Спеціально для Крим.Реалії, рубрика «Погляд»
У Таджикистані кілька років поспіль наш археологічний загін зупинявся в невеликому кишлаку Дагана, у тітки Рози. Вона нас зустрічала як могла – обпирала, годувала, пригощала парним молоком. Тітка Роза – угорка з міста Кечкемет, біженкою під час Другої світової війни опинилася у київському дитбудинку. Випускницю-десятикласницю побачив молодий солдат з Таджикистану, закохався і забрав. Тітка Роза прожила там більше сорока років. Коли односельці обзивали її «біженкою», вона ображалася і влаштовувала їм скандали. І все одно любила – вони допомогли їй вивчити мову, навчили традиціям.
Якщо «погортати» історію СРСР і Росії, то можна знайти десятки ситуацій, при яких біженцями ставали мільйони осіб. Наприклад, громадянська війна 1917-1921 років, коли більшовики, намагаючись зберегти свою владу, знищили сотні тисяч людей, зруйнували економіку і сільське господарство, створене, до речі, не ними, а ненависним «царським режимом». Більшовики перетворили Росію на руїни. Через брак палива і сировини зупинялися заводи. Робітники були змушені залишати міста і виїжджати в село. Рівень промисловості скоротився в 5 разів. Сільське виробництво скоротилося на 40 відсотків.
Найбільш невиправними втратами були людські. Майже вся імперська інтелігенція була знищена, ті, що залишилися, емігрували, поки була можливість – пливли на кораблях з чорноморських і балтійських портів. У ході громадянської війни від голоду, хвороб, терору та під час боїв загинули до 13 мільйонів людей. Емігрували з країни до 2 мільйонів. Збільшилася кількість безпритульних дітей, яких в 1922 році нараховували 7 мільйонів. Біженцями, які емігрували з Росії, стали більше 2 мільйонів чоловік. Тільки на Галліполійському півострові поблизу Стамбула знайшли притулок близько 150 тисяч чоловік. Ще кілька десятків тисяч, зокрема й офіцери царської армії, залишалися на Кримському півострові, більшість були розстріляні більшовиками, які наступали.
У царські часи в Центральну Азію звозили переселенців з Росії та України. Знову-таки не добровільно, насильно – облаштовувати кордони «русского міра»
Я зустрічав нащадків тих біженців у багатьох країнах – у Швеції та Фінляндії, Франції та Уругваї. Досить незвичайну групу біженців зустрів в Ірані. Літні чоловіки та жінки жили в 90-х роках в богадільні при Свято-Микільській церкві в центрі Тегерана. Багато з них – дворяни, діти офіцерів або чиновників, що жили в Персії під час російської інтервенції початку 20 століття. Після захоплення влади більшовиками вони так і не змогли повернутися на батьківщину. Ті, хто повірив більшовикам, були репресовані. Решта стали біженцями-неповерненцями. Скільки їх було всього, мені невідомо, але в середині 90-х років півтора десятка дідусів і бабусь доживали вік під наглядом православної громади в тегеранській богадільні. Всі роки радянської влади з волі Сталіна та інших вождів величезну кількість людей насильно переміщали за тисячі кілометрів. Одних депортували, інших засилали, третіх посилали за комсомольською путівкою, що було швидше засланням, ніж добровільним рішенням. Так в Таджикистан потрапила моя мама. Інших моїх далеких родичів привозили на 80-90 років раніше: в царські часи в Центральну Азію звозили переселенців з Росії та України. Знову-таки не добровільно, насильно – облаштовувати кордони «русского міра». У 1939 році в Центральну Азію звезли практично всіх радянських корейців з Сахаліну, а потім – усіх чеченців та інгушів, балкарців і кримських татар. Вони були біженцями під дулом автоматів і наглядом НКВС. Радянська влада робила внутрішніми біженцями мільйони людей, калічачи їх життя. Не дай Бог пережити теж саме зараз тим росіянам, які зубоскалять з приводу сирійських біженців, вони не знають або забули запитати у родичів, що таке евакуація. Не тільки депортація, коли влада насильно переселяла і коли половина чеченців і кримських татар гинули в дорозі, евакуація, коли люди біжать від бомб і автоматних черг, від голоду і пожеж. Багато хто тоді бігли від війни в тому, в чому вискочили з палаючих будинків – без зміни білизни, взуття і зимового одягу. Точно так само, як зараз сирійські біженці. А ще раніше – грузинські та азербайджанські, депортовані чеченці та кримські татари.
