Спеціально для Крим.Реалії
Колись, коли мені набридло переконувати російських журналістів не брати участі в політичних іграх і не заробляти на ангажемент, у мене з'явилась ідея вчити цьому дітей. Або хоча би студентів. Насправді, дуже складно пояснювати журналістам, вихованим у радянській системі освіти, у яких у дипломах було написано «працівник засобів масової інформації та пропаганди», що таке закон і логіка. Закон потрібен для того, щоб у країні були загальні правила співіснування, логіка – для розуміння того, що відбувається. Цьому треба навчати з дитинства.
Насправді, все дуже просто. У законі, зокрема і в російському, написано про свободу – перш за все, про свободу отримання і поширення інформації. Насправді, росіяни користуються лише половиною цих свобод: вони вільно розповсюджують лише ту інформацію, яку їм нав'язують. Це як у нацистському гаслі „Arbeit macht frei“: російським журналістам ще з радянських часів нав'язали хибне уявлення про свободу – тільки працювати, про інші свободи навіть і не мріяти.
Із приходом Володимира Путіна дев'ятирічний період «свободи» закінчився і розпочалась чекістська «свобода»: можеш писати все, що захочеш, окрім корупції, Чечні, Путіна і його оточення. Розпочався період інформаційного божевілля, коли полковник Шабалкін, круглий від самовдоволення, достатку і калорійної їжі, виблискуючи золотим зубом, розповідав журналістам казки. Наприклад, як до Чечні прибули афганські таліби. У жодного журналіста в той період становлення путінських свобод не виявилось жодного бажання «увімкнути» логіку, щоб написати цікаву статтю про те, як ФСБ перекинула в Моздок пензенського полковника саме для того, аби брехати. Або, наприклад, запитати полковника про те, через які кордони і як потрапили в Чечню таліби. І що робили в цей час доблесні російські прикордонники. Але російська журналістика вже була поставлена в рамки нових понять – Arbeit macht frei.
Хто встановлював санкції? Рідна російська влада, у відповідь на європейські санкції. А чому ЄС запровадив санкції? Ось про неї на російському телебаченні нічого не говорять
Логіка у звичайному житті – не наука, це стан необхідного пізнання світу. Припустимо, у вашому магазині раптом зникли улюблені турецькі помідори або польські яблука. Що вам говорить рідне російське телебачення? Каже, що вони «санкційні». Хто встановлював санкції? Рідна російська влада, у відповідь на європейські санкції. А чому ЄС запровадив санкції? Ось тут настає безвихідь, оскільки далі інформація закінчується – про неї на російському телебаченні нічого не говорять. А кажуть лише, що ЄС – огидна мерзенна організація, яка не любить «русскій мір». А чому не любить? Знову не говорять.
Коли випадково починаєш розмовляти з росіянином із тієї поширеної категорії, яких називають «ватниками», то розумієш, що російська логіка – це усічена інформація. Як у хворого – тут болить, тут – не болить. Або як у кастрованого кота – навесні починає хвилюватись, але з якого приводу – вже не пам'ятає. Логіка стає інструментом у розумінні інформації лише тоді, коли є освіта і необхідний обсяг знань. У Росії і на пострадянському просторі взагалі освіта завжди була під контролем влади, раніше – КДБ і комуністичної ідеології, зараз – під контролем спецслужб і полохливих диктаторів, які бояться грамотного населення. Тому що освічене населення перестає вірити брехні.
Останніми днями Росія потрапила в чергову смугу випробувань. Окрім щоденних сирійських «перемог», які для більшості росіян стали безсумнівним досягненням мудрої політики президента Путіна, настав час для розуміння, що таке офшор. Як ви вважаєте, чи багато росіян полізли копатись у довідниках і енциклопедіях, у Вікіпедії або подзвонили знайомому економісту, щоб дізнатись, що таке офшор? Мінімум, і то з тих, хто і так там постійно копається. Решта довірили свої мізки все тому ж телебаченню, яке пояснить, що офшор – підступи поганого американського імперіалізму, який спить і бачить, як би принизити дорого і улюбленого президента Росії.
