильно
«Компромісу не обов’язково буде досягнуто – можливо, [голодування] призведе до примусового годування, щоб пацієнт або ув’язнений залишився живим», – розповідає історик Маклін.
Примусове годування часто застосовують із медичною метою, якщо людина не може самостійно приймати їжу через проблеми з фізичним або психічним здоров’ям. Питання такої практики переходить в етичну площину, коли примусово годувати починають людей, які добровільно відмовляються від їжі на знак протесту або заради досягнення політичних цілей. Для лікаря участь у таких актах вважається неетичною. У Росії законодавство дозволяє примусове годування ув’язнених.
«Потенційно це небезпечно через можливі інфекції або травми, яких можна завдати пацієнтові або ув’язненому, адже він, найімовірніше, буде чинити опір», – говорить професор Маклін.
На початку ХХ століття суфражистки називали примусове годування «формою зґвалтування».
Під час примусового годування через ніс або рот людині вставляють у стравохід спеціальні гумові трубки, якими надходить їжа. Іноді використовують розширювачі для рота.
В Управлінні комісара ООН із прав людини таку практику прирівнюють до різновиду тортур і порушення міжнародного права. У 1975 році Всесвітня організація охорони здоров’я ухвалила Токійську декларацію, згідно з якою примусове годування в’язнів заборонено.
Згідно з російським законом від 15 липня 1995 року, примусове годування може бути використано виключно на підставі письмового медичного висновку лікаря. За нормами міжнародного права, такі висновки повинні надати два незалежні медики.
Можливість насильницького годування Надії Савченко широко обговорювали у пресі і соцмережах. Лідер кримських татар, радянський дисидент Мустафа Джемілєв минулого року закликав Надію Савченко зупинити голодування. «Надю, дочко, немає ніякого сенсу у продовженні голодування. Росія не та країна, де існують гуманні принципи», – говорив він.
1974 року сам Джемілєв голодував 303 дні. Його годували примусово, і голодування була схоже на тортури, згадував він.
Іноді все це не дарма
2010 року кубинський дисидент Гільєрмо Фаріньяс протримався без їжі 134 дні. Він закликав до звільнення всіх 52 політичних в’язнів на Кубі. Коли Фаріньяс опинився на межі загибелі, влада все-таки поступилися і випустила опозиціонерів.
Резонансним у 2012 році для України стало голодування Юлії Тимошенко, яка вимагала покарати винних у її побитті в харківській в’язниці. Тоді до колишньої прем’єр-міністра приєдналися 30 осіб – вони виставили намети на головних площах Києва, Львова, Дніпропетровська і Донецька.
Через голодування ув’язненої уряд Віктора Януковича різко розкритикували західні лідери, 15 глав європейських держав бойкотували ялтинський саміт країн Центральної Європи, а окремі держави бойкотували український етап «Євро-2012».
