12 листопада 2015 року Верховна Рада України ухвалила постанову «Про визнання геноциду кримськотатарського народу».
Як сказано у постанові, «Верховна Рада України, керуючись положеннями Конвенції ООН про попередження злочину геноциду і покарання за нього, вшановуючи пам'ять жертв депортації кримськотатарського народу 1944 року, висловлюючи підтримку кримськотатарському народу, засуджуючи політику тоталітарного режиму щодо утисків кримськотатарського народу, постановляє: визнати депортацію з Криму кримських татар 1944 року геноцидом кримськотатарського народу». Цією постановою 18 травня відтепер є днем пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу.
Це рішення Українська держава ухвалили рівно за десять років після ухвалення постанови Курултаю кримськотатарського народу «Про визнання актом геноциду депортації кримськотатарського народу 18 травня 1944 року, десятиліть насильницького утримання кримських татар у місцях вигнання і пов'язаних з цими злочинами наслідків».
Постановою від 10 грудня 2005 року вищого представницького органу кримських татар сформували Спеціальну комісію Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу і подолання його наслідків. Комісія розпочала системний збір і публікацію спогадів очевидців депортації, дослідження архівів, аналіз міжнародного та національних законодавств, присвячених питанням правової кваліфікації та визнання геноцидом злочинів, скоєних проти людяності.
20 травня 2006 року відбулось перше її засідання. А за три роки до діяльності комісії приєдналась держава. У липні 2009 року Президент України Віктор Ющенко доручив Службі безпеки України та Генеральній прокуратурі України розібратися в цьому питанні вже більш ґрунтовно, оскільки «на його переконання, в діях тодішніх керівників тоталітарного комуністичного режиму на чолі зі Сталіним і посадових осіб каральних органів СРСР є ознаки геноциду».
На виконання доручень Президента України Службою безпеки України, зокрема і в Головному управлінні СБУ в Криму, створили слідчі групи для проведення досудового розслідування всіх обставин скоєного злочину. Ця діяльність припинилась із приходом до влади Віктора Януковича.
Однак робота Спеціальної комісії Курултаю тривала. Розуміючи, наскільки важливими є свідчення людей, які безпосередньо зазнали депортації, Спеціальна комісія ініціювала проведення загальнонародної акції збору свідчень геноциду кримськотатарського народу «Унутма».
Загальнонародну акцію збору свідчень про депортацію кримських татар «Унутма» оголосили 1 вересня 2009 року, за часом дії вона необмежена.
Метою цієї акції є істотне поповнення раніше зібраних свідчень, їх систематизація відповідно до вимог і процедур, передбачених чинним законодавством України, та надсилання для подальшого судового розгляду.
Спеціальна комісія Курултаю звернулась до всіх співвітчизників – безпосередніх очевидців і жертв депортації, з проханням відгукнутись, і як би важко не було згадувати ті події, скласти письмові свідчення про пережите ними, членами їхніх родин і близькими людьми.
Основною метою заснованої Комісії була розробка та підготовка документів про визнання Українською державою і міжнародним співтовариством депортації та наступних років політики радянської держави щодо кримськотатарського народу актом геноциду. На момент написання цієї статті були зібрані понад півтисячі розлогих і докладних свідчень про депортацію очевидців подій.
На жаль, діяльність ця сьогодні призупинена у зв'язку з розгромом російською владою Меджлісу кримськотатарського народу.
Треба сказати, що визначення депортації та постдепортаційного періоду історії кримських татар геноцидом аж ніяк не є новацією. Це одна з «вічних» тем кримськотатарського національного руху. За радянських часів такі висловлювання влада кваліфікувала як «поширення завідомо неправдивих вигадок, що ганьблять суспільний лад СРСР і його політичну систему» – з усіма сумними наслідками.
Термін «геноцид», утворений від грецького genos – рід, плем'я і латинського caedo – вбиваю, зпровадив польський юрист Рафаель Лемкін у книзі «Axis Rule in Occupied Europe», яку видали у Вашингтоні 1944 року.
Юридичний зміст цього терміна був розширений у міжнародній Конвенції «Про попередження злочину геноциду і покарання за нього», яка була затверджена і запропонована для підписання, ратифікації або приєднання резолюцією 260 А (Ш) Генеральної Асамблеї ООН від 9 грудня 1948 року. СРСР підписав Конвенцію 16 грудня 1949 року. Вона набула чинності 12 січня 1951 року. Ратифікована Президією Верховної Ради СРСР 18 березня 1954 року із застереженнями; набула чинності для СРСР – 1 серпня 1954 року.
Важливо відзначити, що Конвенція про геноцид поряд із Загальною Декларацією прав людини є одним із базових документів сучасності з прав людини.
Стаття II документа містить дефініцію того, що ж таке геноцид в інтерпретації Конвенції: «...Під геноцидом розуміються наступні дії, вчинені з наміром знищити, повністю або частково, яку-небудь національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку:
а) вбивство членів такої групи;
b) заподіяння серйозних тілесних ушкоджень чи розумового розладу членам такої групи;
c) навмисне створення для якої-небудь групи життєвих умов, розрахованих на повне або часткове фактичне знищення її;
d) запобігання дітородіння серед членів групи;
e) насильницька передача дітей з однієї людської групи в іншу».
Стосовно кримських татар як цілісної групи були вчинені дії, які потягли за собою масову загибель значної її частини. Як мінімум, пункт «c» статті II (навмисне створення для якої-небудь групи життєвих умов, які розраховані на повне або часткове фактичне знищення її) – без якихось натяжок дає підстави кваліфікувати це як акт геноциду стосовно кримськотатарського народу.
Характерно, що стаття I Конвенції говорить: геноцид є злочином, «незалежно від того, чи відбувається він у мирний або у військовий час». Це положення Конвенції особливо значиме для народів, депортованих з місць їхнього споконвічного проживання в період війни 1941-1945 років. Ця стаття Конвенції фактично спростовує і сьогодні популярні в деяких колах аргументи про те, що геноцид щодо «покараних народів» був продиктований умовами воєнного часу.
Будь-який злочин передбачає покарання. Згідно зі статтею III Конвенції, караними є наступні діяння:
a) геноцид,
b) змова з метою здійснення геноциду,
c) пряме і публічне підбурювання до здійснення геноциду,
d) замах на здійснення геноциду,
e) співучасть у геноциді.
При цьому покаранню за вчинення цих діянь, відповідно до статті IV, підлягають особи незалежно від того, чи є вони відповідальними за конституцією правителями, посадовими чи приватними особами. Більша частина тих, хто був причетний до радянського геноциду, благополучно уникли караючої руки правосуддя.
Отже, довгоочікуване, хоч і дуже запізніле рішення Української держави відбулося. Будемо сподіватись, що цим не обмежиться, і нові позитивні кроки в напрямку до кримськотатарського народу не змусять на себе чекати чергові десять років.
