Донецький щоденник кримчанина: прифронтова зона – «до війни» і «після»

Пізній вечір. Посадка до потягу Київ-Костянтинівка вражає кількістю тих, хто від’їжджає, й одягнених у повне обмундирування військових, яких проводжають родичі і друзі. Десь схлипує дитина, хтось дзвінко плескає по члечу майбутнього кіборга з величезним ранцем за спиною і говорить напуття: «Дивись там у мене!». У плацкартному вагоні прохолодно, за обмороженим склом – група молодих хлопців обіймають товариша в камуфляжі. Дівчинка, що висить у нього на шиї, пухнастою шерстяною рукавицею витирає сльозу. Густий сніг не йде, а просто валить великими хлоп’ями. Влаштовуюсь на своєму місці. Потяг рушає. Світло в вагоні до болю тускле. Пасажири говорять пошептом. Локомотив тягне свій хвіст рідною українською землею на схід. І лише тепер розумію, що їду в бік фронту з тими, хто дійсно закриває своєю груддю діру, пробиту колишнім близьким другом у тілі моєї Батьківщини.

Засинаючи, перегортаю в голові купу думок. Що таке Донецька область сьогодні? Це – відкрита рана на тілі України. Це – сотні тисяч поламаних доль людей. Це – розділені сім’ї, це – переселенці. Це – горе, це – біль. Але це – життя! Зв'язок між захопленням Криму й пожежею озброєного сепаратизму, що спалахнула й була розпаленою в Донецьку й Луганську не без допомоги сусідньої держави, настільки явна, що хочеться кричати. Навіщо це все вам, росіяни? Невже, отримавши Крим і частину Донбасу, ви радієте тому, що дійсно створюєте підґрунтя для українсько-російською дружби? Сон приходить раптово під монотонний гуркіт коліс: Крим, Донецьк… Крим, Донецьк… Крим, Донецьк.

Краматорськ. Ранній ранок. Привокзальна площа живе своїм життям. Це – центр усього руху. І знову військові, військові, військові. Камуфляж, камуфляж, камуфляж. Раптово все зникає – і погляду відкривається мирна картина. Жителі Краматорська, щулячись від холоду як горобці, налаштовані дуже позитивно. Головне, щоб війна знов не повернулась!

Переконуюсь, що в Донецькій області все ж говорять і українською, і російською мовами. Не лише в самому Донецьку, але й по всій прифронтовій території розкидана велика кількість українців, що прибули сюди з Волинської, Рівненської, Запорізької й інших областей ще у XIX-XX століттях.

​Володимир Путін заявив, що в радянські часи «Донбас передали Україні, щоб підняти кількість робочого класу». Як з’ясувалося, знову він брехав у своєму виступі. Його постійна брехня не просто дратує, але вже змушує задуматися про росіян, які його підтримують та терплять. Можливо, в Росії й думати можна лише з дозволу Путіна?

Заговорюю українською із продавцем преси. Співрозмовниця із задоволенням переходить на місцевий український суржик. Вона охоче радить і презентує місцеві газети. Уважно слухаю. Уточнюю. Одразу отримую найсвіжіші новини. У Краматорську топ-темами залишаються: грип, провокації ДНР, водопостачання, робота, придбання нерухомості. Дякую і прощаюся. Чую навздогін: «Бувайте здорові! Як там Київ?». Засовую газети до рюкзака з надією прочитати їх у автобусі. Дивне почуття від того, що в руках справжня газета. Поспіхом згадую, коли тримав сторінки з цинковою фарбою востаннє. Більшість регіональних газет та видань не має власних сайтів, а народ у глибинці звик до «свіжої ранкової преси».