Всього за роки Другої світової війни (в російській інтерпретації – Великої Вітчизняної) з центральних і південних районів СРСР були евакуйовані більше 25 мільйонів чоловік, тільки за півроку 1941 року – 17 мільйонів. Евакуйованих розселяли на Уралі, в Сибіру і в республіках Центральної Азії. Тільки в Казахстан з серпня 1941 до січня 1942 року прибули майже півтора мільйона чоловік, при чисельності власного населення республіки, за інформацією 1939 року – в 682 тисячі чоловік. В Узбекистан привозили дітей-сиріт: до кінця 1932 року були зареєстровані 47 тисяч дітей, які потребували догляду. Всього за роки війни Узбекистан прийняв більше 200 тисяч дітей з дитячих будинків, евакуйованих з балтійських республік, Польщі, України та Росії. В Узбекистані з'явився рух за усиновлення евакуйованих дітей-сиріт. Сім'я Ахмеда Шамахмудова – ташкентського коваля – усиновила 12 дітей, евакуйованих з України та Білорусі. 50-річна Бахріхон Ашірходжаєва взяла на виховання восьмеро дітей різних національностей. Коли читаєш історії того часу, то дивуєшся не стільки пориву людей допомогти іншим, які потрапили в біду, скільки бажанню заразити благодійністю інших. Я бачив цих вихованців з багатонаціональних сімей, які говорять узбецькою або таджицькою мовою не гірше, ніж їх «корінні» однолітки. Можливо, зараз знайдуться прихильники «русского міра», які будуть обурюватися втратою витоків і духовних скреп, але точно так само, як колишній військовополонений росіянин, якого я зустрів в Афганістані, якого поселили таджики під Кабулом, евакуйовані не забудуть, хто їх виростив і допоміг їм.
Я не можу зрозуміти росіян, які зубоскалять над сирійцями і європейцями. Росіяни не хочуть знати про ті мільйони росіян, які бігли від більшовиків
Я не можу зрозуміти росіян, які зубоскалять над сирійцями і європейцями. Росіяни не хочуть знати про ті мільйони росіян, які бігли від більшовиків, вони не хочуть пам'ятати про тих 25 мільйонах евакуйованих, які отримали від узбеків, казахів і таджиків дах і шматок хліба, часто відірваний від рідної дитини. Якесь дивне озвіріння розповзається усією величезною країною, заповнюючи голови людей ненавистю. Аргументи ненависті один страхітливіший за інший – «серед біженців багато чоловіків – нехай воюють», «Європі загрожує ісламізація». Це пишуть диванні герої, які полінувалися зазирнути в довідники і дізнатися, що в Сирії 14 відсотків населення – не мусульмани. Що з ними робити? Я готовий повірити росіянину в тому, що Європі загрожує іслам, якщо росіянин мені на пам'ять виголосить 10 заповідей або прочитає напам'ять «Отче наш».
З сирійцями і європейцями все буде добре. У Швеції, Німеччини та Франції відбулися масові мітинги в підтримку біженців. Росіяни ж традиційно мовчать або огризаються: вони мовчали, коли вбивали дітей в Беслані, під час вистави «Норд-Ост», їм плювати на десятки тисяч убитих російською армією чеченських дітей, їм плювати на своїх дітей, яких вони виростять в такій же ненависті до всього світу.
Олег Панфілов, професор Державного університету Ілії (Грузія), засновник і директор московського Центру екстремальної журналістики (2000-2010)
Думки, викладені у рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
