Вибори до місцевих органів влади, які нещодавно відбулися, засвідчили: політика в нашій державі практично деідеологізована. Лідерами політичних перегонів стали партії (точніше – партійні проекти), які навіть не намагаються задекларувати хоч якусь ідеологію. Яка, наприклад, ідеологія нинішньої провідної політичної сили «Блоку Петра Порошенка»? Чи «Самопомочі», «Батьківщини», Радикальної партії Олега Ляшка, «Укропу», «Опозиційного блоку»? Не кажучи вже про маргінальні партії. Здебільшого ідентифікуються ці політичні сили завдяки їхнім лідерам і політичним лозунгам, які мають ситуативний характер. Пригадаймо хоча б те, з яким лозунгом на минулорічні президентські й парламентські вибори йшов «Блок Петра Порошенка»?! «Жити по-новому». Тепер вже цей лозунг не працює. Бо ж «нове життя», яке запропонувала українцям нова влада, радше, викликає негативну реакцію. Тому тепер зазначена політична сила пішла на вибори з патріотичним лозунгом «Збережемо країну». Тобто не ідеологія, а звичайнісінька політична технологія.
Не можна сказати, що означена тенденція є чимось новим чи таким, що принципово вирізняє Україну від інших, зокрема, європейських, країн. Інша річ, як у нас ця тенденція виявляється і який дає результат. На жаль, втішного тут мало.
Трохи історії
Формування політичної системи незалежної України на перших порах відбувалося в «ідеологічному бульйоні». Існувала ідеологічна Комуністична партія. Хоча чим далі, тим більше її ідеологія використовувалася з чисто політтехнологічною метою. Було намагання перенести в Україну деякі політичні ідеології з Заходу. Проте ті, хто це робив, не дуже розуміли, що політичні системи на тому самому Заході формувалися протягом десятиліть, а то й століть, тому механічно переносити їхні традиції на наш ґрунт не дуже доцільно.
Так, «на зорі» незалежності деякі політики виношували ідею створення за американським зразком двопартійної системи – були навіть засновані Республіканська й Демократична партії. Проте це калькування американського досвіду практично нічого не дало. Демократична партія швидко відійшла у небуття, так і не заявивши серйозно про себе. Трохи довше протрималась Республіканська партія, яка так і не вийшла за межі маргінальної політичної сили.
Хоча, в принципі, в Україні могла б сформуватися двопартійна система – приблизно така, як у Польщі, де є права партія «Право і справедливість», орієнтована на консервативний електорат, і ліберальна «Громадянська платформа». Звісно, в нас ця система була б іншою. «Консервативною» партією могла б стати партія, що використовувала б радянські ідеологеми й орієнтувалася на електорат сходу й півдня, а «прогресивною» й прозахідною – партія, яка б вдавалася до прозахідної й частково націоналістичної риторики. Чому така система в Україні не склалася – то тема іншої розмови.
Були в нас спроби створити політично впливові соціал-демократичну й християнсько-демократичну партії. Тим паче, що соціологи показували популярність в українському суспільстві соціал-демократичних і християнсько-демократичних ідей. Але й ці спроби виявилися невдалими.
Політична корупція
Сьогодні на політичному полі України головними гравцями є тимчасові політичні проекти без визначеної ідеології, зорієнтовані переважно на певні бізнес-групи. Комуністична партія, яка донедавна користувалася помітним впливом, практично зійшла з політичної арени. Її електорат, схоже, повністю забрав «Опозиційний блок». Сумнівно, що цій силі вдасться відродитися. Ще одна ідеологічна партія, «Свобода», котра репрезентує себе як націоналістичну силу, фактично опинилася на маргінесі політичного життя. Вона слабо представлена у Верховній Раді, не продемонструвала й помітних успіхів на виборах до місцевих органів влади. Її нечисельні представники якщо і пройшли до місцевих рад, то переважно в західних областях.
Нинішня політична система реально відображає ту соціальну ситуацію, яку маємо у нашій державі. За роки незалежності відбулася своєрідна «декласація» суспільства – розмивання традиційних класів, виникнення численних соціальних груп, котрі є «рухомими», без чітких меж і котрі, як правило, погано усвідомлюють свої інтереси. Окрім того, на політичний пейзаж України впливають культурні відмінності між регіонами, які активно експлуатують деякі політики (наприклад, питання мови, релігії, історичної пам’яті тощо).
Більша частина економіки України опинилася в руках кількох олігархічних груп, які конкурують між собою. Так званий середній клас у нас ледь животіє, а після останньої революції, Революції гідності, ще більш скоротився. Значна частина населення перебуває на межі виживання.
Зрозуміло, в такій олігархічній державі політика теж мусить бути олігархічною. Саме на гроші олігархів створюються політичні проекти, які й дають їм легітимно здійснювати управління країною. Реальна ідеологія олігархів – це прибутки й надприбутки. Але ж таку ідеологію не варто декларувати. Через те їхні політичні проекти неідеологічні. Головне в них – лідер, завдяки якому можна розгортати успішну виборчу кампанію.
Правда, успіх цієї кампанії залежить не тільки і навіть не стільки від лідера, як від медійної і політтехнологічної підтримки, що потребують чималих грошей. Тому політика в нас стала індустрією із своїми грошовими потоками й численними політпрацівниками. Гроші, вкладені в політику, олігархи, звісно, прагнуть повернути – до того ж, із певним «наваром». Бізнес є бізнес.
У такій системі звичайною річчю стає політична безпринципність – політики з однієї партії легко переходять у іншу. Так само здійснюють фракційні переходи в радах. А, власне, чому це не зробити, коли є інтерес, зокрема фінансовий? Така політична корупція стала річчю звичайною.
Має вона і вияв на «низах», коли виборці за гроші чи продуктові набори продають голоси. Це цілком раціональний вибір. Адже простому виборцю часто немає різниці, за яку партію голосувати – вони здебільшого всі однакові. То чи не краще продати свій голос? Показово, що після Революції гідності в нас зросла кількість людей, ладних продавати свої голоси. Така дрібна політична корупція в нас ще якось осуджується. Натомість велику політичну корупцію, коли політик мігрує з партії в партію чи перебігає в іншу фракцію, в нас переважно сприймають спокійно. Мовляв, так треба.
На фоні просторікувань про боротьбу з «традиційною» корупцією ми навіть не ставим питання про боротьбу з корупцією політичною. Хоча широкомасштабна корупція в країні значною мірою зав’язана саме на ній. Бо ж хіба корупційний «бізнес» у політиці не переноситься потім на державне управління, економічну діяльність тощо?
Проте, зрозуміло, наші політики не збираються вести боротьбу з такою корупцією. Хіба вони собі ворони? Вони ж самі є породженням цієї політично-корупційної системи. Зате наші політики ладні гарно говорити про боротьбу з корупцією взагалі. І це зрозуміло. Адже таке говоріння може набавити їм політичний рейтинг.
Петро Кралюк, проректор Острозької академії
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
Оригінал публікації – на сайті Радіо Свобода
