Невдале керівництво зумовило провал партизанського руху в Криму вже на початковому етапі. 19 липня 1942 року Штаб фронту радирував у Крим, що «Мокроусов і Мартинов більше не повернуться», командувачем партизанського руху в Криму призначено полковника Михайла Лобова.
24 липня 1942 року в нових воєнних умовах – повної окупації Криму – був затверджений «План керівництва партизанським рухом, посилення бойової діяльності, розгортання нових партизанських загонів у Криму».
16 серпня 1942 року начальник 4-го управління НКВС СРСР Павло Судоплатов переправив начальнику Центрального Штабу партизанського руху (ЦШПД) Пантелеймону Пономаренку від керівництва партизанського руху Криму повідомлення:
«Прохання передати тов. СТАЛІНУ і тов. БЕРІЇ: тисячі кримських партизан ведуть запеклі бої з великими силами противника. За один місяць ми знищили 10 тисяч гітлерівців, більше тисячі автомашин, багато зброї і техніки. Останні 20 днів не отримуємо відповідей і допомоги з Північнокавказького фронту і Кримського обкому партії. Понад 500 хворих і поранених голодують і приречені на смерть. Продовольство на місці дістати не можемо, зважаючи на неврожай і повне пограбування населення німцями.
Просимо відновити допомогу й евакуювати хворих і поранених повітрям, морем».
Становище ставало критичним. Через кілька тижнів нове командування партизанського руху Криму дійшло висновку, що перспектив розвитку руху в Криму немає, про що і повідомив Пономаренку полковник Південного штабу партизанського руху Хаджіумар Мамсуров: «У Криму діють 22 партизанські загони. Кількість загонів зменшилася у зв'язку з вивезенням звідти значної частини поранених, хворих, виснажених. Керівний склад загонів (Лобов, Луговий та ін.) налаштований по суті виїхати з Криму у зв'язку з нестерпною обстановкою».
Однак така думка не була підтримана ні Центральним штабом, ні керівництвом обкому. Як згадує керівник одного із загонів Іван Генов, секретар Кримського обкому Ямпольський «поїхав з рішенням обласного підпільного комітету і думкою абсолютної більшості про те, що боротьбу необхідно продовжувати»: «Хворих, поранених і виснажених партизанів вивезти на «велику землю», підлікувати, а після відпочинку знову повернути в ліс для продовження боротьби».
У результаті лінія, проведена Кримським обкомом – ні за яких обставин не припиняти діяльність партизанського руху – взяла верх. 18 жовтня 1942 року була ухвалена Постанова бюро Кримського обкому ВКП(б) «Про заходи щодо зміцнення партизанських загонів і подальшого розвитку партизанського руху в Криму». Для керівництва партизанськими загонами Криму був створений «оперативний центр у складі т. Сєверського (командир партизанського рухом), т. Ямпольського (секретар ОК ВКП(б), т. Мустафаєва (секретар ОК ВКП(б))», існуючий центральний штаб при цьому ліквідовувався.
Оперативний центр зобов'язувався:
– Закінчити роботу з евакуації хворих і поранених партизанів з лісу для лікування (приблизно 250-300 осіб);
– із залишків частин партизанів після евакуації сформувати 6 загонів чисельністю кожен по 60-70 осіб, доручивши оперативному центру визначити на місці райони їх діяльності;
– насаджувати дрібні загони і партизанські групи в степовій частині Криму, в першу чергу: Євпаторійських, Акмонайських, Камиш-Бурунських, Аджимушкайських каменоломнях, а також у містах;
– просити Військову Раду Чорноморського Флоту надати допомогу плавзасобами для евакуації решти хворих і поранених партизанів.
Були сформульовані наступні завдання партизанських загонів Криму на найближчий період: а) посилити військову розвідку і військову роботу на комунікаціях («не давати ворогові вивозити з Криму награбоване добро»); б) тримати супротивника в стані тривоги: нападати на дрібні гарнізони, комендатури, штаби, загони самооборони; в) знищувати місцевих зрадників, старост, поліцаїв, бургомістрів; г) мститися за кожен акт насильства, вчинений щодо місцевого населення.
Голова Кримського уряду Ісмаїл Сейфулаєв зобов'язувався до 1 грудня 1942 року «закинути для партизанських загонів 90-100 тонн продовольства з розрахунку на 500 осіб, на 6 місяців, зимове обмундирування та інші предмети речового забезпечення, а також своєчасно поповнювати запаси харчування».
Пропонувалося «насадити нову агентуру в містах і селах, особливо татарських» і «закинути групу свіжих працівників-чекістів
Крім того, було вирішено просити ЦШПД видати для партизанських загонів Криму 4 рації типу «Північ», а Військову Раду Чорноморської групи військ Закавказького фронту виділити одну рацію для Кримського обкому ВКП(б). Було сформульоване і прохання до Наркому внутрішніх справ СРСР Берії: «Відрядити одного з працівників колишнього наркомату НКВС Криму для керівництва розвідувально-агентурною роботою в Криму». При цьому пропонувалося «насадити нову агентуру в містах і селах, особливо татарських» і «закинути групу свіжих працівників чекістів».
Такі були заходи щодо чергової реорганізації партизанського руху. Підсумки ж першого етапу діяльності руху були підбиті в «Довідці про стан партизанського руху Криму за період з 15.11.41 до 15-20.11.42», що збереглася у фонді беззмінного керівника ЦШПД Пантелеймона Пономаренка в РГАСПІ.
