«Ті, хто ковтнули свіжого повітря свободи, до клітки не повернуться»

У найважчі роки чужини у кримських татар завжди були однодумці – представники інших національностей. Особливе місце в цьому ряду займає Григорій Матвійович Александров – письменник, в'язень сталінських таборів і брежнєвських «психлікарень», активіст кримськотатарського руху, справжній російський інтелігент.

Він пішов із життя 12 років тому, 1 травня 2003 року. А народився 14 травня 1928 року в Москві, в сім'ї Матвія Павловича Александрова – великого військового фахівця, картографа. Григорій був наймолодшою дитиною в сім'ї. Його мати Єлизавета Петрівна була філологом, знала кілька мов.

Життя Гришка круто змінилось у червні 1941 року, коли 13-річним хлопчаком він виїхав на канікули до дядька в український Миколаїв. Тут його застала війна, він опинився в окупації. У вересні 1941 року його дядька Бориса Петровича – відомого в місті хірурга – за відмову працювати лікарем в німецькому госпіталі окупанти розстріляли.

У війну Александров втратив практично всіх своїх близьких. 1941 року машина, в якій знаходився його батько разом з іншими офіцерами, потрапила під бомбардування в прифронтовій смузі. Старші діти в сім'ї загинули в перші роки війни; Єлизавета Петрівна померла в 1943-му.

У квітні 1942 року Гришка під час облави схопили в Миколаєві та вивезли на роботу до Кенігсбергу, звідки він у вересні втік. 15 серпня 1943 року він був заарештований у Кременчуці і звільнений у вересні Червоною армією. Додавши собі три роки, юнак опинився на фронті.

З грудня 1943-го до квітня 1944 року Александров воював на 2-му Українському фронті – спочатку рядовим, а потім сержантом дивізійної розвідки 214-ї дивізії 53 армії. 8 лютого 1944 року був важко поранений, у серпні 1944 року повністю комісований і визнаний непридатним до подальшого проходження військової служби. А наступного дня його заарештували, і на 532 дні кинули до в'язниці – спочатку в Черкасах, потім у Києві. Звільнили з формулюванням «відсутність події злочину».

1946 року Григорій вступає на юридичний факультет Московського державного університету. Живе в гуртожитку, перебиваючись випадковими заробітками. Нові господарі, які посіли квартиру Александрових на Другій Міщанській після смерті його матері, не пустили його до будинку, а коли він намагався довести, що жив у цій квартирі, пригрозили розправою.

Цей період став визначальним для подальшого життя Александрова. 1951 року його заарештували за рукопис антисталінського змісту «Пасмуровое стадо обезьян». Вирок Московського суду – 25 років таборів за сумнозвісною 58-ю (антирадянська агітація і пропаганда). Слідчі й судді не могли повірити, що юнак, який стояв перед ними, у неповні 23 роки є автором рукопису, поки Олександр не продекламував вірш «Те времена прошли».

Те времена прошли. Царей не стало.

В стране вся власть усам принадлежала.

Грузин какой-то с пышными усами

Всех обольстил, растлил и покорил.

Его светлейшим солнцем называли

И чтили гениальные усы

Чарующей, неслыханной красы.

Усатый за любое дело брался,

Стыда он не имел, людей он не боялся,

А холуев бесчисленная стая

Его в кантатах и песнях прославляя,

Творила все, что скажет божество.

Людей бесчестных торжество

Пришло на Землю,

Правду попирая.

«Лише за переказ цього вірша можна навіть дитину розстріляти без суду і слідства», – сказав йому слідчий.

1955 року Александрова звільнили. Але реабілітація виявилась формальною, йому на руки видали паспорт – фактично «вовчий квиток» – терміном дії на шість місяців, згідно з яким йому дозволялось жити не ближче 101 кілометра від 200 центральних міст за спеціальним списком паспортної системи МВС СРСР.

