Днями в інтернеті з'явився відеозапис із концерту російського виконавця Василя К., на якому він виконував іронічну пісню «Папа, чё там у хохлов?», яка висміює російську пропаганду. В інтерв'ю Радіо Свобода Василь К. розповів, як реагують на цю пісню слухачі на його концертах, про ставлення до анексії Криму і «чорних списків» музикантів.
– Василю, звідки взялась ця пісня?
– Я цей текст знайшов у інтернеті. Я спочатку думав, це Слава Рабинович (російський фінансист і блогер – КР) написав, але, по-моєму, ні, тобто я питав людей, ніхто не відповів, ніхто не знає. Я це робив і раніше: просто знаходив тексти в інтернеті, клав їх на акорди і співав на концертах, якщо мені здавалось, що вони добре резонують із поточним днем, так би мовити. Те ж саме було і з цією піснею. Я знайшов текст, він видався мені на диво точним, талановито точним, я його приробив до мінімальної кількості акордів, і вийшла пісенька.
Заїхав пограти до Севастополя, і там я вперше звернув увагу на те, що медійний простір міста працював за зразком, який я раніше бачив тільки в якихось історичних фільмах. Я злякався
Що в ній резонує? У березні минулого року я заїхав пограти до Севастополя, де я виріс частково. І там я вперше звернув увагу на те, що медійний простір міста працював за зразком, який я раніше бачив тільки в якихось історичних фільмах. Я злякався, мені стало страшно. Я відчув, що відбувається щось погане. І тоді я зрозумів, що це знайома з дитинства, з літератури, з розповідей інших людей робота пропагандистської машини. Потім я помітив те ж саме в Росії. Те, що роблять великі медіа, – це підлаштовування громадської думки під те, що потрібно владі. Я думаю, що так не варто робити.
– Яка зазвичай реакція залу на цю пісню?
– Дуже різна. Люди підходять, кажуть спасибі. А на одному фестивалі не так давно, під Москвою, вийшов до сцени чоловік, причому, теж музикант, і почав лаятись нецензурними словами, кричати «Зрадник!», кидати сміття, плюватись. Це було дивно. Це був перший і поки єдиний випадок такої прямої конфронтації, який ця пісня викликала. Але я бачу, що люди реагують, тобто вона змушує людей сказати: «Опа!», – і озирнутись.
– Ви часто виступаєте з концертами в російській глибинці, яка реакція на цю пісню там? Горезвісні 86 відсотків, які підтримують у всьому владу, – це міф чи реальність, за Вашими відчуттями?
Настрої поза Москво чи Пітером більш консервативні
– Я би сказав так, із мого досвіду: настрої поза Москво чи Пітером більш консервативні. Там більше переважають такі думки, що справді, так, Америка в усьому винна, оточила нас ворогами, вона наш головний ворог, і, незважаючи на те, що ті люди, які зараз при владі в Росії, мають купу гріхів, у цьому вони праві. Ця точка зору досить поширена. І навіть серед моїх друзів, серед дорогих мені людей, в Мурманську, наприклад, де я був нещодавно, де я виріс, де все рідне.
– Що Ви думаєте про взаємні обмеження щодо виступів музикантів у Росії, Україні, Європі, комусь не дають виступати тут, когось вносять до «чорних списків» там?
– Мені це не подобається, мене це дещо зачепило навіть, краєчком. Був концерт у Києві, ми мали там грати дуетом у березні минулого року, відразу після Севастополя. Я мав був заїхати до Києва «знизу», а гітарист мій, Мишко, мав заїхати «згори», і його українці не пустили. І я чув про багато випадків, коли людей просто не пускали, музикантів, які їхали з Росії до України.
Я далекий від такої картини, що Росія нині – це імперія зла. Абсолютно ні. У мене повно дорогих мені людей, хтось працює у міліції, хтось сидить у в'язниці, хтось – інтелігенція, богема. І вони хороші! Хороші, хороші, хороші, і їх багато. Тому я не можу вважати Росію абсолютним злом, я також бачу, що українська держава, якщо ми говоримо про державу, а не про народ, поводиться ну нерозумно. Я був у Севастополі, коли там почалась українізація, і це відчувалось дуже дискомфортно. І потім, коли я їздив до України, я думав: що ж спільного у цього культурного бекграунду, який я бачу у людей, і у того культурного бекграунду, який заявлений як автентично український? Та взагалі нічого або, принаймні, дещо. А потім ці мої думки почали втілюватись у реальності ось цим кошмарним способом, і тоді я дуже багато про що подумав по-новому і передумав.
– Незважаючи на цей дискомфорт від українізації, як я зрозумів з Ваших записів у «Фейсбуці», анексію Криму Росією, за кілька днів до початку якої Ви там виступали, Ви не підтримуєте?
– Ні, не підтримую. Хоча населення Криму і особливо Севастополя – з цим не посперечаєшся, якщо вже якось це називати, якщо давати якийсь національний ярлик цієї свідомості – воно російське. Але це було зроблено таким способом, що так просто не можна робити. Якщо метафорично ототожнювати державу з людиною, то людина, яка поводиться так, – це людина нечесна, людина брехлива, яка порушує свої обіцянки.
– В одному зі своїх постів у «Фейсбуці» людей, які зараз при владі в Росії, Ви називаєте нецензурним словом, що означає недалекість у поєднанні з дурістю і завзятістю. Ви і правда вважаєте, що вони настільки дурні і не думають про те, куди веде те, що вони роблять?
Лаяти уряд – річ популярна. Я не думаю, що вони дурні
– (Сміється). О, яке питання. І що мені після цього буде? Нічого? Ну добре. Я не пам'ятаю, що я там написав, напевно, був злий. Лаяти уряд – річ популярна. Я не думаю, що вони дурні. Є еволюція, є соціальний прогрес, це очевидно, куди рухається всесвіт і куди рухається суспільство. А люди, які при владі, роблять спроби зберегти цілісність того, що, як вони вважають, має бути збережене, архаїчними способами. Вони, можливо, були колись прогресивними, але зараз вони просто змушують людей страждати. Їхні дії ведуть до того, що відбувається в Україні, наприклад. Це не тільки провина Росії, я вважаю, але це відіграло свою роль. Я би хотів, щоб з нами було якось по-іншому. Я не хочу ні з ким битися і навіть сваритися ні з ким не хочу. Я хочу грати музику, щоб люди раділи, от і все.
Оригінал публікації – на сайті Радио Свобода
