Лауреат Нобелівської премії з літератури Світлана Алексієвич розповіла, що продовжує підтримувати українську льотчицю Надію Савченко. Раніше письменниця, зокрема, назвала викраденням арешт української льотчиці і зажадала її звільнення. Алексієвич також розповіла про характер Савченко і розтлумачила свою заочну полеміку з президентом Білорусі Олександром Лукашенком.
Надя – дуже сильна, дуже цікава людина, дуже незвичайна жінка, незвичайна для нашого часу, і за це їй мстяться. Насамперед їй мстяться чоловіки, які зовсім не здатні побачити жінку рівною собі, вищою за себе. Її провина тільки в тому, що вона захищала свою батьківщину
– Звісно, Надя знає про війну більше, ніж я, хоча я прослухала сотні розповідей про війну і сама була на війні в Афганістані. Та війна, яку я бачила, – це все-таки не так глибоко, це не порівняти з відчуттями Наді, оскільки вона брала участь у багатьох війнах. Такі її характер і її натура, вона, як колись у Надії Дурової, зажадала саме такої форми реалізації себе. Надя – дуже сильна, дуже цікава людина, дуже незвичайна жінка, незвичайна для нашого часу, і за це їй мстяться. Насамперед їй мстяться чоловіки, звичайні чоловіки, які зовсім не здатні побачити жінку рівною собі, вищою за себе. Жодних доказів її провини немає, її провина лише в тому, що вона захищала свою батьківщину. Вона сама зважилась на такий вчинок, ніхто її на війну не посилав, це не було якимось службовим завданням – це був поклик її серця.
Війну давно треба прирівняти до людоїдства: надворі XXI століття, а люди все ще вирішують свої суперечки на тому рівні, коли вони носили шкури звірів. Воювати потрібно з ідеями, а не з людьми
Я часто собі казала, що, напевно, не здатна була би зробити те, що зробили мої герої. Наприклад, тягти пораненого чоловіка близько ста кілограмів, тягти його на собі, коли в тобі балетна вага, як мої героїні говорили. Не знаю, як я могла би стріляти, бачити кров... Надя це все змогла зробити. Я не стріляла, я бачила убитих лише один раз, і це стало для мене великим потрясінням. А Надя доторкнулась до цього людського неподобства. Війну давно треба прирівняти до людоїдства: надворі XXI століття, а люди все ще вирішують свої суперечки на тому рівні, коли вони носили шкури звірів. Єдина різниця в тому, що раніше вбивали кийками, а зараз величезна різноманітність зброї, але все одно ми живемо у варварський час. Я переконана, що воювати потрібно з ідеями, а не з людьми. Надя знає про війну набагато більше за мене, про людську природу вона знає більше, як і взагалі про те, яка страшна і яка прекрасна людина.
– Ви, напевно, стежите за перебігом судового процесу над Савченко. У Вас є бодай крихта ідеалізму – скористаюсь Вашим словником – щодо результату цього суду? Чи Ви вважаєте, що результат його вже визначений?
Судять не Надю, а Україну, судять бажання України бути незалежною, почати своє життя
– Ні, я думаю, що питання відкрите. Безсумнівно, що це політичний процес: судять не Надю, а Україну, судять бажання України бути незалежною, почати своє життя. Тому які можуть бути ще політичні виверти, кого на що можуть поміняти, як усе це буде – абсолютно не зрозуміло. І в Білорусі, і у Росії життя влаштоване на феодальний лад, воно залежить від примх правителів.
– Уже місяць Ви – всесвітньо відома письменниця. Як Ви себе відчуваєте з цією новою, в хорошому сенсі, зброєю, адже трибуну Нобелівського лауреата можна використовувати в найрізноманітніших цілях?
Я отримала запрошення від президента України Порошенка приїхати до Києва. Я, звичайно, приїду, як тільки у мене з'явиться така можливість
– У цілому, звісно, як я писала, так і далі писатиу. Постараюсь, щоби з того, що я пишу, можна було витягти не ненависть, а любов. Але, от, у випадку з Надею – що ми можемо робити? Я підписувала листи на її захист, я отримала запрошення від президента України Порошенка приїхати до Києва. Я, звісно, приїду, тільки-но в мене з'явиться така можливість. Звісно, ми будемо говорити про Надю, але я і так готова про неї говорити на кожному розі. Але ви ж розумієте, в якому життєвому колі ми перебуваємо: ти можеш бути хоч тричі лауреатом Нобелівської премії, але не можеш перебити найпримітивнішу людську думку, найпримітивнішу політичну думку... За останні тижні я підписала достатньо подібних листів, і я завжди підписую їх із відчаєм і почуттям безпорадності. Єдине, на що я сподіваюсь, – можливо, правда Окуджави з його «візьмімося за руки, друзі!». Таким чином ми зберігаємо самих себе, зберігаємо почуття гідності тих, за кого заступаємося. Вони відчувають, що вони не самі. А ми тільки можемо збільшити, розширити це наше коло, можемо тільки сказати, що нас не так мало.
– Ваше нове становище зобов'язує Вас вступати у пряму полеміку з дуже впливовими людьми. У Вас уже з'явився такий досвід: Олександр Лукашенко спочатку привітав Вас із нагородою, а потім розкритикував за відсутність патріотизму, як президент Білорусі його розуміє, і Ви відповіли. Будь-які Ваші слова тепер – не просто слова письменника, вони мають більшу суспільно-політичну вагу. Ви це відчуваєте, Світлано Олександрівно, Ви готові до цього?
Потрібно зберігати в собі людину
– Я зрозуміла, що зі словами мені треба бути обережнішою, без революційної пихи. Письменники часто можуть дозволити собі розкіш говорити недбало. У мене, напевно, вже цієї розкоші не буде. Треба серйозніше і точніше формулювати те, що я хочу сказати, більше думати над тим, що я хочу сказати. Що стосується Лукашенка, я дуже шкодую, що у дуже важкий для Білорусі час ми говоримо про щось не те. Мені дуже шкода, що так стається.
Я не поїду з Білорусі. Це моя країна, мої люди, я хочу жити з ними, я хочу жити тут
І влада, і письменники повинні не те щоб показувати шлях – сьогодні майбутнє настільки невизначене, що важко говорити, що хтось із нас точно знає шлях, але потрібно зберігати в собі людину.
– Чи не збираєтесь Ви їхати з Білорусі?
– Ні, не збираюсь. Я не поїду з Білорусі. Це моя країна, мої люди, я хочу жити з ними, я хочу жити тут.
Оригінал публікації – на сайті Радио Свобода
