Анатолій Різниченко: «Не зміг змиритися з бюрократією, безвідповідальністю, душевною розрухою»

Важкі часи останніх вісімдесяти років, включаючи «кримську весну», кроїли і продовжують кроїти по живому долю українця Анатолія Різниченка з Партеніта (Велика Алушта).

Оздоровлення під Ведмідь-горою

Два з половиною роки тому ми довго розмовляли з Анатолієм Різниченком, консультантом-пульманологом, полковником медичної служби у відставці, заслуженим лікарем України, у його оргметодкабінеті на території тодішнього Центру медичної реабілітації та санаторного лікування Міноборони України «Крим» (нині це однойменний військовий санаторій РФ). У відомчій оздоровниці майже 43 роки тому Різниченко буквально з «нуля» створював пульмонологічне відділення, довгий час його очолював, згодом працював провідним терапевтом. «Анатолій Іванович – грамотний і сумлінний лікар, його ставлення до професійної справи, життєва позиція заслуговують на повагу», – був небагатослівним начальник Центру Геннадій Барамія.

Запам’ятався сам службовий кабінет Різниченка. Приміщення більше нагадувало бібліотеку. Медичними довідниками і надто свіжими спеціалізованими журналами були заставлені шафа і всі полиці. Причому вся ця література ним ретельно перечитана з олівцем. «Треба ж бути в курсі останніх тенденцій у пульмонології, кардіології і курортології, – пояснював ветеран, – я ж відповідальний у Центрі за планування науково–практичних конференцій. Та й це вже звичка – професійне самовдосконалення».

Так само дбав 82-річний співрозмовник і про свою фізичну форму. Раніше цiлий рік купався у морі, з часом ранкове навантаження звузив до пробіжки («треба в усьому знати міру») на Ведмідь-гору. Нині ж обов’язковою є щоденна ходьба на свіжому повітрі – неодмінно щонайменше тридцять тисяч кроків.

Сьогодні Анатолій Іванович консультацій більше не проводить. Адже за російськими законами, виявляється, на це потрібна відповідна ліцензія. Інакше – кримінальна справа. Навіть якщо у людини, як у того ж Різниченка, неабияка лікарська практика і диплом військово-медичної академії. А ще два роки тому до медика приїжджали на консультації його нові і колишні пацієнти звідусіль – ближнього і дальнього зарубіжжя, приміром, Німеччини і Швейцарії. Причому як пересічні громадяни, так і доволі знані особи. Скажімо, такі, як екс-прима Большого театру Олена Образцова. Свого часу Анатолій Іванович курс санаторного лікування особисто призначав радянським міністрам оборони маршалам Сергію Соколову і Дмитру Язову, маршалу Володимиру Толубку, адміралу Сергію Горшкову, письменнику Костянтину Симонову, публіцисту Тимуру Гайдару та ще декільком тисячам людей, які в минулі десятиріччя користувалися послугами провідної оздоровниці оборонного відомства на кримському Південнобережжі.

Ясна річ, у лікарській практиці пана Різниченка траплялось всяке. Узяти хоча б історію з останнім міністром оборони СРСР Дмитром Язовим. «Не буду надто деталізувати, – згадував Анатолій Іванович, – просто в нього я діагностував одну недугу, про яку йому раніше ніхто не говорив. Призначив курс лікування і відповідно до нього режим харчування. Про все це доповів начальнику санаторію, той, у свою чергу, – професору-генералу з головного військово-медичного управління, який тоді теж у нас відпочивав. Мій діагноз виявився зрештою правильним, одначе генерал через начальника порадив мені... більше «не демонструвати свою вченість перед міністром оборони». Виявляється, попередній діагноз Язову підписали дванадцять професорів, а тут, бачите, розумник із якогось санаторію знайшовся».

За батьківською порадою

...Зі своєю майбутньою професією, як це зазвичай буває, Анатолій Іванович визначився ще в ранньому дитинстві. «Учись, Толю, – повторював йому батько, – станеш такою поважною людиною, як наш Павло Андрійович». Павло Андрійович працював фельдшером дитбудинку в їхньому селі Чаплі, що на Дніпропетровщині. Навіть у будні завжди ходив у костюмі і носив краватку, чим разюче вирізнявся з-поміж інших жителів села. Проте найбільше враження на сільського хлопця справили досі не бачена чистота і порядок у фельдшерському кабінеті, куди якось привів його батько.

1946 року Анатолій вступив до фельдшерсько-акушерської школи у Дніпропетровську. Пізніше навчався у Київському військово-медичному училищі, служив офіцером-медиком в авіачастинах на Далекому Сході. До Ленінградської військово-медичної академії його зарахували тільки з... четвертого разу. «На першій мандатній комісії мене питають: «З якої області родом?» – «з Дніпропетровської. – «Отже, на окупованій території був? – «Був». Далі генерал, голова виїзної комісії, просить мене назвати прізвище голови нашої сільської артілі за німців. Я завагався. Тому мої документи завернули – не допустили до вступних іспитів. Після цього я тричі марно писав Ворошилову (голові Президії Верховної Ради СРСР. – авт.). І тільки після смерті Сталіна всі проблеми на іспитах щезли», – розповів Різниченко.

Того московського генерала, що «зарубав» молодого офіцера на мандатній комісії, геть не цікавило, як, власне, родина Різниченків пережила німецьку окупацію, точніше – дивом уціліла. Це теж варте окремої розповіді...

Султан-рятівник

Із наближенням радянських війск восени 1943 року німці наказали селянам готуватись до евакуації на правий берег Дніпра. Команди польової жандармерії прочісували двори, зганяючи людей до визначених місць дніпровської переправи. Тих, хто все ж ослухався, розстрілювали просто на подвір’ї. Тож народ ховався, де бачив. Різниченки з дітьми (в Анатолія тоді була вже молодша сестра Тося) сховались у порослому колючою дерезою льосі на задньому дворі. Туди забіг і їхній пес Султан. «Чуємо, – поринав у спогади Анатолій Іванович, – десь поблизу зашкварготіли німці. Через щілину я добре угледів, як на сонці виблискували алюмінієві напівмісяці у них на грудях. Зайшли до хати, обійшли її знадвору. А потім повернули в наш бік. Наблизитись далі жандармам завадив чагарник. Натомість вони спустили з повідка свою чорну вівчарку. Вона легко пробралась до нас. Ми від страху принишкли, притиснулись до стінки. Але вівчарка на нас уваги не звертає, а зиркає тільки на нашого Султана. А той на неї. Скільки це тривало – не знаю, здавалось, цілу вічність. Я лише відчув, як мурашки пробігли спиною. Німці, швидше за все, квапились, відтак швидко покликали вівчарку назад. А та, уявіть собі, не зронивши ні звуку, розвернулася й спокійно полишили нашу рятівну схованку. Цю неймовірну історію я нещодавно розповів одному знаному кінологу. Той пояснив, мовляв, вівчарка, швидше за все, була сукою, а наш пес – протилежної статі. Можливо, «німкеню» натаскували винятково на людей, а в нашому випадку вона стикнулась віч-на-віч із псом і через почуття до нього «дезорієнтувалась». Усі наші неприємності того осіннього дня закінчились тим, що німці хлюпнули чимось займистим на стіни нашої хати і чиркнули запальничкою. Хата спалахнула, мов свічка. Зимувати нам довелось у нашвидкоруч облаштованій землянці».

«Делікатеси» раннього дитинства

Окремими, найбільш емоційно забарвленими епізодами закарбувася у пам’яті мого співрозмовника і страшний 1933 рік. Значно пізніше ці епізоди закріпились ще й розповідями матері Анатолія Івановича...

Село Чаплі налічувало близько вісімсот дворів і простягнулось уздовж лівого берега Дніпра. Батько Анатолія мав інвалідність, але все одно працював у лісгоспі, мама – в колгоспі. Трирічний Толик – їхній первісток і на той час єдина дитина. «Узимку, коли закінчились усі їстівні припаси, – згадував мій співрозмовник, – на горищі натрапили на висохлу шкіру теляти, яке невідомо коли здохло. Мама порізала шкіру на дрібні шматочки і готувала з них щось на кшталт відвару. Якось протягнули до весни. А навесні з’явилася зелень, зокрема козельки, як у нашому селі їх називали, і калачики. Корінці цих рослин промивали водою і так сирими жували. Вони були з солодкуватими присмаком. Ще солодшим був цвіт акації. Це для нас узагалі був делікатес. А ще мама збирала кінський щавель, ще якусь зелень і несла на продаж до міста. Для цього їй довелось робити великий гак, приблизно двадцять кілометрів в один бік. Інколи на виручені гроші вдавалось придбати у Дніпропетровську якихось круп чи висівок. Окрім того, мама носила на дальні хутори на обмін щось із домашнього краму. Залишить бувало одного мене у хаті. І повертається тільки надвечір, а я весь цей час на підвіконні так і стою. Ще пригадую, як до нас приходили люди з ломиками і довжелезними металевими прутами. Вони штрикали ними землю в городі. Біля нужника у глибокій ямі у нас був закопаний майже весь урожай картоплі. Мама мені тоді наказувала: «Ти ж дивись, Толю, нікому не кажи про це». Але активісти-комнезамівці нашу схованку все одно знайшли. Геть усю картоплю звідти вибрали і вивезли на залізничний полустанок поблизу Синельникова. Але нікуди звідти відправити не встигли, бо несподівано вдарили морози, і вся картопля там просто неба замерзла. Із моєї рідні від голоду 1933 року вмер дідусь по матері. Перед очима й досі картина: його худе і витягнуте тіло – він був високого зросту – лежить на землі під вікнами нашої мазанки».

Ще більш виразно пам’ ятає Різниченко і голодні повоєнні роки. У колгоспі матері Анатолія пообіцяли по триста грамів зерна на трудодень. Натомість тільки пізньої осені розрахувались двостами грамами висівок. Рятувала домашня городина – гарбузи, кукурудза. А ще хлібні картки, які Різниченко-молодший отримував як учень Дніпропетровської фельдшерсько-акушерської школи. Пару днів хлопець економив, натомість у суботу отримував уже цілу хлібину. Її під пахву – і бігцем по дніпровському льоду в рідні Чаплі. Іноді не стримувався і по дорозі декілька разів відщипував хлібну скоринку.

«На нашій вулиці жила родина Котунових, – розповідав ветеран. – Глава родини щойно повернувся з фронту, як помирає його дружина. У чоловіка на руках троє малолітніх дітей. Я це добре знаю, бо з найстаршим із них я ходив в один клас сільської школи. Так от його батько працює на молотарці. Якось після роботи чоловіка зупиняє хтось із колгоспного начальства. Вивертають чоловіку кишені, а там – зерно. Людині приписують крадіжку і саджають на вісім років до в’язниці. Ось які були тоді порядки».

Того ж таки 1946 року Анатолій Різниченко втратив батька. Через хронічне недоїдання і важку працю Різниченко-старший заробив виразку шлунку. Районна медицина ж зарадити не змогла...

Депресія ветерана

Витримавши всі удари долі, Різниченку довелося зіткнутися з ще одним. «Я досі, – зізнається Анатолій Іванович, – не відійшов від депресії, яка почалася торік. До того ж зір через це погіршився. Якби не підтримка близьких, не знаю, як далі почувався б. Так організм відреагував на звільнення з санаторію, якому віддав більше сорока років життя. Власне, заяву на звільнення написав добровільно. А що було робити, коли наприкінці минулого року мені дали зрозуміти, що всі мої напрацювання, досвід більше нікому не потрібні, що я тут зайвий. Та й сам, власне, не зміг змиритися з бюрократією, безвідповідальністю, душевною розрухою, яка запанувала серед персоналу, лікарів із приходом іншої держави. За України такого не було, все було логічно – і я до цього звик. Звик відчувати якусь відповідальність за здоров’я пацієнта, а не відгороджуватися стандартами діагностики і лікування, на які перейшов санаторій за нової влади. Аби ще більше не засмучуватись, туди віднині ні ногою. Якось підбадьорює лише те, що колишні пацієнти на вулиці щиро вітаються і зичать здоров’я».