Спеціально для Крим.Реалії, рубрика «Погляд»
Ви, звісно ж, пам'ятаєте цей радянський анекдот – про японську делегацію і радянських дітей? Це коли японці знайомилися з досягненнями народного господарства, а потім сказали, що в СРСР діти хороші. На питання про те, до чого тут діти, відповіли: «Все, що ви робите руками, у вас погано виходить». У Росії почалась жорстока криза: не економічна, вона якраз цілком передбачувана, почалась цілком очевидна криза майбутнього.
Підкрадалась криза давно, практично відразу, як тільки Путін вирішив зробити кримський Херсонес «сакральним», маючи намір з'єднати схід і південь України в дугу «русского міра», злитися з Придністров'ям, а далі – як карта ляже. Нахабство, з яким Путін із товаришами почали здійснювати операцію «Русская весна» зовсім не мало на увазі поразку. Тільки вперед, тільки до перемоги, тільки двоголовий орел, нинішній символ колишніх комуністів, має ширяти блідою тушкою над Східною Європою.
У радянські часи стримувальним фактором була ядерна зброя і закритість країни, коли дізнатись про те, наскільки сильною є Радянська армія, була складно
Нахабство як головний поведінковий настрій кремлівських правителів часто рятувало їх від швидкого покарання. У радянські часи стримувальним фактором була ядерна зброя і закритість країни, коли дізнатись про те, наскільки сильною є Радянська армія, була складно. Періодичні наскоки на Африку, Латинську Америку та Азію іноді викликали короткочасні успіхи, часто – поразки, які відкладалися в архівах військових аналітиків у вигляді звітів про недієздатність Радянської армії. Війна в Афганістані була останньою краплею, коли світ уже не міг спокійно спостерігати кремлівське нахабство. Через дев'ять із невеликим років радянська армія ганебно бігла, залишивши півтора мільйони убитих афганців та кілька мільйонів утікачів від «визволителів». Росіяни люблять стверджувати, що «без нас стало гірше», не підозрюючи, що насправді без них стало набагато краще.
Розкрийте карту і покажіть країну, в якій стали жити краще ніж в Росії чи, принаймні, краще, ніж до кремлівських обіймів
Є один аргумент, який має зупиняти любителів «сильної Росії» і її духовних скрєп – приклади щасливих країн, в які приперлися запилені чоботи одвічних любителів насильницької любові. Справді, розкрийте карту і покажіть країну, в якій стали жити краще ніж в Росії чи, принаймні, краще, ніж до кремлівських обіймів. Не треба далеко ходити – проведіть пальцем картою СРСР. Вірменія? Таджикистан? Киргизстан? Невже Білорусь? Далі й не треба шукати – ні Північна Корея, ні Венесуела, ні Нікарагуа. Куба після 60 років соціалістичного вакууму повертається до своєї американської історії, до достатку й надії про розвиток. Іран, якого так довго мучив Кремль обіцянками про дружбу, теж став повертатися до статусу країни з величезним економічним потенціалом.
Окрім провалів у зовнішній політиці та утримання колишніх друзів, Кремль почав втрачати і колишніх «молодших братів». Здавалося б, нічого не передбачало такої активності в Молдові, яка шість років тому відмовилась від провідної ролі молдовських комуністів і захотіла стати європейською країною нарівні з Грузією та Україною. У Тбілісі ніколи не любили радянську владу і послідовників «вічної дружби», завжди підшукуючи можливість повідомити про власну історію, культуру і небажання йти в ногу з російською любов'ю, яка за всю історію стосунків більше нагадувала зґвалтування. Спроба врятувати хоча б частину пострадянського простору спричинила створення Євразійського економічного союзу, який через декілька місяців став розвалюватися спочатку через російські заборони білоруських продуктів, а потім і через казахське ембарго на російські продукти.
Ззовні відбувається все пристойно: Лукашенко, Путін і Назарбаєв при зустрічах посміхаються, говорять приємні слова, але, здається, всі чудово розуміють, що цей союз – вимушений, створений за примхою Путіна, який не має жодних перспектив для розвитку. Нові члени – Вірменія і Киргизстан – усього лише бідні родичі, яких узяли «до купи» без надії на економічні дивіденди від Росії, їх просто найближчими роками не передбачається. Цілком можливо, що Путіну більшого й не треба, йому хочеться, як у часи КПРС – зателефонувати в Бішкек і запитати: «А чому ви в Ошській області досі не засіваєте бавовняні поля?». Вірменський анклав – взагалі дивна примха, винятково зі шкідливості тримати військову базу – для шантажу Баку та Тбілісі.
