Кремль не має вкрасти Різдво

Спеціально для Крим.Реалії, рубрика «Погляд»

Протягом історії людства Херсонес і Київ, Антіохія і Дамаск, Єрусалим і Константинополь не втрачають маркування для вселенського визначення ритму та ходу життя.

Але стараннями Кремля релігійне питання піднімається на щит війни й активно використовується в процесі реалізації російської імперської ідеї, мета якої – закріпитися у світі до масштабів Візантійської імперії та Третього Риму, привласнивши собі не лише Різдво Христове, Пасху, але й вселенське православ’я.

Християнські церкви принципово згодні святкувати Світлу Пасху в один день, починаючи з 2016 року. А Святий і Великий Собор Православної Церкви, який скликається Константинополем наступного року, покликаний слугувати єднанню православ’я на шляху до відновлення єдності християнства. «Собор буде скликаний Вселенським Патріархом Варфоломієм у Константинополі в 2016 році, якщо не виникне нічого неочікуваного. Головою Собору буде Вселенський Патріарх. Праворуч та ліворуч від нього будуть сидіти його собрати», – йдеться в посланні предстоятелів православних церков, які засідали в Стамбулі 6-9 березня 2014 року.

Будучи присутнім на цьому засіданні, Патріарх Російської Православної Церкви (РПЦ) Кирило, напевно, знав, що Кремль тоді вже проводив силове захоплення Криму.

«Якщо не виникне нічого несподіваного». Виникло, за бажанням Москви.

2014 рік. Анексія Криму та, всупереч нормам ЮНЕСКО, привласнення «російським наслєдієм» Херсонесу Таврійського – колиски православ’я Київської Русі-України.

Слова Путіна з його минулорічного послання Федеральним Зборам про те, що «Херсонес для росіян – те саме, що Храмова гора для євреїв», були сприйняті як Високе благословення на «воцерковлєніє» Херсонеса. Захопивши цю святиню, Росія приватизувала історію України, намагаючись блокувати просування у питанні відновлення української православної єдності та відсікаючи потенційні можливості Константинополя у впливах на цей процес.

Цього ж року відбулося примушення до російського законодавства кримської єпархії Української Православної Церкви (УПЦ), вичавлювання вірян інших конфесій. Особливий цинізм виявили стосовно Української Православної Церкви Київського Патріархату (УПЦ КП).

Спалахнув Донбас. Невиправних збитків завдано всьому регіону, особливо постраждали від російської агресії люди – новий удар завдано по українському православ’ю та вірянах інших конфесій.

2015 рік. Рада Федерації затвердила використання російських військових у Сирії для боротьби з тероризмом у відповідь на прохання президента цієї країни Башара Асада. Розпочалися цільові бомбардування, новий виток військового протистояння із Заходом. Різко збільшилася кількість біженців із зони конфлікту. Російські війська дислокувалися на воєнному аеродромі в аеропорту Хмеймім, поблизу від Латакії та в Тартусі. Над Синайським півостровом Єгипту підірвано пасажирський літак А321 російської компанії «Когалымавиа». Загинули 224 людини. Відповідальність за теракт взяло на себе угруповання ДАЕШ, підкресливши, що мститься за російську участь у сирійському конфлікті. Насилля в Ізраїлі та на окупованих палестинських територіях серйозно схвилювало Управління верховного комісара ООН по правах людини.

Експерти заговорили про небезпеку міжрелігійного протистояння. «Православно-шиїтське натхнення від нового винищення сунітів охопило країни шиїтської вісі. Зокрема, на головній сторінці ліванського шиїтського каналу Al-Mayadeen вивісили похвальну статтю про повернення Росії на Близький Схід, ілюстрацією було обрано ведмедя на тлі «русскіх святих». Не дивно, що в такій ситуації не лише ІГІЛ (заборонена в Росії як терористична організація), і навіть не помірковані ісламісти з інших ісламських катіб (батальйонів – КР), але і відносно світська продемократична опозиція, позиції якої першими зазнали російських атак, починає розглядати російське вторгнення (в Сирію – КР) як релігійну війну православних і шиїтів проти сунітів», – зазначає оглядач ісламського ресурсу ГолосИслама.RU Ікрамутдін Хан.

Території юрисдикцій древніх патріархатів, де і відбуваються останні події за участі Росії, є важливими з точки зору православних реліквій і паломницьких місць.

Константинопольський: центр – у Стамбулі, Туреччина; юрисдикція – Туреччина, Греція, Афон, Додеканес, Крит. Александрійський: центр – в Александрії, Єгипет; юрисдикція – Африка. Антіохійський: центр – у Дамаску, Сирія; юрисдикція – Сирія, Ліван, Ірак, Кувейт, ОАЕ, Бахрейн, Оман, також арабські приходи в Європі, Північній та Південній Америках, Австралії. Єрусалимський: центр – в Єрусалимі, Ізраїль; юрисдикція – Ізраїль, Палестинська автономія, Йорданія, Синайський півострів, Катар.

