Колись народження епосу я уявляв собі як працю муляра: кладе собі могутній майстер цеглину за цеглиною і виходить в результаті щось монументальне. А тепер ось думаю, що виникнення справжньої легенди більше нагадує фотографічний процес, той самий, старовинний. Кидаєш лист фотопаперу до проявника – і поступово з'являються крапки, лінії, півтони, згущуються в щось єдине, іноді дуже могутнє, і навіть нависає над тобою.
Так і в сумних роздумах про долю каштанів вулиці Горького непомітно проявились узагальнення, куди глибші й скорботніші, ніж я очікував.
Журналісти з'ясували, що дерева ці 1940 року, перед війною, посадила якась жінка. Значить, на момент загибелі їм було трохи більше 70 років. Для цих порід дерев – вік розквіту. Щоб перевірити інформацію, попросив у знайомого, який знімав влітку 2011 року хроніку загибелі вулиці Горького, поділитись фотографіями. Ось фотографія пня спиляного тоді каштана. Я нарахував понад 65 чітких річних кілець тільки до тріснутої при спилюванні серцевини. Тож усе сходиться, відомості вірні.
Так і росли ці каштани і софори, часом їх варварськи обрізали. Писали про це неподобство кореспонденти газети «Крымская правда», і влада навіть виправдовувалась у пресі, хоча часи були радянські і каятись керівництву було начебто не до лиця. Але чиновники, як правило, були з місцевих, і тому розуміли, що значать для сімферопольців ці дерева.
А потім уродженцю Брянська, який був того року міським головою Сімферополя, знадобилось «розпиляти» скількись там мільйонів гривень. Розуму і сміливості просто вкрасти ці гроші меру не вистачило, і прикриттям банального злодійства стали каштани вулиці Горького. Цей дикий злочин назвали реконструкцією вулиці.
Добре, хоч не реконкістою, але такими розумними словами чиновники мерії зазвичай не зловживають. 165 прекрасних здорових дерев зрубали в розпал літа, деякі навіть не встигли відквітнути.
І два квартали з чотирьох стали пустелею.
На живі газони настелили газонну сітку з травою, замість розлогих каштанів устромили (влітку!) двометрові карликові клени, що більше нагадують бонсаї і дають таку ж куцу тінь, і оголосили, що це красиво. Сонце, що нагрівало тепер до належних 55 градусів не маківки дерев високо над головами, а асфальт під підошвами, теж, напевно, з цим погодилось. А ось літнім людям, яким лавки в тіні каштанів замінювали кондиціонер, залишилось тільки мовчки згасати в задусі своїх комірок.
Єдиними, хто заперечив проти цього свавілля, як я потім дізнався, були три десятки журналістів, два-три сімферопольські інтелігенти, а також кілька членів Меджлісу кримськотатарського народу і «Русского единства».
Причому тоді до сусідніх дерев прив'язували себе мотузкою на знак протесту і нинішні кримські емігранти, які виїхали з «кримнаша», і ті, хто згодом став апологетом «кримської весни». Одне скажу точно – багато з тих, хто на фотографіях стоять плечем до плеча, нині готові стріляти один в одного і за один стіл вже точно не сядуть.
Мабуть, це була остання акція, де всі вони були з одного боку барикад.
І національність укупі з політичними поглядами один в одного ніхто не з'ясовував.
Більше вони, наскільки я зрозумів, разом не збирались.
І не тому, що вже тоді, 2011 року, були заклятими ворогами. Мені здається, захисники вулиці Горького зрозуміли, що живуть у пустелі. Місто, в якому марно кликати на допомогу. Місто, в якому піском занесені не будинки, а душі.
Містяни, які пробігали у своїх справах повз трудівників із бензопилами, обурено хитали головою і голосно обурювались. Але ніхто, крім двох-трьох старих, не долучився до мітингувальників...
Саме тоді, дізнавшись про цей мітинг небайдужих, я раптом відчув, що місто приречене. Що ніхто не буде його захищати. Жодної серйозної небезпеки для Сімферополя і його жителів у цілому ще не відчувалось, але повна байдужість людей до долі «серця» свого міста вразило.
І тоді, ціле життя тому, містянам нічого, ну абсолютно нічого за протест не загрожувало! Сьогодні, в епоху кримінальних справ і реальних термінів за вихід на площу із зошитовим аркушем у руках, на якому намальована фломастером пара слів, та акція відчаю здається фантастикою.
Як же швидко ми повертаємось у середньовіччя і, головне, звикаємо до нього...
А в ті дні достатньо було вийти на площу двом-трьом тисячам людей – і дерева були би врятовані. Та й Крим, можливо, йшов би іншою дорогою, відмінною від випаленої стежки Північного Кіпру.
P.S. Хочу подякувати сімферопольським журналістам за надані і підписані архівні фотографії мітингу на захист каштанів у червні 2011 року і «реконструкції» вулиці Горького того ж року.
Кирило Автохтонов, кримчанин
Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
