Доступність посилання

ТОП новини

До свободи – автостопом і через замети


Ірина Калмикова на пікеті біля Кремля
Ірина Калмикова на пікеті біля Кремля

Опозиційна активістка Ірина Калмикова – про детективної історії своєї втечі з Росії

Останні три місяці російська опозиційна активістка Ірина Калмикова зі своїм неповнолітнім сином ховалась у Білорусі. Дізнавшись, що документи для її затримання ось-ось надійдуть до білоруських правоохоронних органів, Ірина з дитиною вночі, по заметах, в обхід офіційного пункту пропуску перетнула білорусько-український кордон і приїхала до Києва.

Стаття 212.1 Кримінального кодексу Росії – «Неодноразове порушення встановленого порядку організації або проведення зборів, мітингу, демонстрації, ходи чи пікетування» – з'явилась у російському Кримінальному кодексі півтора роки тому. Відтоді обвинуваченими за нею стали чотири особи: опозиціонери Ірина Калмикова, Ільдар Дадін (відбуває трирічний термін у колонії), Марк Гальперін (справа на стадії слідства) і 75-річний Володимир Іонов (утік до України, оголошений у розшук російським судом).

Чергове судове засідання у справі Калмикової мало відбутись 25 січня, але через те, що вона не з’явилась до суду, його перенесли на лютий.

У кримінальній справі Ірини Калмикової, як нагадує сайт ovdinfo.org, п'ять епізодів: хода на М’ясницькій вулиці у Москві 5 грудня 2014 року, в річницю початку руху проти фальсифікації виборів, акція на підтримку Надії Савченко 26 січня 2015 року на Луб'янці, віче на Болотній площі 6 травня, в річницю зіткнень із поліцією, що стали підставою для «Болотної справи»; одиночний пікет з нагоди дня народження Надії Савченко 11 травня біля СІЗО «Матроська тиша» і акція на підтримку малого бізнесу 26 травня біля будівлі Мінекономрозвитку Росії.

Ще одне затримання, каже Калмикова, – і поліція могла почати проти неї ще одне, вже друге кримінальне провадження. Чекати цього вона не стала й наприкінці жовтня 2015 року зібрала речі, взяла дитину і попрямувала до Мінська. Але, як виявилось, її пригоди тільки починались.

– Якби я готувалася заздалегідь, у мене були б закордонні паспорти, у дитини були б документи. Я не готувалась. Я виходила за правду і не була готова до втечі. Я нічого поганого не робила – не вбивала, не стріляла.

– Ви ж були на підписці про невиїзд. Складно було тікати?

– Було дуже складно. Крім підписки, у мене неповнолітня дитина, і у мене практично не було грошей. До Білорусі я поїхала попутками, через BlaBlaCar, щоб квитки не купувати. Трапився водій, у якого машина зламалась. Він з мене і гроші взяв, і з речима висадив з дитиною вночі на трасі. Потім вже з іншим водієм ми добирались. Грошей у мене вже не було, мені вислали, але вони не доходили. Ми ночували в Смоленську. Я половину речей викинула, комп'ютер свій, який я взяла з Москви, віддала водієві, доплатила йому грошей, і так ми доїхали до Білорусі. Комп'ютер і скільки було грошей – мені прислали люди 5000 рублів – усе це я віддала. Потім мені ще тисячу прислали, щоб погодувати дитину. І коли ми під'їхали до кордону, водій сказав: «А за «зелену карту» хто буде платити?» (тимчасова автомобільна страховка для поїздок за кордон – ред.) І він у мене ще 800 рублів забрав за «зелену карту», а на решту 200 я купила дитині якусь шаурму. І все, більше грошей у мене не залишилось. Тільки дріб’язок. Потім, щоправда, мені знайомі ще 5000 вислали.

– А як Ви потім добирались до України? У російських і білоруських прикордонників має бути добре налагоджений обмін інформацією, а Ви – на підписці про невиїзд.

Мене випускали легко, зате не випускали дитину

– Нема у них спільних баз даних. Мене випускали легко, зате не випускали дитину. Їй 16 жовтня виповнилося 14 років, а паспорта не було (за російськими законами паспорт видається громадянину після досягнення 14-річного віку – ред.) Ми не могли отримати паспорт у Росії, тому що я прописана в Когалимі, а в Москві перебувала на підписці. Та й таких грошей, щоб їхати в Когалим, у мене не було. Ми поїхали потягом до Києва, нас зсадили з потяга білоруські прикордонники і підказали – піти в посольство Росії в Мінську і подати документи на паспорт. Мовляв, поки сюди в Білорусь дійде запит про те, що ви в розшуку, якраз встигнете.

Я приїхала до посольства, взяли з мене 7000 рублів консульського збору і замість паспорта стали робити якесь «підтвердження російського громадянства», хоча у сина в свідоцтві про народження було написано, що він громадянин Росії. Вони сказали, що за два тижні зроблять це підтвердження, а потім, за місяць, – паспорт. Я благала, говорила, що мені треба поспішати, що у мене сестра хворіє, що дитині в школу треба, усілякі причини придумувала. Але вони наполегливо відмовлялись, казали, що прискореної процедури у них немає. Минуло 3 місяці, не знаю, можливо, вони навмисне затягували, але вони не те що паспорт, навіть цього «підтвердження громадянства» не зробили.

Ірина Калмикова з сином у Мінську
Ірина Калмикова з сином у Мінську

– Усі ці три місяці Ви провели в Білорусі, і Вас ніхто не намагався розшукати і заарештувати?

– Уже наприкінці цих трьох місяців мені адвокат мій повідомив, що вони (російські правоохоронні органи – ред.) дізнались, де я виїхала з Росії, і надіслали офіційний запит, чи в'їжджала я до Білорусі, щоб заарештувати мене. Вони розшукували мене у Росії, у мами в Когалимі, скрізь, але не в Білорусі. А коли вони дізнались, де я проїхала російський кордон, стали розшукувати в Білорусі, і тоді я зрозуміла, що треба тікати далі.

– Зараз кінець січня, якого числа Ви виїхали з Росії, через який час вони схаменулися?

– 26 жовтня.

– І всі ці три місяці російська влада ніяк Вас дістати в Білорусі не намагалась?

– Ні. Вони не знали, де я. Вони знали вже наприкінці, але поки бюрократична машина діяла, я вже поїхала.

– А в Росії хтось із ваших соратників і друзів знав, що ви в Білорусі?

– Так, звісно, вони допомагали мені грошима, мені ж потрібно було харчуватись, знімати квартиру, на роботу я влаштуватись не могла. Мені допомагали дуже сильно і білоруські правозахисники, я не буду називати прізвища, бо вони там теж всі бояться. Але вони мені дуже сильно допомагали. Потім з фонду Навального і Ходорковського виділили 100 тисяч, вони пішли на дорогу і на все інше.

– Після того, як Ви опинились на території України, у Вас з'явилося відчуття скинутого з плечей вантажу, про який часто говорять політичні біженці?

Ми не спали дві доби, по заметах лазили. Це було і страшно, і холодно

– Поки у мене такого відчуття не з'явилося. Все-таки ми не спали дві доби, по заметах лазили. Це було і страшно, і холодно.

– Ви пішки переходили кордон?

– Так, пішки.

– Через офіційний прикордонний пункт?

Знайшли місце, де близько одне до одного два села, українське і білоруське. І переповзли

– Ні, ми пролізли, знайшли місце, де близько одне до одного два села, українське і білоруське. І переповзли. Ніч, мороз. Ми вибрали не найкращий час, коли там могли бути прикордонники, але їх не було, вони там, по-моєму, взагалі не стоять.

– Тобто фактично одне село, розділене білорусько-українським кордоном?

– Так. Підказали нам, купили ми цю інформацію, що є таке село. Тому я і не свічусь поки, нікуди не виходжу, поки не вирішимо питання, як подавати на притулок.

– Вас не лякає той факт, що українська влада досить насторожено зараз ставиться до будь-яких біженців із Росії, в тому числі й тих, хто тікає від політичних переслідувань?

– Так, дуже рідко дають нашим, росіянам, притулок. По-друге, тут дуже багато наших ефесбешників, я боюсь стати другим Развозжаєвим (Леонід Развозжаєв був викрадений ФСБ на території України 2012 року й тепер відбуває тюремний термін у Росії – ред.)

– Ну, історія з Развозжаєвим усе-таки була зовсім в інші часи, ще за Януковича.

Я думаю, що путінська влада більше боїться простого народу, людей, які перестали боятись і виходять

– Так, але феесбешники, які тут працювали, залишились, мене дуже багато про це попереджають.

– Якщо повернутисяь до вашої російської історії, чому саме ви, начебто пересічні громадські активісти – Іонов, Гальперін, Дадін – потрапили під цю нову статтю? Чому саме ви?

– Я вам поясню. Вибирали, я думаю, найактивніших, які вже не бояться, яким було все одно – затримають, а вони знову виходять. Для чого? Щоб показати іншим, що нема чого виходити, щоб залякати. Щоб не виходили. Я думаю, що путінська влада все-таки більше боїться простого народу, людей, які виходять і перестали боятись.

– Можливо, плакати, з якими Ви виходили, – «Смерть кремлівським окупантам», «Путін і його банда вбивають» – здавались їм надто радикальними?

Із плакатом «Путін і його банда вбивають» мене забирали два рази за один день

– Ну, ми збиралися з різними плакатами, у мене дійсно були радикальні плакати, з плакатом «Путін і його банда вбивають» мене забирали двічі за один день. Але я писала і на підтримку Савченко, і про те, що в Росії крадуть, і про боротьбу з їжею, коли в Росії мільйони тих, хто голодує. Теми у мене були абсолютно різні, навіть якщо взяти затримання, які увійшли потім до кримінальної справи, наприклад, епізод із пікетом на захист прав підприємців.

Чи будете Ви якось намагатись допомагати російським політв'язням, перебуваючи за межами Росії?

– Звісно, де б я не перебувала, я буду 6-го числа підтримувати акцію на підтримку в'язнів Болотної, тому що хлопці сидять ні за що. Не виходити і мовчати я не можу. Я прекрасно розумію, що люди дивляться телевізор, вони просто ошукані, і їм потрібно розкривати очі, щоб змінити всю цю систему. А це дуже складно, тому я буду обов'язково виходити і підтримувати.

– Якщо політична ситуація в Росії зміниться, Ви готові повернутись? Чи бажання вже немає?

Тікати від безладу легко, наводити порядок важко, правильно?

– Ні, я не можу говорити, що я не повернусь, у мене там мати, вона інвалід першої групи, зараз вона там із братом. Я ж хочу до своєї матері. Я готова повернутись, але тільки в тому випадку, коли мене припинять переслідувати, це найважливіше. І наводити порядок. Тікати від безладу легко, наводити порядок важко, правильно?

Оригінал публікації – на сайті Радио Свобода

XS
SM
MD
LG