Спеціально для Крим.Реалії, рубрика «Погляд»
«...Так от, башти – це випромінювачі. Вони вмикаються двічі на добу в усій країні, і нас виловлюють, поки ми валяємося безпорадні від болю. Плюс ще установки локальної дії на патрульних авто... плюс самохідні випромінювачі... плюс нерегулярні променеві удари ночами... Нам ніде сховатись, екранів не існує, ми божеволіємо, стріляємося, робимо дурниці від відчаю, вимираємо...» (Брати Стругацькі. «Населений острів»)
Коли я вперше побачив фотографії пересувних телевізорів у Криму, то уявив собі їх у вигляді карет «швидкої допомоги»
Коли я вперше побачив фотографії пересувних телевізорів у Криму, то уявив собі їх у вигляді карет «швидкої допомоги». Ось, десь на околиці Севастополя дві старенькі в запущеній пенсіонерській квартирці б'ються в істериці – вони три дні не бачили й не чули Путіна. Сердечні сусіди бабусь телефонують до МНС, повідомляють тривожну новину, ті встрибують до спецмашини, вмикають сирену й мигалку, летять темними вулицями «міста руської слави», щоб врятувати двох пропагандозалежних бабусь. Біля під'їзду оперативно розвертають машину, заводять генератор, відкривають екран, і ось уже з сусідніх будинків підтягуються представники «руського світу», як сомнамбули, бурмочучи про себе – «дідивоювали», «незабудемнепробачим», «путінсвятий». Полковник МНС телефонує до штабу й доповідає – «врятували»!
Само собою, місія МНС гуманна: якби не пересувні дегенератори або, як їх ще назвали – «кисельовки», то невідомо, скільки б вимерло людей, привчених до щоденного промивання мізків, до тренування ненависті й виховання помсти. Народ уже й так плутає приводи і причини, обмінюючи збитий беззахисний російський літак-порушник на помсту нещасним турецьким помідорам. П'ятнадцять років як Путін відновив «випромінювачі» в усій країні, які наполегливо, цілодобово відновлюють покірливу масу, яка до того ж потребує щоденного підживлення, опромінення, без якого вони можуть перетворитись на вмираючих вовкулаків.
Пропаганда – зручна й ефективна, витрати серйозні тільки на початку, потім усе йде накатаною доріжкою – о 6 ранку гімн, потім новини про те, як скрізь погано, а добре «тільки в нашій щасливій країні з мудрим президентом». Думати не треба, аналізувати – небезпечно. Все як раніше: ми не воюємо, а боремося за мир, воюють тільки американські імперіалісти і їх дармоїди. За дев'ять єльцинських років шанувальників «випромінювачів» не поменшало, і ось вони нарешті дочекались – їх «блакитні екрани» засвітилися пропагандою.
Для знеструмленого Криму втрата «русского міра» рівносильна втраті самого півострова
Для знеструмленого Криму втрата «руського світу» рівносильна втраті самого півострова: можна особливо не піклуватися про продукти чи воду, можна не вивозити сміття й не ремонтувати дороги, але в кожному будинку має працювати телевізор, світитися мертвецьким сяйвом. Кримчани «русского міра» – це дуже ніжні створіння, яких, з одного боку, постійно лякають «київською хунтою», з іншого – «піндосами», а тут ще й кримські татари світло вимкнули. Без швидкої допомоги від МНС – ніяк. Перевезенні спецмашини МНС із Липецька й Дагестану покликані врятувати кримчан від інформаційного запору. Особлива увага – літнім людям, найстійкішим захисникам сакрального Херсонеса й шанувальникам російського вождя. Вони пам'ятають, як 50-60 років тому бляшані гучномовці точно так само виховували радянський народ.
Товариш Ленін буквально через кілька днів після більшовицького перевороту підписав Декрет про друк, який встановив цензуру, а потім зі своїм ідеологічним соратником Анатолієм Луначарським почав розробляти програму монументальної пропаганди, що містила в собі численні пам'ятники, плакати, гасла і транспаранти. Старі пам'ятники руйнували, на їх місці зводили нові. Суть пропаганди була в тому, щоб зганьбити минуле й набрехати про майбутнє. Ленін педантично ставився до різних можливостей: телебачення він тоді й не уявляв, але радіо вже називав «газетою без паперу й відстаней для мільйонів слухачів». У створенні атмосфери однодумності радіо зіграло свою роль. У 1920-х роках уряд Радянської Росії ставить завдання радіофікації країни. 23 листопада 1924 року вийшла в ефір перша передача Всесоюзного радіо. До початку 60-х років було створено п'ять програм Всесоюзного радіо.
Радіо було єдиним джерелом інформації у 20-30 роках і дієвим при малограмотному населенні Росії. Газети поширювати було складно, не все населення було здатне читати, кращим виявився спосіб ретрансляції пропаганди – по-перше, через радіо, по-друге, за допомогою політзанять.