Дивні, але закономірні збіги.

Маніпулюючи фактами на тлі озброєного включення до сирійської кампанії, Москва використала знищення російського військового літака на турецько-сирійському кордоні як відправну точку для нагнітання тиску на зовнішній арені, а також цільового ревізіонізму світопорядку, православ’я та християнства в цілому.

Вже наступного дня був скасований візит до Туреччини делегації РПЦ на чолі з главою Відділу зовнішніх церковних зав’язків (ВЗЦЗ) Московського патріархату митрополитом Волоколамським Іларіоном. Не відбулася також презентація книги патріарха Московського і всієї Русі Кирила турецькою мовою в Стамбулі за участі патріарха Константинопольського Варфоломія І та російського посла.

Події зі збитим літаком розгорнулися над турецькою провінцією Хатай – територією древньої Антіохії, що говорить про невипадковість появи там російських військово-космічних сил. У світлі розгорнутої після цього полеміки Кремль все більше скочувався на позиції відкритого ревізіонізму мирних угод із Портою початку ХХ століття і провокування протистояння з православним Константинополем.

За умовами Лозаннської мирної угоди 1923 року та грецько-турецького обміну, частина сирійської території, тісно пов’язана з історією християнства, а також вірменською та курдською культурою, перетворилася на провінції Турецької Республіки – Кіліс, Шанлиурфа і Мардін. Александретський санджак (древня Антіохія) став провінцією Хатай зі столицею Антакія і частиною Туреччини в 1939 році в результаті трирічного обговорення питання в Лізі Націй – попередниці ООН. Тоді французька адміністрація, яка керувала територією після поразки Османської імперії, поступилася тиску Анкари. Побоюючись можливої участі Туреччини у Другій світовій війні на боці фашистської Німеччини, світове співтовариство закрило очі на приєднання Республіки Хатай до Турецької Республіки.

У зв’язку з цим Башар Асад висував територіальні претензії до сусідів аж до 2005 року. Сучасний Дамаск досі не визнав права турок на Антіохію – центр древньої Антіохійської православної церкви, створеної апостолами Петром і Павлом. Відповідно до Нового Заповіту, послідовники Христа вперше почали називатися християнами саме в Антіохії (Діян. 11:26). Однак центр Антіохійської православної церкви перемістився до сирійського Дамаску ще у XIV столітті через утиски православних під час хрестових походів і панування османської імперії.

Александрійська православна церква була заснована апостолом Марком. Радянська влада і Сталін підготували цьому патріархату особливу роль у реалізації однієї зі спроб створення «Московського Ватикану» в 1940-х роках.

Про це розповідає диякон Олексій Дахін в окремій статті «Московского Журнала»: «Керівництво СРСР мало намір використати Церкву і в своїх зовнішньополітичних інтересах. Загострення відносин із Папським престолом призвело до ідеї створення своєрідної альтернативи – так званого «Московського Ватикану» – з метою більш ефективного впливу на православний світ. З 1943 року Сталіна починає хвилювати питання протиборства геополітичних інтересів у Європі. Передбачалося, що РПЦ мала набути найвищого авторитету серед Православних Церков, а Москва тим самим – стати центром православного світу. Здійснення цього задуму бачилося можливим завдяки зв’язкам РПЦ, які вона мала в багатьох країнах. Таким чином, міжнародна діяльність Московської Патріархії починає активізуватися в тісному контакті з державою, від чого одразу стала відчутною і залежність Церкви від останньої».

Александрійский патріарх став єдиним з патріархів православних помісних церков, який особисто прибув на помісний собор РПЦ у 1945 році. Це дозволило Кремлю вийти з церковної міжнародної ізоляції, сконцентрувавшись на Александрійському напрямку. В подальшому подвір’я РПЦ були відкриті при всіх древніх православних церквах.

Єрусалимська православна церква з реліквіями християн, мусульман та іудеїв – Храмом Гробу Господнього, фактично визнається витоком церков, оскільки тут протікало земне життя Ісуса Христа, тут він приніс себе у жертву за людство. Відповідно до декрету (фірману) султана 1853 року, відомого як «Статус Кво», храм розділений між шістьма конфесіями християнської церкви: греко-православною, католицькою, вірменською, коптською, сирійською та ефіопською, кожній з яких виділені свої храмові межі та години для молитов. Крім того, щоб не було ніяких непорозумінь між різними конфесіями, ключі від храму з 1192 року зберігаються в арабсько-мусульманській сім’ї Джудех, при цьому право відмикати і замикати двері належить іншій мусульманській сім’ї Нусейбе. Ці права протягом століть передаються в обох сім’ях від батька до сина.

Дивним виглядає візит шейха Нусейбе, хранителя ключів, на Північний Кавказ у 2013 році, який був організований Національним антитерористичним комітетом Російської Федерації за підтримки Благодійного фонду в ім’я святого мученика Воніфатія.

Далі буде

Рудольф Медведь, експерт Кримського незалежного Центру політичних дослідників і журналістів

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції