Українського фотографа Олександра Глядєлова поранили 21 серпня 2014 року під Іловайськом. Це місто за 50 кілометрів від Донецька стало тоді місцем важкої поразки української армії. Успішний наступ на території, підконтрольні проросійським сепаратистами, захлинувся – українські військові зіткнулися з могутнім противником. Хоча Москва і не визнала цього, але весь світ був упевнений: на схід України, нехай і без розпізнавальних знаків, увійшли частини російської армії, щоб урятувати сепаратистів від розгрому.
Під Іловайськом тисячі українських солдатів і бійців добровольчих батальйонів опинилися в оточенні. У боях і під час виходу з котла загинули і потрапили в полон сотні осіб – колона військ, що йшли по узгодженому «коридору», була обстріляна. У Києві ж спочатку інформація про тяжке становище під Іловайськом поширювалася мало.
У поразці і замовчуванні ситуації на сході України чимало хто звинуватив командування української армії, парламентська комісія заявила про «неадекватні дії» тодішнього міністра оборони Валерія Гелетея, начальника Генштабу Віктора Муженка та начальника АТО Віктора Назаренка. Але офіційне розслідування досі не завершене, винні не названі.
Рік потому після Іловайської поразки в Києві відкрили виставку чотирьох фотографів, які працювали в серпні 2014 року під Іловайськом, – Олександра Глядєлова, Максима Дондюка, Максима Левіна та Маркіяна Лисенка – щоб «пригадати і загиблих, і живих, і зажадати відповіді від людей, які ухвалювали рішення».
На питання, чому вирішив поїхати на схід України, Олександр Глядєлов відповідає:
– Я вирішив туди поїхати, бо в моїй країні відбувається війна. Я не міг не поїхати туди, оскільки це відбувається в моїй країні з моїм народом. Однозначне відчуття, що на нас напали – це дуже несправедливо. Поки я не побачив, що йде вже справжня війна, я не рухався. Тільки-но це стало цілком очевидно, я почав туди їздити.
Торік я знімав у зоні АТО з середини липня. Із початку серпня за домовленістю з командуванням батальйону «Донбас» я перемістився зі своїм товаришем Максимом Дондюком – ми обидва фотографи – в батальйон «Донбас». Із початку серпня супроводжували їх на всіх їхніх активних діях. Це був перший штурм Іловайська 10 серпня. Там було більше журналістів, ніж місць у транспорті, тому ми кидали жереб, мені не дісталося. А потім вже разом із батальйоном ми вирушили в бік Іловайська і зайшли в нього. Активні дії почалися 17-го числа з просуванням по селах зі зворотного боку укріпрайону в Іловайську, потім зі входом ввечері 18-го в Іловайськ. Я 21-го числа був поранений і евакуйований з рештою пораненими з Іловайська.
– За яких обставин Ви були поранені?
– Це був обстріл з автоматичного станкового гранатомета по розташуванню, де були бійці батальйону «Донбас» і піхотинці. Ніч була відносно спокійна – відносно, тому що вся ця територія зазнавала безперервних обстрілів як із мінометів, так і з систем залпового вогню, – але більш-менш спокійна ніч. Уранці я вийшов із товаришем просто, щоб знайти окріп, зробити чаю або кави. У цей час почався обстріл будівлі школи. Від першого ж вибуху я отримав осколок в мʼякоть ноги. Мені заборонили там залишатися, поранення не виглядало як важке, але не зрозуміло було, чи буде інфікуватися рана. З іншого боку, я належу до таких фотографів, які ще знімають на плівку. І в мене була в камері практично остання плівка, мені в будь-якому випадку потрібно було думати, як виїхати, щоб поповнити запас плівки. Мене евакуювали і до ночі я опинився в обласній дніпропетровській лікарні імені Мечникова, одному з найкращих медичних закладів із порятунку наших поранених.
– А в Іловайську в цей час...
– Я на лікарняному ліжку в Дніпропетровську почав отримувати смс практично з поля бою. Оскільки я досить довго там був, три тижні, перебував серед людей, відповідно, з'являлися ті, з ким склалися дружні стосунки. Від одного з цих людей (він зараз воює після полону) я почав отримувати смс.
Вони прекрасно знали, з ким вони воюють, їм були відомі номери частин, там ніхто не приховував своєї належності до російської армії
Вони прекрасно знали, з ким вони воюють, їм були відомі номери частин, там ніхто не приховував своєї належності до російської армії. Тому що під час переговорів про те, щоб припинити вогонь, скласти зброю, парламентер зобовʼязаний представитися. І вони абсолютно не приховували, офіцерами яких частин вони є, номери бригад десантних, танкових і так далі. Це – секрет Полішинеля, абсолютно очевидні речі.