В усій країні була створена мережа дротового радіо – воно було дорогим, треба було тягнути сотні тисяч кілометрів дротів – у кожне місто, селище й село. Ефірне радіо було ще дорожчим, але й небезпечнішим – через нього можна було почути чужі «голоси». Дротове радіо було під ідеологічним контролем. Перші рупори радянського радіо були встановлені в Москві 1921-го року – на Театральній, Елоховській, Андроньєвській та Серпуховській площах, на Дівочому полі та біля Пресненської застави. Біля високих стовпів із рупорами збиралися москвичі, щоб почути про успіхи соціалістичного будівництва й казки про світле майбутнє. Пізніше в усьому Радянському Союзі були створені понад 20 тисяч радіотрансляційних вузлів, більш 10 мільйонів гучномовців втовкмачували в голови радянських людей пропаганду. Це були справжні «випромінювачі», які зробили величезний внесок у створення Homo Soveticus. До кінця 50-х років гучномовців, як і домашніх трьохканальних дротових радіоприймачів було вже більше 30 мільйонів, вони охоплювали населення майже всієї країни.
Майже одночасно з розвитком радіо радянська влада в 1919 році ухвалила рішення про націоналізацію кінематографа. Тепер і кіномистецтво було ідеологічним
Але не тільки радіо. У пору, коли телебачення ще не було, величезну роль грав кінематограф. Той же незабутній товариш Ленін у бесіді з Анатолієм Луначарським у лютому 1922 року вимовив: «З усіх мистецтв для нас найважливішим є кіно». Вождь добре відчував, що ще можна використовувати для пропаганди соціалізму. Майже одночасно з розвитком радіо радянська влада в 1919 році ухвалила рішення про націоналізацію кінематографа. Тепер і кіномистецтво було ідеологічним: іноземні фільми були заборонені, а в тих, що показували, цензура обрізала недозволене. Радянська влада не шкодувала грошей: у 1919 році були зняті 57 художніх фільмів, у 1924-му – 69, 1927-му – 118, 1930-му – 128. Жоден сеанс у радянському кінотеатрі або пересувному кінопроекторі не розпочинався без кіножурналу – 10-хвилинної агітки, в якій розповідалося про досягнення радянської влади, промисловості, армії, спорту. Їх була величезна кількість – десятки тисяч. Найпопулярніші «Новини дня», «Радянський воїн», «Піонерія», «В СРСР», «Радянський патріот», «Сільське господарство».
Усю цю продукцію радянського кінематографа потрібно було доносити до населення. Кінотеатри були тільки в містах, у сільській місцевості будували будинки культури, але головним розповсюджувачем досягнень кінопропаганди стали «випромінювачі» – пересувні кіноустановки.
Радянська влада дуже педантично ставилася до необхідності донести в кожну сім'ю фільм «Комуніст» або «Свинарка й пастух». За статистикою до 1956 року в СРСР було 62,9 тисяч кіноустановок, з яких майже половина – 27,4 тисячі – були пересувними. 1977-го року ЦК КПРС ухвалив: «З метою покращення культурного обслуговування працівників села розширити виробництво технічних засобів культури». Радянський уряд виділив грошей на закупку 3,5 тисяч кіноустановок і навіть «375 мотоциклів із візками для обслуговування кіномеханіками сільських стаціонарних кіноустановок».
До пересувних телевізорів додумались тільки зараз, піднявши технічний рівень «випромінювачів» до рівня, який і не снився братам Стругацьким
До пересувних телевізорів додумались тільки зараз, піднявши технічний рівень «випромінювачів» до рівня, який і не снився братам Стругацьким. Автомобілі з гучномовцями з'явилися в Україні не цього року. Рік тому в окупованих районах Луганської та Донецької областей їздив БТР із гучномовцем, «розважаючи» українських вояків російською попсою і пропагандистськими закликами. Восени 1941 року інші окупанти використовували автомобілі з гучномовцями, роз'їжджаючи Києвом у супроводі 637-ї роти пропаганди вермахту (Propagandakompanie 637). «Дегенератор», як влучно назвав автомобіль із телевізором невідомий мені блогер, – важлива деталь окупації Криму. Якщо він з'явився, значить, щось у Кремля не складається: не із забезпеченням людей елементарним – електрикою, газом і водою, а з недовірою, острахом, що люди можуть вийти з-під контролю. Кремлю здається, що «дегенератори» врятують ситуацію.
«Із затягнутої кумачем трибуни виступав оратор із внутрішньої партії – худий чоловічок із незвичайно довгими руками й великою лисою головою, на якій майоріли окремі м'які прядки волосся. Скорчившись від ненависті, карлик однією рукою душив за шийку мікрофон, а інша, велетенська на кістлявому зап'ясті, загрозливо загрібала повітря над головою. Металевий голос із репродукторів гримів про нескінченні звірства, бійні, виселення цілих народів, пограбування, насильства, тортури військовополонених, бомбардування мирного населення, пропагандистські вигадки, нахабні агресії, порушені договори. Слухаючи його, через хвилину не повірити, а через дві не сказитися було майже неможливо. Раз у раз лють у натовпі закипала до краю, і голос оратора тонув у звірячому реві, який виривався з тисячі горлянок. Найзліше за всіх кричали школярі». (Джордж Оруел. «1984»)
«...Але більше за всіх працював сам Геніаліссимус. Він роз'їжджав усією країною й вимагав збільшити видобуток нафти, виплавку сталі, врожайність бавовнику, вивчав проблеми несучості курей-несучок і спостерігав за окотом овець. А оскільки країна велика, всього не побачиш, він вирішив скористатися передовою технікою і став здійснювати регулярні інспекційні обльоти на космічному апараті. І звідти стежив за пересуванням військ, розробкою кар'єрів, вирубкою лісів, будівництвом окремих об'єктів і видобутком вугілля відкритим способом...» (Володимир Войнович. «Москва 2042»).
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
