Ситуація з кримськими татарами, безумовно, відповідає не стільки букві, скільки духу Конвенції про геноцид. Не випадково один із фахівців у галузі теорії та політичної практики геноциду в ХХ столітті Лео Купер відносить етнічні депортації в СРСР до «споріднених» із геноцидом «злочинів».
Збереглися нариси і записи «батька Конвенції» Рафаеля Лемкіна про планомірний культурний геноцид «прикордонних народів» СРСР у передвоєнні і воєнні роки: корейців, фінів, «прибалтів», німців, західних українців, поляків, чеченців, інгушів, карачаївців, балкарців, ногайців, турків-месхетинців, а також калмиків, кримських татар. Можна тільки пошкодувати про те, що така важлива робота так і залишилася незакінченою.
Життя Рафаеля Лемкіна обірвалося миттєво – він помер від розриву серця 28 серпня 1959 року. Ховала його єврейська громада Нью-Йорка: у Лемкіна ніколи не було своєї сім'ї. На його надгробній плиті вибиті слова: «Д-р Рафаель Лемкін (1900-1959), батько Конвенції про попередження злочину геноциду»...
А тепер дамо слово тим, хто опинився в умовах радянського геноциду (хоча й слова такого вони, звичайно, не знали). Зведення НКВС зафіксували їхні думки з того самого, фатального 1944-го:
«Краще б Радянський уряд розстріляв нас усіх, щоб ми не мучилися, як це робили німці з євреями»... (трудармієць табору «Волгобуд» Муедінов Ебульсувут після отримання листа про смерть чотирьох родичів від голоду в місцях спецпоселень).
«Виселення з Криму татар є негласним їх вбивством. Навіщо розстрілювати, коли можна людей роботою та умовами довести до того, що вони перемруть» (трудармієць табору «Волгобуд» Кадиров Бенсеїт).
Депортації народів... Що це було – невже звичайне пересування людей у просторі?
Ще не маючи всієї повноти документальних архівних джерел, на це питання відповів Олександр Солженіцин в «Архіпелазі ГУЛАГ»: «Сперечаються деякі тепер: взагалі чи легший колгосп від табору? Відповімо: а якщо колгосп з'єднати разом? Ось це було становище спецпереселенців у колгоспі. Від колгоспу те, що пайки немає, – тільки в посівну дають семисотку хліба, і то із зерна напівзогнилого... Від табору те, що садять в КПЗ: поскаржиться бригадир на свого засланця бригадника до правління, а правління дзвонить в комендатуру, а комендатура садить. А вже від кого заробітки – кінців не зведеш: за перший рік роботи в колгоспі отримала Марія Сумберг на трудодень по двадцять грамів зерна і по 15 сталінських копійок... За заробіток цілого року вона купила собі... алюмінієвий таз. Так на що ж вони жили?! А – на посилки з Прибалтики. Адже народ їх заслали не весь.
А хто ж калмикам посилки надсилав? Кримським татарам? Пройдіть по могилах, запитайте».
Про фактичний бік життя спецпереселенців ми сьогодні знаємо набагато більше Солженіцина...
Смертність у всіх місцях проживання кримськотатарських спецпереселенців була високою – особливо в перші після виселення роки. За відомостями Відділу спецпоселень НКВС Узбецької РСР, за 6 місяців 1944 року, тобто з моменту прибуття в УзССР і до кінця року, померли 16052 осіб (10,6%), а за 1945 – 13183 (9,8%). Таким чином, у перші півтора року заслання в Узбекистані загинули майже 30 тисяч кримських татар, що склало приблизно 20% від усіх виселених. Це – офіційна статистика, статистика смертності національного руху – в два рази вища.
Але – справа навіть не в цифрах... Адже коли йдеться про геноцид, цифри загалом особливої ролі не відіграють. Як зазначає французький дослідник П'єр Відаль-Наке, «юридично до злочинів геноциду належить вбивство навіть однієї людини, пов'язане з її расовою приналежністю і віросповіданням». І текст конвенції ці слова підтверджує...
І знову дамо слово свідку тих подій...
Про перші місяці в місцях вигнання написав Юсуф Гафаров, який був у той час підлітком: «Кожен день приходили люди, просили поховати померлих родичів. Хоча були й інші чоловіки, але багато з них вже не могли ходити, навіть з місця не піднімалися. І так мені одному довелося і могилу копати, і ховати – це тривало щодня. Близько 50 осіб за три місяці довелося мені одному поховати. Найстрашніша смерть тіла – від голоду. Це було дуже моторошно. Одна сім'я з нашого села – 6 осіб, померла від голоду, я їх поховав. З одного будинку виніс 8 осіб, не знаю хто вони. Викопав велику яму і поховав у ній всіх».
Так яка смерть легша: повільна і болісна чи миттєва і поспішна? І яке вбивство «гуманніше»: коли вбивця довго і з насолодою мучить жертву або швиденько всаджує їй кулю в лоб? Як на мій погляд – так все одно, вбивство воно і є вбивство...
...Мені не дає спокою думка, як би звучав текст Конвенції про геноцид, якби не «залізна завіса», яка у буквальному сенсі «закрила» від світової громадськості факт наявності радянського геноциду. Можливо, в такому разі не тільки бажанням обілити себе виглядали б слова наці номер два Герінга, який сказав на Нюрнберзькому процесі, що «по праву руку від нього має сидіти Сталін». І дійсно, в той час коли радянські дипломати підписували Конвенцію про геноцид, у східних районах СРСР гинули тисячі людей, з тієї лише причини, що вони були – кримські татари, чеченці, інгуші, калмики, балкарці і багато інших, хто не підпадав під сталінське уявлення про благонадійність.
Наведені в цій статті приклади – лише дуже-дуже мала частина того, що нам відомо сьогодні про трагедію кримськотатарського народу. Саме тому визнання депортації кримських татар актом геноциду не викликає сумнівів у тих, хто був її очевидцем і хто знайомий з темою не з чуток...
У цьому випадку ми неминуче закликаємо до відповіді не тільки ідеологів та безпосередніх виконавців геноциду проти кримськотатарського народу, а й власне Історію – як головного свідка обвинувачення.
Хтось запитає: «Навіщо вам це потрібно?».
Відповім словами Миколи Бердяєва: «Ні в чому не виражається так занепад світу, як в брехливості нашої епохи. Брехня перестає навіть визнаватися брехнею, відбувається переродження свідомості, за якого розрізнення правди і брехні втрачається».
Початок матеріалу читайте тут