На зупинці чекаю на автобус, щоб дістатись до Олександрівки, там – родинна мета моєї поїздки. Дізнаюся, що автобус буде лише за годину. Зі мною ще троє. До нас підходить таксист, цікавиться потрібним напрямом. Після двох хвилин торгу й аргументацій із усіх боків приймаємо консолідоване й компромісне рішення: йдемо на таксі разом, але через Добропілля. Таксист – Михайло, 53 роки, живе і працює у Краматорську. Сідаємо в «Ладу-десятку», всередині – несподівано тепло. Розговорилися. Він – ввічливий і говіркий. Розмову ведемо російською.

Михайло говорить, що після війни життя стало налагоджуватись. У цьому році провели посівну озимих. Дорогою він із гордістю демонструє, що майже в усіх господарствах і селах району роблять дерев’яні щити й розташовують їх уздовж особливо вітряних місць. Мета – зберегти посіви під снігом і одночасно захистити траси від заносів. Співрозмовник підкреслює, що раніше – до війни – ці щити вже б просто розікрали, але зараз вони – на місці, і ніхто не посміє їх узяти.

Дорога, якою мчимося, дійсно чиста й рівна – пройшла техніка.

По великому секрету таксист Михайло сказав, що у Краматорську дозволено працювати тим підприємствам, які належать росіянам. Усі заводи й фабрики поступово налагоджують випуск продукції, люди почали вчасно отримувати зарплатню.

За його словами, з вугіллям – погано. Того вугілля, що потрібне для роботи теплових станцій, немає на нашій території. Проте на окупованій – нема того вугілля, яке за якістю підходить для інших цілей і видобувається в зоні, яка контролюється Україною. Потрібне вугілля потрапляє з Росії, до Росії женемо своє.

У Добропіллі й по всій дорозі переконуюсь, що шахти працюють. Шахтарів підвозять до місця роботи регулярними автобусними рейсами.

У Добропіллі висаджуємо двох пасажирів. Хлопці прощаються українською.

Прошу таксиста пригальмувати, фотографую відомі донецькі терикони, а також види на широкий степ східної України.

Запитую Михайла, яким він бачить майбутнє. Відповідає: «Ось ми сьогодні змогли всі разом домовитися. Поступились один одному, але не здали своїх позиції. Всім було вигідно їхати. Мені теж вдалося заробити, хоча ціна за проїзд не набагато перевищила стандартну ціну квитка на автобус. Маємо шукати компроміси, поважати один одного. Маємо жити разом. А що стосується війни та ДНРівців, то ніхто не хоче повторення ситуації з окупацією. Під час війни у Краматорську було майже 170 тисяч жителів, зараз народ почав повертатися. Є у мене знайомий батюшка, так він говорить, що сьогодні в нашому місті більше 320 тисяч народу, так. Багато біженців із того боку. Багато хто сподівається повернутись. У багатьох – родичі на тому боці».

Дякую за поїздку. Розраховуюся. Чую у відповідь: «Нехай щастить!» і вдивляюсь у силует «десятки», яка віддаляється, залишаючи за собою димок на морозному повітрі раннього ранку в Олександрівці. До чого ж урожайна Донецька область на населені пункти із назвою Олександрівка, їх тут цілих три! Прибув до тієї, що ближче до Харківської області.

Мій новий співрозмовник – далекий родич із Рівного, який переїхав сюди в далеких 70-х. Батько двох дорослих синів, умудрений досвідом та загартований радянською номенклатурою господарника, просто Петрович, 64 роки, любить згадувати минуле.

Війна розділила сім’ю. Молодший син охороняє спокій громадян. Старший – ще до війни отримав хорошу роботу у престижній будівельній компанії в Донецьку, планував створити сім’ю, купив квартиру в Макіївці, але не встиг її оформити. Зараз працює на тимчасових роботах, квартиру залишити не може, але й розмірковує по-іншому.

Петрович злий на Україну за те, що залишила лазівки для махінаторів, які возять до окупованого Донецьку різноманітну продукцію. Говорить, що в Донецьку кожного дня приймають десятки вантажівок із провіантом і продовольчими товарами, потім це все сортують і перевантажують, відправляючи по магазинах і базах усієї території ДНР.