Пізніше він напише про цей період: «Помандрувавши 4 місяці, зазнавши усіх мислимих і немислимих принижень і знущань, заробляючи собі на життя випадковою працею, я приїхав до Ташкента, де формально не мав право жити. Але в Ташкенті в ті роки не звертали увагу на формальності й будь-яка людина, що не має паспорта, могла влаштуватися на цегельний завод, куди не йшов працювати жоден житель Ташкента. Платили надзвичайно мало, а роботу здійснювали у гарячій печі. У 55-му гуртожитку не давали, спали там же, де і працювали.

1956 року влітку працював на кенафі в колгоспі «Політвідділ». Наскільки важка або легка ця робота, судіть за одним із прикладів. Жоден колгоспник «Політвідділу» не працював на зборі кенафа. За 2 місяці у шести барабанників (ті, хто вилущує кенаф) відірвало руку, четверо померли – разом 10 з 32. Наприкінці жовтня 1956 року мене взяли на роботу до монтажної бригади. 1957 року заарештували за рукопис, ще не закінчений (близько 600 машинописних сторінок). За рік звільнився і змушений виїхати до Алмалику Ташкентської області.

1959 року за доносом якогось Горбатюка мене заарештували за те, що я з друзями говорив про вибори, зокрема про виборчі бюлетені, де стояло одне прізвище депутата, а внизу красувався напис: «Залиште одного депутата, а інших викресліть». 1960 року мене звільнили після річної відсидки в слідчому ізоляторі в Ташв'язниці».

Зайве говорити про те, що за Александровим як за «затятим антирадянщиком» буде завжди зберігатися негласний нагляд.

У травні 1964 року Григорій Матвійович одружився на дівчині Галині – вона працювала бібліографом у бібліотеці ТашДУ, а за рік у них народилася дочка Наташа. Галина на багато років забезпечила йому надійний тил і стала його найвірнішим другом.

Уже в Алмалику Александров познайомиться із проблемою репресованих народів. Наділений даром особливого співчуття і загостреним почуттям справедливості, він не міг залишитися осторонь від проблеми кримських татар...

Перший кримський татарин, із яким познайомився Александров, був Зевід Газієв. Сталось це 1958 року. А вже у 1960-х він познайомився із Мустафою Джемілєвим, Асаном Джемілєвим і його дружиною Едіє. У написаному Александровим в 1971 році романі «Я відводжу до знедолених селищ», присвяченому радянським політичним таборам, є герой – кримський татарин Асан Аметов. Кримськотатарській проблематиці присвячена глава під назвою «Асан» другого тому роману.

Книгу видали в паризькому видавництві «Імка-Пресс» 1978 року. Як сказано в анотації: «Дантівський вірш дав назву цьому табірному роману, що занурює читача в коло гулагівського пекла. Це не спогад, не «роман» у звичайному розумінні цього слова, а скоріше народний епос, розповідь про долі російських людей, про життя в нелюдських умовах таборів, про боротьбу зі злом, за збереження людської гідності».

Найважливішою віхою у творчому житті Григорія Александрова стала його поема «Смолоскип над Кримом», причиною написання якої послужила трагічна подія – самоспалення Муси Мамута 23 червня 1978 року. Александров згадує: «Від Мустафи Джемілєва 1-го липня 1978 року я вперше почув про самоспалення Муси Мамута... Сам виїхати до Криму не міг: був нездоровий, незабаром зліг у лікарню... Поему «Смолоскип над Кримом» я почав писати вдома, а закінчив у лікарні. Її багаторазово переписували від руки і передруковували на машинках». Пізніше, вже редагуючи до невпізнання спотворену поему, яка ходила в самвидаві, Александров помітить: «Пам'ять про загиблого Мусу не повинна померти. Немає мук чужих, є біль моя. Забути про них безчесно і неможливо».

1980 року ним був написаний ще один роман – досі не виданий – «Крізь віковічний стогін».

У лютому 1983 року Александров був арештований в Москві. 30 серпня 1983 року Судова колегія у кримінальних справах Ташкентського міського суду розгляне його кримінальну справу, встановивши: «Кримінальну справу стосовно Александрова Григорія Матвійовича за ст. 191 прим. 4 КК УзССР виробництвом припинити і направити його на примусове лікування в психіатричну лікарню спеціального типу системи МВС УзССР».