Серед противника чітко ідентифікували спецназ Росії за обмундируванням, манері ведення бою, однаковій зброї. Тобто це були люди, які абсолютно виділялися
Згідно з тими свідченнями, які зараз маємо, на цій ділянці кордону вторгнення відбулося 24-го, я до цього часу вже був поранений. Водночас усі, хто брав участь у вуличних боях вже 19-го, стверджують, що серед противника вони чітко ідентифікували спецназ Росії за обмундируванням, манері ведення бою, однаковій зброї. Тобто це були люди, які абсолютно виділялися. Вони стикалися з ними у вуличних боях. Треба сказати, що коли українські сили увійшли до Іловайська, кілька днів були вуличні бої прямого візуального контакту, коли воїн бачить супротивника і, відповідно, той бачить його.
Тут не можна виділяти Іловайськ. На жаль, мало говорять про події в коридорі між Саур-Могилою і російсько-українським кордоном. Там же був рейд українських сил, дуже успішний спочатку, але потім їх почали розстрілювати з території Росії всіма системами артилерійського вогню. Там просто не було журналістів, щоб свідчити про це. Це було дещо раніше за Іловайськ. Це все розстрілювалося «Ураганами», «Торнадо», іншими системами, важкою артилерією прямо з території Росії. Просто поблизу Іловайська був абсолютно очевидний вхід батальйонно-тактичних груп російської армії, що складалися з десантників, з танкістів, з інших підрозділів, які необхідні в такій великій військової операції. Вони ледь не два кільця намагалися зробити оточення, за всіма законами тактичної науки Другої світової війни.
Я знаю трьох осіб, вони півроку, навіть більше, були в полоні, вийшли зовсім нещодавно. Вже перебуваючи в оточенні, коли колону розстріляли, вони тримали оборону в одному з сіл, і у них були полонені російські десантники. Вони допитали, зняли відео цих російських солдатів, зберегли флеш-карту, зашили її в одяг, її не змогли знайти. Всі троє зараз на волі, у Києві.
– Ви говорили, що про це недостатньо казали в Україні.
– Я говорив про те, що розповідають не так, як треба про це говорити. Ми робили цю виставку для того, щоб в річницю трагедії згадати і загиблих, і живих, і всіх, хто мав стосунок до цих подій, і зажадати відповідальності, зажадати відповіді від людей, які ухвалюють рішення.
Дуже зручно все списати на вторгнення російських військ. Повинні говорити, що не помітили їхній вхід
Дуже зручно все це зараз списати на вторгнення російських військ: вони нас розбили, ми ж тут до чого, вони були сильнішими. Але при цьому, якщо розкладати все по поличках, стверджується, що невідомо, чи було вторгнення. Я вважаю, що повинні говорити, відповідаючи за військову інформацію, за розвідку, що вони не помітили вхід таких військ. Щодо будь-якого кроку є ті, хто ухвалював рішення, треба розібратися, наскільки вони були правильні. Якщо людина помилялася і віддавала наказ, який був помилковим, значить, вона повинна відповісти за це.
Ми намагаємося своєю виставкою і усім, що ми говоримо в її рамках, закликати до того, щоб фестиваль безвідповідальності, який вже триває роки півтора, був перерваний, щоб люди, які ухвалюють важливі рішення, відповідали за свої рішення, за свої накази, за свої дії . Бо поки своїми життями і своїми каліцтвами відповідають бійці на полі бою та їхні близькі, і всі люди, які, затягнувши паски, допомагають своїй країні вистояти у цій війні. Ми пропонуємо розділити цю відповідальність і вищим начальникам, командувачам.
Хтось писав, що неможливо знайти, хто віддав наказ входити до Іловайська. Так не повинно бути
Хтось писав, що неможливо знайти, хто віддав наказ входити до Іловайська. Так не повинно бути, зрозуміло. Це може говорити про те, що були відсутні письмові накази, наприклад, що вони віддавалися по радіо чи по телефону або що їх знищили заднім числом, боячись відповідальності. Нехай розбираються. Мова не про те, щоб прагнути покарати абикого. Ми абсолютно переконані, що на безвідповідальності неможливо побудувати правильно діючу армію. Та й держава. Людина, яка ухвалює рішення і віддає накази, повинна розділяти повну відповідальність за суть того, що наказала зробити, за результат.
– Ви вважаєте, що був дуже великий розрив між тими, хто воював, і рештою країни, що про те, що відбувалося під Іловайськом або в інших місцях, країна знає недостатньо?