Симпатичний онучок Славка запитує мого співрозмовника: «Діду, а ти пам’ятаєш, коли ми готувалися сепаратистів зустрічати? Мені тоді теж купили на ринку автомат, тільки іграшковий…». Петрович посміхається. Чую його бас: «Так, не дай Господь, щоб ці бандюги знову до нас почали збиратись!»

Через день прийшла пора збиратися назад. Добирався маршруткою з Олександрівки до Краматорська без пригод. Увечері все на тій же привокзальній площі вже не видно людей.

Щоб скоротати час до відправлення потягу, захожу до привокзального кафе. Вражений чистотою і стерильністю. Дві ввічливі барменші похилого віку. Свіжі пиріжки, гарячий чай. Знову хлопці в камуфляжі, п’ють каву, але не сто грамів. Один із них – без ноги. Всі до єдиного відвідувачі, якщо припече курити, виходять на двір. Усі надзвичайно ввічливі, навіть із безхатченком, який раптово зайшов і намагався в усіх гріхах звинуватити Порошенка, але отримав моментальну одностайну відсіч і на прощання – цигарку. У динаміках місцевого музичного центру – «Руське радіо-Україна». Диктор періодично оголошує про можливість із Дружківки доїхати автобусом до Донецька, Москви й Санкт-Петербурга. Дивуюсь, але все ж переварюю інформацію.

На вокзалі – безкоштовний і до непристойності чистий і доглянутий громадський туалет, який, до речі, обладнаний електричним конвектором.

Якщо люди починають вірити у майбутнє, якщо всі посміхаються й украй привітні та ввічливі не лише з ветеранами АТО й інвалідами, якщо всі вірять у тролейбус, який знову запустили у Краматорську, то це значить, що український Донбас живий.

Грішно подумати, але, можливо, такий струс був потрібний, щоб ми не забували й не зазнавалися.

Віднині хизуватися тим, що ти – русській, у Краматорську, Добропіллі, Олександрівці не прийнято. Всі й так розуміють російську мову. З «ДНР» і «ЛНР» жоден не пов’язує свого майбутнього.

Знову тьмяне світло й напівтемрява плацкартного вагону. Дуже тихий пошепт чоловіків у камуфляжі, які переговорюються між собою. Їх багато, дуже багато, в кожному вагоні по кілька. Втомлені та прокурені. Одночасно підкреслено ввічливі та вдумливі. Люди, які пізнали, що таке війна. Вони дивилися смерті в обличчя на передовій і мріють побачити рідних.

Ті, хто залишається у Краматорську – замучені горем і переживаннями за своїх близьких і родичів, що намагаються вижити в Донецьку й Макіївці.

Найголовніше те, що люди почали поділяти й говорити: «до війни» і «після війни». Війна йде до історії. Надії, сучасне й майбутнє поступово займають її місце. Люди почали будувати життя наново. Життя – в Україні! Але в серця донеччан назавжди врізалася глибоким шрамом ненависть до того часу, коли Краматорськ і Слов’янськ перебували в окупації, а Добропілля й Олександрівка були оплотом і фортецею, де все місцеве населення, від мала до велика, готувалося до останнього захищати рідну землю.

Краматорськ, Добропілля, Олександрівка – всі цілковито різні й по-різному віддалені від лінії фронту, але такі близькі й рідні донецькі міста. Багатство України – прості люди. Спасибі вам, що ви є, спасибі вам, що винесли все це, спасибі вам, що продовжуєте працювати й жити, спасибі вам, що вірите в українське майбутнє.

Гей, ви, там – у «Кримнаші», в «ДНРі» й «ЛНРі», знайте, ви серйозно образили людей і народ в цілому. Ви навіть собі не уявляєте, як вони всі ненавидять сепаратизм, як вони будуть його ненавидіти ще більше після звільнення цих територій.

Рудольф Медведь, експерт Кримського незалежного Центру політичних дослідників і журналістів

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції