Пісня Софії Ротару «Край, мій рідний край» мені подобалася з дитинства. Тоді я ще зовсім не розуміла українську мову, і уявлення не мала, що таке «смерічки» та «полонини». Гори я в дитинстві бачила тільки рідні, кримські, а рядок «чарівний край Черемоша й Прута» взагалі не викликав жодних асоціацій.
Хто б міг подумати, що минуть десятиліття, і Крим буде для мене втрачений, а я опинюсь на одній із вершин Прикарпаття, і біля моїх ніг лежатиме долина, осяяна сонячними променями, в якій, огинаючи пагорби, біжать Черемош і Прут – ті самі ріки зі знайомої з дитинства пісні.
Втративши свій маленький Крим, я знайшла всю іншу Україну
Цей день назавжди збережеться в моїй пам'яті: ідеальний момент, у якому сплелися минуле й сьогодення, дитячі спогади й нинішнє життя вимушеної переселенки. День, коли я зрозуміла, що, втративши свій маленький Крим, я знайшла всю іншу Україну.
Прикарпаття, яке мені пощастило побачити, – це мальовничі гори, вкриті заростями буків. Могутні стовбури дерев – гладкі, ніби срібні, йдуть далеко вгору, а їхнє химерне коріння губиться в заростях лісової чорниці.
Тут багато гірських річок, у яких ловиться невелика форель, – цю рибу ви зустрінете в меню будь-якого ресторану. Її готують на відкритому вогні, в печі, у фользі, на пательні, із зеленню або в сметанному соусі, – у кожного кухаря тут свої рецепти.
Місцева кухня не залишить байдужим жодного гостя. Поїздка до Прикарпаття немислима без відвідування колиби: колись так називали сезонне житло пастухів, тепер «колибою» називають і невеликий ресторанчик, і міні-готель.
Неможливо відмовитись від юшки з місцевих білих грибів, або «свіжанини», – трохи солодкуватої свинини, тушкованої з цибулею. А чого тільки вартий банош! Не намагайтеся пробувати його в міських ресторанах. Лише тут, на схилах Карпат, по-справжньому готують цю страву, яка колись тамувала голод пастухів. Сонячно-жовтий банош – кукурудзяна каша, зварена на вершках, подається зі шкварками, білими грибами та місцевою бринзою.
Банош заряджає енергією навіть найбільш недосвідчених мандрівників. Думаю, це той секретний інгредієнт, який допоміг мені піднятися на перевал Німчич. Саме тут я і побачила долину, про яку розповіла вище.
Цей перевал розташований у Буковинських Карпатах, раніше через нього проходила дорога Чернівці-Вижниця-Путила. Тут є все, що може знадобитись туристам: міні-готелі, ресторани, магазини з сувенірами, підйомник для лижників. За словами місцевих жителів, саме тут за часів СРСР був великий ресторан, у якому колись співала Софія Ротару.
Їздити тутешніми дорогами – суцільне задоволення. І справа не в дорожньому покритті, воно, як і інших районах України, далеке від ідеального. Тут дивовижні пейзажі, які постійно змінюються (хто їздив від Феодосії до Керчі, той мене зрозуміє). Їде, наприклад, машина уздовж зарослих буками схилів Карпат, а за поворотом вже квітучі луки. Ви можете проїхати повз гірську річку, через яку перекинутий дерев'яний міст, потім проїхати через село-друге, і знов опинитись між схилами гір. Така зміна картинки за вікном машини не лише не дає занудьгувати в дорозі, але й постійно провокує мандрівників на захоплені подихи.
Неможливо не сказати про місцеві села, повз які ми проїжджали під час нашої подорожі. Чисті подвір'я, розорані земельні ділянки, безліч квітів, блискучі вікна і білені, часто прикрашені візерунками, фасади. Серед будинків багато старих, збудованих за часів, коли ці землі входили до складу Австрійської імперії. Вони виділяються архітектурою, але не старістю: тут навіть сторонньому спостерігачеві видно, як люблять і пишаються своїми будинками місцеві жителі. А до чого красиві величезні гнізда лелек на стовпах і пічних трубах! І як тут не згадати ще одну пісню Ротару: «Лелека на даху – мир на землі».