– Тепер вже знає. На виставці я говорив про різницю між тим, що знали очевидці, і тим, що основна кількість українських медіа у ті дні публікувала. Це мало абсолютно приголомшливий ефект: у тих місцях, де був мобільний зв'язок, можна було на смартфонах побачити заголовки провідних видань і зрозуміти, що або це – тотальний обман, або це – абсолютне незнання. Різниця між реальністю і тим, що виходить в ефір, справляла огидне враження.
Один із офіцерів сказав: подивіться, що в Києві публікують. Вони були просто приголомшені, нам було дуже соромно
Ми відразу ж постаралися за можливістю це виправити, і числа 20-го пішла інформація в різних виданнях, ми зв'язувалися зі знайомими журналістами, ми писали смс, вдавалося іноді поговорити, але зв'язок був нестійким. Нам один із офіцерів батальйону сказав: хлопці, ви ж журналісти, а подивіться, що в Києві публікують. Це було сказано 19-го числа. Вони були просто приголомшені, нам було дуже соромно, і ми постаралися якось внести корекцію у висвітлення того, що там було.
– Ви спілкувалися і, очевидно, продовжуєте спілкуватися з військовими, вони змінилися за цей рік?
– Насамперед війна змінює людей. І ті, хто прийшов на війну в минулому році і зараз продовжують воювати, безумовно, змінилися. І звичайно, у нас тепер є армія. Ми її критикуємо, ми намагаємося в публічній сфері виступати, щоб її не будували знову за радянським зразком. Але армія у нас зараз є – це очевидно. Насправді, на момент Іловайська вже ставало очевидно, що армія з'явилася, вона вже є, просто вона ще не навчилася воювати як слід.
– Що означає, що армія є? Це – люди, озброєння, вміння воювати? Що Ви вкладаєте в ці слова?
– Це – сукупність того, що Ви назвали. Плюс дедалі більше командирів із бойовим досвідом. Немає відповіді, чи будь-який виклик ми можемо прийняти, нам протистоїть дуже велика в чисельному вимірі армія відносно багатої країни, багатої в тому плані, що вона може кидати, не рахуючи, свої сили, якщо це відбудеться так, як деякі люди припускають.
Але зараз, звичайно, Збройні сили України – це не те, що було рівно рік тому. І я хотів додати, що з Майдану стало очевидно, що в Україні є і громадянське суспільство. Оскільки воно є, воно не дає можливості забути про головні речі. Там, де держава пасує або не в змозі, воно бере на себе допомогу і підтримку людей, які воюють. Тому ми і вважаємо, що армія є, що ми це знаємо з перших рук. Яка вона може виявитися в прямих зіткненнях з таким супротивником, як Росія, час покаже. Будуть ці зіткнення чи ні, ні я, ні ви не знаємо.
Я зрозумів, що завжди знав, що Росія обов'язково нападе на Україну
А закінчити я хотів би ось чим: до свого сорому, я зрозумів, що я завжди знав, що Росія обов'язково нападе на Україну. Я – син офіцера, мій тато був полковником, російська людина, я був близький до армії з народження. На виставці нещодавно були солдати. Екскурсоводом був боєць із батальйону «Донбас», командир взводу на псевдо «Артист», афганець у минулому, професійний військовий. Коли він говорив, що ще нещодавно тельняшку на грудях рвав за радянську армію, а тепер ... Я сказав «Артистові»: я відчуваю сором, я раптом зрозумів, що в глибині душі мені було абсолютно очевидно з першої ж війни, на якій я опинився, з війни в Придністров'ї, що це обов'язково відбудеться у мене вдома. Він сказав: так, я теж це відчував. Це було неминуче.
Не хочеться говорити загальними словами, штампами про те, що без України Росія не імперія. Я вам скажу, що, наприклад, в Дубоссарах, коли мені дозволили приєднатися до тих, хто поїде в бій, – це були так звані «козаки», серед них були ті, хто потім став називатися «зеленими чоловічками», тому що це були середнього віку люди, помітно, що професійні, які відразу мене попередили, щоб не тільки фотоапарат, а й щоб я з фотоапаратом разом не повертався в їхній бік. Потім, коли вони через кілька годин до мене звикли, я зрозумів, що це – «кадебісти», міліціонери з Воронежа і Ростова. Коли такі речі в памʼяті спливають, ти розумієш, як це робиться, навіщо це робиться, – якщо бути по-справжньому чесним перед собою. Я усвідомив це і зрозумів, і зараз говорив з такими ж, як я, – нам соромно, що ми це приховували, про це не говорили, що ми не готувалися до цього.
– Вам би ніхто не повірив.
Оригінал публікації – на сайті Радио Свобода
