Новоолексіївка – Деякі кримські татари, які поверталися з місць депортації до Криму, так і не дісталися своєї Батьківщини. Понад сорок років тому в Генічеському районі Херсонської області почали селитися представники корінного народу півострова, яким радянська влада забороняла повертатися в рідні місця.
«Ми не сюди їхали, ми їхали до Криму. Але в Крим не пускають, у Севастополь не пускають... Ось так ми тут і залишилися», – каже Діляра Ісмаїлова, яка з кінця 70-х живе в селищі Новоолексіївка Генічеського району.
Депортацію вона пам'ятає добре. На той момент Ділярі було сім років. Найбільше жінку обурює той факт, що її батько пішов на фронт в лавах Радянської армії, отримав безліч нагород, серед яких – медаль за оборону Севастополя, але це не завадило владі депортувати його сім'ю.
«Кримські татари, які захищали своїх рідних, батьківщину, весь Радянський Союз, були героями, але вони з нас зробили зрадників, ізгоями зробили нас усіх!», – в серцях вигукує Діляра-ханум.
Військові стріляли у вагони з кримськими татарами
Згадуючи воєнні роки, Діляра Ісмаїлова розповідає, що кримські татари тоді щодня збиралися і читали молитви, сподіваючись на прихід радянських військ. Щиро раділи звільненню Криму від німецьких загарбників. Проведеному радянською владою перепису кримськотатарського населення ніхто навіть не надав значення.
А потім сталася трагедія, від якої весь народ не може оговтатися досі. Розповідає Діляра Ісмаїлова:
– О третій годині ночі постукали... Вони всі разом кинулися, зайшли і кажуть: «Вам 15 хвилин, збирайтеся». А мама запитує: «На якій підставі?». «А на тій підставі, що ви зрадники, співпрацювали з німецькими окупантами, і за це вас виселяють». У мами живіт заболів, але її не пустили навіть у туалет. Ми хотіли взяти в духовці котлетки, але нам не дозволили. У торбинці було близько трьох кілограмів ячної крупи, але солдат взяв і викинув. Мама каже: «У мене тут нічого немає, ось швейна машинка, дозвольте її взяти». А офіцер відповів: «Ні, це належить до меблів, і через два дні вам вже нічого не потрібно буде».
Ну мама за ручки взяла мене і сестричку...
Були ще дідусь, бабуся, брат і дві сестри. Загалом, восьмеро людей. Ми недалеко від Ханського палацу жили, і нас пішки повели, в ці вагони завантажили, все закрили і відправили.
Люди старі вмирали, мого батька бабуся в Бахчисараї померла, не знаю, як поховали. Коли везли нас, на великих станціях не зупинялися, вони зупинялися в тихих містечках, відкривали двері, щоб люди сходили в туалет. Але паровоз не попереджає, коли вирушає. Люди біжать і не можуть наздогнати, так на дорогах і залишилися. Заходили, перевіряли, хто помирав, і таємно викидали, нікого не ховали.
Військові, які йшли на фронт, запитували: «Кого везете». Їм відповідають: «Веземо кримських татар, які Крим німцям продали». А ті автоматами у нас стріляють, у вагони...
Одну частину відправили в Узбекистан, одну – на Урал, в Таджикистан... далі, тому що разом не можна було об'єднувати цей народ.
Коли приїхали: водопроводу немає, вода тече з двох сторін дороги, а це вже червень місяць був, спека нестерпна, і ми нахилялися і пили цю воду, а в ній і черв'яки, і малярійні комарі. Вода нечиста, вода каламутна... І від спеки пішли рани...
Коли нам виповнилося по 16 років, паспорти мали видавати, і там на темно-синіх папірцях нам дали підписатися, що якщо ми коли-небудь потрапимо до Криму, ми не будемо вимагати ні майно, нічого-нічого. І ці папірці у них в НКВД досі лежать.
Розмістили в якихось бараках, наші попросилися в колгосп виїхати. Потрапили в бавовносіючий радгосп. Всіх вже комарі покусали – малярія трусить всіх, мене – теж, ми всі хворіли. Нашу кров навіть не можна брати комусь на переливання.
О п'ятій годині ранку бригадир на коні приїжджав, батогом бив. Кричав: «Вставайте, мать вашу! Крим продали, так і нас хочете продати?!»
О п'ятій годині ранку бригадир на коні приїжджав, батогом бив. Кричав: «Вставайте, мать вашу! Крим продали, так і нас хочете продати?!»
Вагітних батогом по животу бив. Стали красти наших жінок. Красивих кримських татарок. Дітей красти стали. Там зґвалтування було суцільне.
Мама шила платтячка і на цьому заробляла «на поїсти».
Приїхав мій батько з війни в 1947 році. Він ще залишався служити в Москві, а коли вивезли нас, викликали всіх наших, які служили. Батька в Москву викликали, відібрали кортик і особистий пістолет, тільки від пістолета кобура залишилася.
І коли він приїхав, комендант встав і віддав честь моєму батькові,тому що його заслуги вищі, ніж цього коменданта.
Батько вивіз нас у Самарканд. І 20 років ми були на підписці, як не прості, а особливо небезпечні спецпереселенці.
У 1967 році батька взяли в Казахстані на службу, а в 1969 році ми приїхали сюди...
