Спеціально для Крим.Реалії
Минулого місяця голова російської дипломатії Сергій Лавров «вибухнув» програмною статтею під гучною назвою «Історична перспектива зовнішньої політики Росії». У ній він висловив своє бачення умов і загальних підстав для нормалізації відносин із Заходом. Звичайно, за умови дотримання «російських інтересів». Помітно, що анексований український півострів і взагалі проект «Кримнаш» в тексті не фігурує. Лавров згадує захоплену територію тільки в контексті Кримської війни 1853 – 1856 років.
У зв'язку з чим варто пояснити деякі принципи і допомогти читачеві розібратися з тим, що саме хочуть донести або приховати російські дипломати і пропагандисти. Перше, Кремль воліє замовчувати незручні теми, заливаючи їх потоком загальних фраз про «мирне співіснування», «політичне врегулювання», «невтручання» і тому подібних висловів. Анексований півострів з геополітичного трофею перетворився на камінь на шиї, який тягне Кремль на дно. «Кримнаш» підтримує рейтинги й особисту владу президента Володимира Путіна, як мотузка – повішеного. З іншого боку, московські дипломати не можуть абстрагуватися від політичних наслідків анексії. Адже не просто так Лавров опублікував статтю саме напередодні чергової річниці захоплення української території.
Повторю – ми не прагнемо до конфронтації ні з США, ні з Євросоюзом, ні з НАТО. Навпаки, Росія відкрита для найширшої взаємодії із західними партнерами
«Повторю – ми не прагнемо до конфронтації ні з США, ні з Євросоюзом, ні з НАТО. Навпаки, Росія відкрита для найширшої взаємодії із західними партнерами. Як і раніше, вважаємо, що найкращим способом забезпечення інтересів народів, які живуть на європейському континенті, було б формування загального економічного і гуманітарного простору, що тягнеться від Атлантики до Тихого океану, так, щоб недавно сформований Євразійський економічний союз зміг стати інтегруючою ланкою між Європою і АТР», – пише Лавров.
При цьому він запевняє, що Кремль «прагне робити все» для реалізації Мінських домовленостей, які були спровоковані нібито «держпереворотом у Києві в лютому 2014 року». Ми залишимо осторонь лукавість і цинічність подібного підходу, звернувши увагу на те, що насправді хотів сказати кремлівський «Ріббентроп». Сергій Лавров не просто натякає, він кричить, звертаючись до Вашингтону і Брюсселю: «Будь ласка, вибачте нам Крим і ми будемо і далі співіснувати, як раніше. Згляньтесь, залиште нам «Кримнаш», а ми загорнемо його в красиву дипломатичну обгортку». Важливо, якщо міністр намагається донести цю думку західним колегам через пресу, то в приватних бесідах зробити цього не вийшло. Американці та європейці не хочуть «списувати» росіянам анексований Крим, і ніякими міфічними проектами «від Атлантики до Тихого океану» їх не вмовити.
Друге, немає ніяких «російських інтересів», які Лавров закликає враховувати. Такі формулювання підходять для складних політичних систем та інститутів, якими можуть похвалитися західні демократії. У випадку з Кремлем варто вести мову про вузькі корпоративні інтереси Путіна і його близького оточення. Так звані «антиросійські санкції», запроваджені за Крим і Донбас, діють, у першу чергу, проти членів кремлівської корпорації. По простих людях саме б'ють «антисанкції», запроваджені урядом Дмитра Медведєва у відповідь на американські та європейські обмежувальні заходи.
Третє, частота згадки «історичних досягнень» Росії обернено пропорційна міцності нинішніх позицій Кремля на світовій арені. Грубо кажучи, чим частіше Путін і Лавров згадують про «велику перемогу над нацизмом», «Київську Русь», «походи Суворова», тим гірше у них йдуть справи у зовнішній політиці в цей момент часу. Зазначена стаття міністра Лаврова переповнена різними «історичними фактами». Якщо перекласти доступною мовою, то голова МЗС говорить: «Всі мають рахуватися з інтересами Кремля, тому що ми – величні й духовні». Якщо у Москви залишилися тільки такі аргументи, то російському керівництву залишилося лише поспівчувати.
Четверте, за помпезними формулюваннями міністра і його підлеглих ховається простий факт: російській еліті властива, умовно кажучи, психологія малої групи, неформального співтовариства або вуличної банди. Звучить грубо, але сам Путін це підтвердив розповідями про те, як його «ленінградська вулиця навчила». У книзі «Від першої особи» російський президент гордо повідомив країні і світові, що в юності книг майже не читав, натомість перебував у підліткових бандах.
Кремлівські керівники, оцінюючи міжнародну обстановку, мислять категоріями спецоперацій і «розводок»
П'яте, що випливає з попереднього. Кремлівські керівники, оцінюючи міжнародну обстановку, мислять категоріями спецоперацій і «розводок». Підписуючи Мінські домовленості, офіційна Москва вже тоді шукала шляхи для обману і деморалізації опонентів. Російські окупанти, як показали викривальні публікації в німецькій пресі, намагаються реалізувати «хитрий план», влаштовуючи повзучу анексію частини Донбасу з перспективою її формальної інтеграції в державне тіло України. Кремль хоче контролювати терористичні «республіки», поклавши на Київ зобов'язання з відновлення інфраструктури та витрати на соціальні виплати.
Стаття міністра Лаврова, в якій він запевняє Захід у дружбі й відданості – типова кремлівська «розводка». Після анексії українського Криму Путін безуспішно намагався обвести президента США Барака Обаму і його європейських колег навколо пальця. На превеликий жаль для російських клептократів, нічого не вийшло. Російський лідер помилково вважав, що західні політики – «слабаки», а він – великий політик і стратег, загартований пітерською вулицею. Це основна причина, чому ніхто не йде з ним на компроміс. Кремлю не вірять. З інституційної точки зору, Вашингтон не може вести довірчий діалог із Путіним, який, підписавши чергову угоду, вже думає, як її порушити. Російській еліті кілька разів прямо вказали, що вони завжди будуть під санкціями, поки повністю не заберуться із захоплених українських територій. Тому плани з відновлення колишніх відносин, викладені в статті міністра Лаврова, є його персональними фантазіями.
Сергій Стельмах, політичний оглядач
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
