Крим і до російського вторгнення був регіоном своєрідним: абсолютно російськомовним, переважно комуністично-ностальгічним і з серйозними прогалинами в історичній пам'яті місцевого населення, – «заповідник совєтів», загалом. Навіть за київської влади провести на півострові повну декомунізацію було б нетривіальним завданням, що вже говорити про нинішню ситуацію.
Проте, закон є закон, тому всі можливі процедури будуть проведені «в установленому порядку», а неможливі – теж проведені, але трохи згодом. А поки у нас є час і можливість, щоб розвіяти 10 найголовніших міфів, що виникли навколо декомунізації. Частина з них буде спільною для всієї України, а частина – характерною саме для Криму.
Міф 1. Це теж наше минуле
Нацисти теж є частиною історії Німеччини, але на вулицях німецьких міст їхнім пам'ятникам немає місця
У Криму, як ніде більше, народ схильний до ідеалізації минулого, тому стоятиме за комуністичні символи, назви та пам'ятники горою. Здається, що час перевиховувати нинішнє покоління безповоротно втрачений, тому слід діяти строго по букві закону, не звертаючи уваги на сумні стогони з приводу червоних кумирів. Аргумент проти міфу залізобетонний – нацисти теж є частиною історії Німеччини, але на вулицях німецьких міст їхнім пам'ятникам немає місця. Якщо ви не готові прийняти, що нацизм і комунізм – рівне зло, то це ваші особисті проблеми. Одна справа - плакат у музеї, зовсім інша - вулиця імені комуністичного ката Бели Куна або Землячки.
Міф 2. Не вчасно все це
Ну так, спочатку, мовляв, треба виграти війну, а потім займатись боротьбою з пам'ятниками Леніну. Тільки штука полягає в тому, що побудова нової України (неможлива без подолання спадщини тоталітарного минулого) і надає сенс нашій боротьбі. Черчиллю приписують фразу: «якщо під час війни ми відмовимось від фінансування культури, то за що ми тоді воюємо?».
Міф 3. Пам'ятники – твори мистецтва
Ой, далеко не всі. Поки нам вдалось відшукати лише сім комуністичних пам'ятників, визначених у державних реєстрах як ті, що мають художню цінність. Вони будуть в установленому порядку демонтовані і перевезені до майбутнього музею радянського тоталітаризму. Абсолютна більшість чавунних і гіпсових болванчиков Леніна до творів мистецтва належать трохи менше, ніж ніяк.
Міф 4. Зайнялись би краще реальними реформами
Необхідності в політичних та економічних реформах ми й не заперечуємо. Просто ніщо не заважає здійснювати всі ці процеси паралельно. Одні державні установи займаються поліпшенням, скажімо, податкового клімату, інші – демонтажем табличок на честь старих більшовиків. Кожному своє.
Міф 5. Це коштуватиме купу грошей
Які, зрозуміло, краще роздати народу. Це брехня. На місцевому рівні всі витрати зводяться до нових печаток (близько 200 гривень), нових вуличних табличок і дорожніх покажчиків. Останні два пункти ми навіть не рахуємо, бо в кожному місцевому бюджеті закладено фінансування «на благоустрій». Так, менше нових дерев у парках висадять, але і перейменування вулиць – одноразова акція. Наступного року витрачатись на демонтаж пам'ятників не доведеться.
Міф 6. Потрібно буде міняти всі документи
Не потрібно. Фізичні особи взагалі звільнені від необхідності міняти паспорти і договори на квартиру; юридичні особи, якщо зміна назви пов'язана із законом 317-VIII, отримують право змінити документи безкоштовно. І лише коли прийде час вклеювати нову фотографію або продавати житло, тоді вам у документах і поставлять нову адресу в звичайному порядку.
Міф 7. У Криму нема кому займатися перейменуванням
Дійсно, закон відводить півроку на те, щоб місцева влада провела громадські слухання, ухвалила рішення про нову назву і внесла пропозицію до Верховної Ради України. Оскільки на півострові легітимної влади немає, начебто, здійснити процедуру нема кому. Проте ж право парламенту змінювати назви населених пунктів закріплене в Конституції, відповідно, депутати можуть прислухатись до побажань громади, якщо захочуть, але і відсутність цієї самої громади – не перешкода. 21 листопада закінчується термін для «низової обговорення», і з наступного дня Рада вільна перейменовувати будь-які міста і села, кримські в тому числі. Ну а поки складанням необхідних списків у явочному порядку займається Український інститут національної пам'яті.
Міф 8. Депутати не зможуть підібрати тлумачні назви
А цього від них і не потрібно. У 90% випадків ідеться не стільки про вигадуванні нових назв, скільки про повернення старих. Історична топоніміка Криму, понівечена радянською владою в 1944 – 1948 роках із метою стерти пам'ять про депортованих кримських татар, непогано реконструйована дослідниками, тож справа залишається за малим. Відновлення хоча б часткової справедливості тепер залежить лише від нардепів, і немає причин вважати, що вони провалять це завдання. Природно, що 66 топонімів, які підпадають під дію закону про декомунізацію, – це крапля в морі радянських новоделів. Але навіть найдовший шлях починається з першого короткого кроку.
Міф 9. Все одно на території Криму закон не діятиме
А що значить – не діятиме? Необхідні зміни до українських документів Київ внесе, а таблички з історичними назвами так звана «Місцева влада» і сама поставить, та ще за свій рахунок, до речі.
Міф 10. Перейменування не матиме жодних наслідків
Зміна кримських топонімів вкотре нагадає світові, Росії, та й самому півострову, що Крим – це Україна, і тут діють її закони
Це не правда. По-перше, навіть символічний акт – це акт. Зміна кримських топонімів вкотре нагадає світові, Росії, та й самому півострову, що Крим – це Україна, і тут діють її закони. По-друге, буде апробовано механізм відновлення історичної справедливості та прав депортованих громадян України – кримських татар. По-третє, міжнародні найменування кримських населених пунктів перекладатимуть з української, а це означає, що на всіх переговорах Росія буде змушена вдаватись до подвійних назв: «своєї» та української/світової, що зайвий раз змусить її пригадати, чиїм же насправді є Крим.
Сергій Громенко, кримський історик і політолог
Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