Хочу особливо відзначити чисті узбіччя. Мені шкода, але порівняння явно не на користь Криму. Ніколи на нашому півострові я не бачила такої первозданної чистоти уздовж доріг – і на автостраді, і в місцях, де дорога проходить крізь села. Тут немає ні побутового, ні будівельного сміття, ні залишків спиляних гілок, які, на жаль, звичні для півдня нашої країни.
Примітно, що в кожному дворі є колодязь. Для нас, жителів степового Криму, таку велику кількість води бачити незвично. Всі колодязі сховані всередині спеціальних споруд: деякі схожі на невеликі будиночки з гостроверхим дахом, деякі – на гігантські різнокольорові глечики, усередині яких, власне, і розташований колодязь. Є і справжні старовинні колодязі системи «журавель», відомі нам за картинками в дитячих книжках. Багато з колодязів встановлені так, щоб напитися води зміг будь-який подорожній. Для цього є і відра, і горнятка, – їх тут не крадуть, тут це немислиме.
Ще на дуже багатьох подвір'ях є каплички – крихітні церкви, відкриті для всіх охочих. Їх дуже багато вздовж доріг, і туди, дійсно, можна зайти в будь-який час. За словами місцевих, часто капличку будують після якоїсь події, що сталась у родині. Хтось одужав після важкої хвороби, або успішно закінчив інститут, або знайшов хорошу роботу, – щоб ознаменувати цю подію, та й у подяку за неї, поруч із будинком будують капличку.
Не знаю, чого я очікувала, але до побаченого виявилася не готовою: зсередини капличка виглядає як справжня церква, тільки в мініатюрі. Тут пахне ладаном, на стінах – ікони, хрести, вишиті рушники. Є і свічки. Ви можете запалити свічку і залишити її тут, а якщо хочете якось подякувати господареві каплички, – для цього є коробка, в якій можна залишити трохи грошей.
За весь час нашої подорожі лише одного разу ми зустріли капличку, двері якої були зачинені. Розташовувалась вона біля великого маєтку, обнесеного високим парканом. І видно було, що і будинок, і паркан, і саму міні-церковцю збудували тут люди чужі, які не розуміють ні людей, ні їхніх традицій. Та й сама капличка, збудована з дорогих матеріалів, виглядала тут скоріше елементом дизайну, а не місцем, де може схилити коліна випадковому подорожньому.
Ми запалили свічку і залишили її, від усього серця бажаючи миру Україні, і дому – всім, хто його втратив
Неподалік, на високому пагорбі, ми побачили дуже стару капличку з вибіленого каменю. Навіть здалеку було видно, що їй більше сотні років. Двері були зачинені на звичайний гачок, щоб вітер, бува, не відчинив їх. Усередині горіли свічки: хтось тут вже побував до нас. З убрання – польові квіти, невеликі ікони та вишиті рушники. Сонячне світло відбивалось на дерев'яному одвірку, було тихо і якось дуже спокійно. Ми запалили свічку і залишили її, від усього серця бажаючи миру Україні, і дому – всім, хто його втратив.
Ми сіли на стареньку, похилу від часу дерев'яну лавку, що була вкопана поруч, дивились на схили Карпат і мріяли про те, щоб усі залякані, обдурені, заморочені пропагандою, приїхали сюди, і побачили на свої очі, як живуть, працюють і бережуть свою землю люди, яких оббрехали заради чужої війни.
І Крим, і Карпати, все це – наше. Їх не потрібно ділити, ними можна лише ділитися
Сюди обов'язково треба приїхати. Піднятися в гори, потерти в пальцях листок суниці, вдихнути гірське повітря, випити зі струмка, і зрозуміти, що і Крим, і Карпати, все це – наше. Їх не потрібно ділити, ними можна лише ділитися. Як співалось у пісні Ротару: «Приїжджайте в Прикарпаття, приїжджайте, люди добрі!», – цей край чекає добрих людей. Їх він нагодує, з ними він поділиться і теплом, і місцевими красотами. У Прикарпатті живуть винятково щедрі люди, і любові до України тут вистачить на всіх.
Олена Юрченко, кримчанка
Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