І ось новий, хоча й очікуваний удар – Рада з безпеки Нідерландів опублікувала доповідь щодо катастрофи малайзійського Боїнга. У Києві, Амстердамі, Куала-Лумпурі, Сіднеї та інших столицях країн, чиї пасажири загинули в небі над окупованою частиною України, чекали цю доповідь, щоб припинити російські спекуляції. Чекали і в Москві – нетерпляче і з заздалегідь підготовленим обуренням. Воно й не змусило на себе чекати: в Росавіації ознайомились із доповіддю та оголосили, що автори розслідування підганяли документ під заздалегідь обрану версію, а якість виявилася незадовільною.
Можна очікувати, що в усій Росії відбудуться мітинги з вимогою не визнавати нідерландську доповідь і затаврувати ганьбою західних поплічників. У Афінах, як не дивно, вже готуються до проведення такої акції, хоча складно зрозуміти – при чому тут малайзійський Боїнг, голландські та австралійські пасажири, російські терористи й окупована Україна. В Афінах в організації мітингу бере участь керівник спортивного товариства «Ахіллеас» Марк Іліадіс, який насправді – політичний діяч, який брав участь у останніх виборах від АНЕЛ, правоцентристської партії «Незалежні греки». Марк Іліадіс відомий своєю проросійською позицією та інтерв'ю в березні цього року, в якому, зокрема, сказав: «Так, ми в Греції солідарні з Росією, тим більше в цей важкий момент, у зв'язку з подіями на Донбасі. З гордістю греки одягли георгіївську стрічку. Ми пишаємось цим, ми завжди з Росією».
Марк Іліадіс – лише один із сучасних героїв, на яких рівняються розгублені росіяни. Секрет «спортсмена» вельми примітивний – етнічний грек, народився в Казахстані, колишній офіцер спецназу. Що стосується інших героїв, обвішаних фальшивими орденами і медалями, що сидять зараз в президіях численних патріотичних конференцій і форумів, то частина з них почала розповідати про таємниці війни на Донбасі, а раніше – про захоплення Криму. Моральному задоволенню росіян ці мемуари вже не приносять жодної користі, розгубленість лише наростає.
Начебто, і люблять росіяни свою країну, і божеволіють від свого Путіна, але вже розуміють, що жити стає все важче і важче
Останні дослідження «Левада-Центру» продемонстрували рівень невпевненості. На запитання: «Якби ви могли вибирати, ви б хотіли чи ні жити, працювати на Заході?» 36 відсотків респондентів відповіли «однозначно ні», ще 30 сказали, що «швидше ні». «Швидше так» обрали 18 відсотків учасників дослідження, «безумовно так» – 5. Вагалися з відповіддю 11 відсотків. При цьому росіяни не приховують, що їх приваблює на Заході: вони говорили про кращу облаштованість побуту (20 відсотків), про бажання забезпечити дітям найкраще і надійне майбутнє (15), про кращі можливостях для самореалізації та кар'єри і про більш надійну роботу (14), про гарантії гарного соціального забезпечення (14). Ще 13 відсотків повідомили про «кепські умови» роботи та ведення бізнесу в Росії, а 10 назвали відсутність надійного захисту від свавілля влади і чиновників на батьківщині. Начебто, і люблять росіяни свою країну, і божеволіють від свого Путіна, але вже розуміють, що жити стає все важче і важче.
У тому ж дослідженні «Левада-Центру» є цікаві результати опитування, які пояснюють консерватизм росіян: лише 14 відсотків росіян розмовляють більш-менш вільно хоча б однією іноземною мовою, 86 – не володіють жодною. Крім того, з'ясувалось, що 71 відсоток жителів Росії ніколи не проводили відпустку за кордоном. Це частина тих відомих 86 путінських відсотків, решта п'ятнадцять відсотків – чиновники, які без проблем виїжджають на Захід і не лише у відрядження, але і в свої вілли, квартири й маєтки. Вони не люблять Захід через службовий обов'язок, публічно про це говорячи, але потім купують квитки і летять провідати своїх дружин, дітей і коханок.
Росіяни будуть терпіти – голодувати, стояти в чергах, не забуваючи проклинати Захід і прославляти Путіна
Попереду в росіян ще багато розчарувань. Санкції ще на повну силу і не працювали, а криза розвивається з величезною швидкістю. Росіяни будуть терпіти – голодувати, стояти в чергах, не забуваючи проклинати Захід і прославляти Путіна. Так було завжди, принаймні останні кілька десятиліть. А Путін буде їх добивати. Як минулої середи, коли офіційний представник МЗС Росії Марія Захарова оголосила, що «Росія не підтримує президента Сирії Башара Асада – вона лише виступає за збереження сирійської державності». Реакції росіян поки немає, але почекаємо – росіяни рано чи пізно мають зрозуміти, в якій кризі їм жити найближчі 10-15 років.
Олег Панфілов, професор Державного університету Ілії (Грузія), засновник і директор московського Центру екстремальної журналістики (2000-2010)
Думки, викладені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