Про цей період свого життя Григорій Матвійович згадує: «1983 року мене арештували за мої книги і поему («Смолоскип над Кримом» – авт.) і за посильну участь у русі кримських татар. Спершу були в'язниці – Ташкентська, Московська, Оренбурзька. У Ташкентській психіатричній лікарні, куди мене відіслали з Ташкентської в'язниці, експертиза визнала мене психічно здоровим, але для наших чекістів здалося занадто легким покаранням в'язниця і табір, і вони вирішили оголосити мене божевільним... Чотири з половиною роки я пробув у психлікарні. За моє життя мене двічі вбивали в радянських і німецьких таборах і знущалися так, як не вміла знущатися інквізиція... Але інквізитори в порівнянні з радянськими «лікарями»-психіатрами – невинні немовлята. Вони просто вивертали руки, підвішували і спалювали. До більшого вони не додумалися. Радянські ж «лікарі» за допомогою ліків забирали розум. Це найстрашніше катування».

Лише 21 серпня 1987 року Ташкентська судова колегія скасувала примусове лікування, якого Александров, будучи психічно здоровим, зовсім не потребував...

У 1991 році Григорій Матвійович приїхав до Криму, куди був запрошений для участі в II Курултаї кримськотатарського народу.

23 червня 1991 року відбулася прем'єра вистави пам'яті Муси Мамута. Ось як згадував про це Александров:

«Музика... Я чую перемогу над смертю і скорботу про тих, хто пішов. Метаються відблиски світла: червоного, як воскресла кров, спаленого Муси, багряного, як гнів приниженого народу, блакитного, як день, що йде за ніччю.

Тиша. Проходить двадцять-тридцять секунд. Зал вибухає оваціями. «Автора!» – вимагає зал. Мої давні друзі Едіє і Асан буквально тягнуть мене на сцену. Я приголомшений. Такої щирої подяки не очікував.

На сцену виходять глядачі і дарують мені квіти. Поруч зі мною Зекіє, дружина Муси. Квіти не вміщаються у неї в руках. Обличчям жінки течуть сльози. Мене обіймають незнайомі люди. Поруч зі мною встала Едіє. Я чую її теплі слова. Вона каже, як у 83-му році мені наказували відмовитися від поеми і обіцяли звільнити, якщо я виконаю цю вимогу.

Так це правда. Слідчий Азарян умовляв мене публічно покаятися, але з його затії не вийшло нічого. Розлючений Азарян 23 травня 1983 року в Ташв'язниці пригрозив мені: «Не відмовитеся від усього написаного – не минути вам божевільні. Я сумніваюся, щоб звідти Ви вийшли живим»...

І все ж я вижив. Навіщо?

Але зараз я знав навіщо. Я бачив зал і людей, що несли квіти мені і дружині Муси. Я зрозумів: люди побачили оголену правду про борців і жертви, їх щирі почуття віддані їм. Я ж і артисти, скільки у нас вистачило сил, розповіли людям про темні дні минулого, розповіли, щоб воно ніколи не повторилося... Що станеться з ними, коли наша історія повториться? Мені страшно. Але не бувати тому! Не бувати! Я повторюю це як заклинання. І вірю, що таке не трапиться. Я бачу обличчя глядачів – вони готові постояти за себе і за дітей своїх.

Той, хто ковтнув свіжого повітря свободи, в клітку не повернеться. Шлях довгий і важкий чекає на нас, але це шлях до світла і радості. І я, пізнавши всі муки, що можуть випасти на долю людини, вірю: мерзенне і темне минуле залишилося позаду».

Російський побратим кримських татар свято вірив у щасливе майбутнє кримських татар на батьківщині: «Днями мені вдалося побувати на курултаї. Я почув промови, повні мужності і здорового глузду, і постарався зрозуміти, як живе народ, про що мріє, куди прагне. Я повірив, що майбутнє кримських татар у Криму і лише в Криму. Народ-вигнанець буде народом-господарем».

Гульнара Бекірова, кримський історик, член Українського ПЕН-клубу