Весь радянський період населення переконували в тому, що радянські люди – найосвіченіші у світі. Тепер зрозуміло, чому? Тому що, якщо зараз будуть говорити, що це не так, що радянські люди не отримували і десяти відсотків знань, які дають у Гарварді, Оксфорді, Сорбонні та інших університетах, то доведеться погоджуватись, що СРСР був імперією не лише зла, але і брехні. Або не погоджуватись і з піною біля рота переказувати казки про те, що паровоз вигадали брати Черепанови, а радіо – Попов. Логіку вивчали на філософських факультетах в університетах, але про неї нічого не знало населення – не потрібно було, думали партія і уряд.
«Офшор» – таке ж незрозуміле і частково страшне слово для росіян, як демократія, плюралізм, юриспруденція. Найстрашніше, ніж будь-що, що раптом потрапило на територію країни після розвалу СРСР. Як було спокійно жити раніше: «голосуйте за кандидата з блоку комуністів і безпартійних», і всі думали, що «безпартійні» – це політичне розмаїття. А може, і взагалі не думали, тому що кандидат все одно був один, без альтернативи. Коли з'явилась альтернатива, то, як правило, одні були бандити, інші – колишні бандити, які називають себе «демократами», а альтернативні вибори – «демократичними».
«Офшор» – незрозуміле і частково страшне слово для росіян. Швидше за все, для більшості воно буде таким самим лайливим, як і «дерьмократія»
Швидше за все, слово «офшор» для більшості росіян буде таким самим лайливим, як і «дерьмократія». Поки російська пропаганда розмірковує, як підносити це слово, в якому контексті, коли і в якій програмі – хто здатен яскраво пояснити росіянину чергову капость Заходу. Про офшори Порошенко і Алієва, звісно, розповіли, пояснили, що це заховані від податків гроші. А про офшори близьких друзів Путіна мовчать. Поки боязко, але вже говорять, що прізвища російського президента немає там, у цих документах, опублікованих на гроші Сороса.
Тут мала би включитись логіка, але, ви ж не забули, що її в Росії немає? Ні знань, ні бажання щось дізнатись, наприклад, що це за звичайний віолончеліст, чия зарплата ніяк не тягне на рахунок у закордонному банку, тим більше, на офшор в далекій Панамі. Ну так, народний артист, так – диригент Маріїнки, само собою – талановита людина, але ще і хрещений батько Марії Володимирівни, старшої дочки Путіна. З якого рожна талановитий віолончеліст раптом стає співзасновником компанії «Петроінтеройл», в назві якої слово «ойл» означає нафту або нафтопродукти. А з того, що майбутній власник мільярдного офшору не тільки кум Володимира Путіна, а й рідний брат однокурсника Путіна з Червонопрапорного інституту ім. Ю.В. Андропова КДБ СРСР. Елементарна логіка може підказати росіянину, що гра на віолончелі й пізнання в нафтовому бізнесі – абсолютно різні речі.
У моїй професії найцікавіше – не стільки вивчати технологію пропаганди, але і процес, коли населення саме дурило себе, коли видно, що влада і пропаганда брешуть, а населення змушене або вірити, або не вірити. Загадка якраз у тому, що більшість – вірить. Знань не вистачає? Є бібліотеки та інтернет. Швидше, немає бажання. Не дарма та ж пропаганда бреше вже майже сто років, що в країні – спочатку в Радянській Росії, потім в СРСР, тепер у путінській Росії – живуть найщасливіші, найосвіченіші, найдобріші і найбільш чуйні люди. Ці епітети обволікали радянських людей, як липка і мерзенна павутина своїх жертв – жучків і павучків. Так формувалась радянська людина, яка не знає, що таке логіка, честь і совість. Тому що вся честь і совість була у КПРС, а логіка – у КДБ. Без них ніхто не смів ні думати, ні міркувати.
Офшорна історія – не найстрашніше, що чекає Росію в найближчому майбутньому. Не маю сумніву, що велика частина світу не розуміє сенсу в існуванні такої агресивної країни, яка до того ж постійно бреше. Тому світ буде повільно, але наполегливо домагатись свого, що на путінському жаргоні звучить як «посадити на місце». Іншими словами – змусити поважати закони і міжнародне право, перестати красти і мародерствувати, воювати, вбивати і брехати. Зараз росіянам як ніколи потрібна логіка, інакше вони не зрозуміють, що з ними відбувається і що на них чекає в майбутньому. Офшор – це лише квіточки.
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
