Спеціально для Крим.Реалії, рубрика «Погляд»
Анексія Криму триває вже два роки. Протягом усього цього часу українські патріоти шукають відповідь на просте й водночас складне питання: чи міг Київ запобігти захопленню півострова. Скептики відповідають негативно, нарікаючи на слабкість центральної влади після Революції гідності, розвал в армії і спецслужбах і нібито лояльне ставлення кримчан до агресора. Остання теза є найбільш суперечливою.
Опублікована стенограма засідання РНБО пролила трохи світла на історію окупації українського Криму й показала, які настрої переважали серед вищого політичного керівництва країни на той момент. Зокрема, Валентин Наливайченко, який керував СБУ, заявив про нібито сильні «проросійські настрої» на півострові, мабуть, натякаючи, що його підлеглі ніяк не можуть протидіяти агресору. Ми зараз залишимо осторонь питання стану українських силовиків на півострові, їхню готовність до військового опору й інше.
Російська пропаганда докладають величезних зусиль, щоби впровадити в суспільну свідомість дві тези: кримчани завжди прагнули в Росію, і питання анексованої території «закрите назавжди»
Насправді, ніякої масової підтримки окупанта на півострові не було. Кримчани в основній масі виявились пасивними спостерігачами російської анексії. Біснування в соціальних мережах, потоки «Аквафреш», чванлива українофобія – лише побічні продукти «інформаційної життєдіяльності». Чому це важливо розуміти? Російська пропаганда і кремлівські агенти на Заході докладають величезних зусиль, щоби впровадити в суспільну свідомість дві прості, але абсолютно брехливі тези: кримчани нібито завжди прагнули в Росію, і питання анексованої території «закрите назавжди».
Отже, варто повернутись у 2014 рік і згадати, які настрої переважали серед жителів півострова в січні-лютому. Якщо розглядати Сімферополь, то в місті майже не відчувався страх перед «хунтою» чи «правосеками», які обов'язково завітають до Криму для знищення російськомовних. Якщо не звертати увагу на тітушек і неврівноважених фанатів «антимайдану», то життя йшло як завжди. У чиновників у пам'яті були живі події Помаранчевої революції, коли кримська напівкримінальна еліта швидко знайшла мову з людьми екс-президента Віктора Ющенка, і ніхто з місцевих не постраждав. Навіть навпаки, кримські корупціонери швидко знайшли спільну мову з київськими «колегами». Всі залишилися на своїх місцях. Велика частина кримських бюрократів – люди безініціативні й боягузи. Вони розраховували, що буде «як тоді». Нервували тільки силовики, задіяні у придушенні Майдану. Поки колишній голова держави Віктор Янукович був при владі, у Криму на мітинги проти «фашизму» ганяли бюджетників, які, відстоявши «повинність», одразу ж відправлялись у своїх справах. Політикою народ особливо не цікавився, хоча тиск російської пропаганди відчувався серед місцевих «совків», але не можна сказати, що вони були аж надто агресивно налаштованими проти Києва. Вели себе «як завжди».
Виходячи з багаторічних спостережень, можна відзначити, що патологічних «ватників» на півострові – в межах 15-20 відсотків
Кількість прихильників «русского міра» на півострові порахувати непросто. Виходячи з багаторічних спостережень, можна відзначити, що патологічних «ватників» на півострові – в межах 15-20 відсотків. Важливо врахувати, що мова йде про вкрай неоднорідну й нестабільну соціальну групи. Вони, у свою чергу, діляться на кілька різновеликих категорій. Назвемо основні. Перша група – «червоні», або «совки», мріяли повернутись у СРСР транзитом через Російську Федерацію. Як правило, це люди середнього і старшого віку, які народились на півострові, але в Росії не жили. Зараз вони найбільше страждають від російської дійсності, яка в корені відрізняється від того, що їм показували по телевізору. Замість обіцяного щедрого соцпакету, вони отримали інфляцію, мізерні зарплати, жебрацькі пенсії, загальне падіння рівня життя, яке погіршилось корумпованістю і свавіллям чиновників.
Слідом ідуть умовні «монархісти» й інші страждальці за Росією, «яку ми втратили». Переважно вони – нешкідливі українофоби, готові терпіти будь-які позбавлення під російським прапором. Із цих 20 відсотків лише мізерно мала частина була готова зі зброєю в руках виступити проти України. Власне, кремлівський ватажок Володимир Путін сам це підтвердив, розповівши, як віддавав наказ військовим захопити український півострів. Не «обурені кримчани», а російський спецназ став драйвером анексії. Тепер між кримськими «ватниками» й «обивателями» намітився латентний конфлікт. Безнадійні російські патріоти продовжують тішити себе ілюзіями, повторюючи відому мантру «потрібно потерпіти», але подібні заклики з кожним місяцем викликають ледь приховуване роздратування у тих, хто прагнув до Росії з матеріальних міркувань.
Затятих прихильників України на півострові також у межах 20 відсотків. Решта 60 відсотків населення – сіра маса, обивателі. Причому, останнє твердження не містить негативної конотації. Не було у Криму ніякого «народного повстання», як це намагалось показати кремлівське телебачення. Автор цих рядків на власні очі бачив, що діялось у центрі Сімферополя наприкінці лютого – початку березня 2014 року: натовпи привезених із Кубані «козаків», кримінальників, бомжів і третьосортних акторів, які видавали себе за кримчан. Перед російськими телекамерами стрибала місцева «самооборона», набрана з алкоголіків і дармоїдів, а військові частини захоплювали російські «зелені чоловічки» разом із привезеними бандитами. У Москві прекрасно це розуміють і знають справжню ціну кримському «патріотизму».
У Москві не вірять у захмарні рейтинги народної підтримки, й активно готуються жорстоко придушувати можливі протести
З іншого боку, Кремль змушений займатися політичним аутотренінгом, замовляючи численні «соціологічні опитування» серед росіян і жителів окупованої території. Нібито велика частина з них готова «підтвердити свій вибір». Автентичність цих досліджень викликає сумніви. По-перше, обивателі апріорі розглядають соціологів як агентів влади. І на питання «ви підтримуєте політику уряду чи ні?» багато хто вирішить відповісти позитивно. Так, «про всяк випадок». В соціології є термін – «спіраль мовчання». Під ним ховається теорія, відповідно до якої респондент під час опитування з меншою ймовірністю висловить свою справжню думку, якщо відчує, що вона відрізняється від позиції, яку висловлює більшість. По-друге, велика частина опитувань має суто пропагандистські цілі. У Москві не вірять у захмарні рейтинги народної підтримки, які щомісяця показують штатні соціологи, й активно готуються жорстоко придушувати можливі протести.
Інша справа, що українські чиновники, розповідаючи про «проросійські настрої» у Криму на момент анексії, ллють воду на млин окупанта. Подібні заяви – незграбна спроба виправдати власні провали.
Сергій Стельмах, політичний оглядач
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