Згідно з документом, втрати за перший рік склали: з 3098 партизанів від голоду померли 450 осіб, дезертирували або пропали безвісти – 400 осіб, загинули в боях 848 осіб, були вивезені хворими, пораненими і виснаженими – 556 осіб (з них: цивільних – 230, військовослужбовців – 211, прикордонників – 58, моряків – 30, кавалеристів – 27). «У зв'язку з голодуванням» були відправлені в ліси, в степову частину на підпільну і диверсійну роботу – 400 осіб.
У документі звертають на себе увагу цифри людських втрат. Так, не може не дивувати, що кількість померлих від голоду партизанів (450 осіб) загалом у 2 рази менша, ніж тих, хто загинув під час бойових дій. Навіть якщо цифри не стовідсотково точні, все одно факт загибелі кожного сьомого бійця від голоду вражає. У той же час – враховуючи явно провальний характер партизанського руху на першому етапі – певні сумніви викликає цифра «винищених солдатів і офіцерів противника за рік партизанської роботи» – 12 тисяч осіб.
Станом на листопад 1942 року, в лісі в складі 6 партизанських загонів залишалося 480 осіб.
У листопаді 1942 року була ухвалена дуже примітна постанова Кримського обкому партії «Про помилки, допущені в оцінці поведінки кримських татар відносно партизанів, про заходи щодо ліквідації цих помилок і посилення роботи серед татарського населення». Фактично це була реабілітація кримськотатарського народу, звинуваченого колишнім керівництвом руху – Мокроусовим і Мартиновим – у зраді Батьківщині.
У селі Коуш група партизанів колишнього 4-го району в п'яному вигляді влаштувала погром, не розбираючись хто свої, хто чужі
У преамбулі її мовилося, що «аналіз фактів, доповіді командирів і комісарів партизанських загонів, проведені на місці, свідчать про те, що твердження про нібито вороже ставлення більшості татарського населення Криму до партизанів і що більшість татар перейшли на службу до ворога, є необґрунтованими і політично шкідливими». Визнавалося, що стосовно місцевого населення були допущені неправильні дії, і конфлікт між населенням і партизанами значною мірою був наслідком ставлення «окремих партизанських груп до місцевого населення»: «Наприклад, група т. Зінченка на одній із доріг забирала продукти у громадян, які там проходили. У селі Коуш група партизанів колишнього 4-го району в п'яному вигляді влаштувала погром, не розбираючись хто свої, хто чужі. Грабування продовольчих баз фашистами розцінювали як мародерство з боку місцевого населення, і будь-якого громадянина, хто потрапив у ліс, розстрілювали».
У документі наводилися факти допомоги та співчутливого ставлення кримських татар до партизанів. («Низка сіл і селищ гірської та передгірної частини Криму довгий час надавали активну допомогу партизанам (села Кокташ, Чермалик, Айлянма, Бешуй, Айсерез, Шах-Мурза та ін.), а десантні частини, що прибули в січні 1942 року в Судак, повністю забезпечувалися продовольством довколишніми татарськими селами цього району. В селі Кокташ півмісяця жив і годувався партизанський загін, поки німці не розорили це село. Села Айлянма, Сартана, Чермалик тривалий час годували партизанські загони 2-го району. Загін тов. Селезньова 4 місяці стояв у селі Бешуй і забезпечувався продовольством»).
Бюро Кримського обкому ВКП(б) постановляло:
«1. Засудити як неправильне і політично шкідливе твердження про вороже ставлення більшості кримських татар до партизанів і пояснити, що кримські татари в основній своїй масі так само вороже ставляться до німецько-румунських окупантів, як і всі трудящі Криму.
2. Просити Військову Раду Закавказького фронту і Чорноморського флоту забрати і передати в розпорядження Кримського ОК ВКП (б) групу комуністів – політичного складу з кримських татар, перевірених у боях за батьківщину, для спрямування їх у партизанські загони і роботу в тилу».
Постанова «щодо татарського питання є абсолютно правильною»
У липні 1943 року колишній керівник партизанського руху Криму Мокроусов спробував оскаржити це рішення, проте у відповідь на його заяву обком ще раз підтвердив, що постанова «щодо татарського питання є абсолютно правильною і ніяких змін у формулюваннях, які вимагає товариш Мокроусов, вносити не варто». Після цього Мокроусов «визнав свої помилки» і відкликав заяву.
Зазначимо, що після ухвалених рішень серед нового керівництва партизанського руху з'явилися і представники кримськотатарської партійної еліти, які на початковому етапі були відсутні, і, як було офіційно визнано, це стало однією з причин невдач першого етапу партизанського спротиву («ніхто з керівників абсолютно не врахував того, що корінне населення Криму – татари і, отже, необхідно було залишити в лісах авторитетні фігури з-поміж татар для постійного зв'язку та роботи серед татарського населення», – писав полковник Лобов в одному з донесень у центр).
За інформацію «Довідки про стан партизанського руху Криму за період з 15.11.41 до 15-20.11.42», «відправлені в ліс» були Рефат Мустафаєв – третій секретар Обкому ВКП(б), і з ним група татарських працівників, з них 6 осіб вже осіли в татарських селах» (серед них – комісар, заступник з політичної частини Нафе Бєлялов, голова Верховного Суду Кримської АРСР, Мустафа Селімов, секретар Ялтинської райкому партії).
Як випливає з численних офіційних документів, «татарське питання» обговорювалося на різних нарадах керівництва країни.
Ісмаїл Сейфулаєв згадував: «У другій половині 1942 і на початку 1943 років я був на прийомі у Маленкова, Калініна, Андреєва, Жданова, Косигіна, Мікояна, Пономарьова, а також низки вищих військових діячів. Доповідав про стан партизанського руху, необхідну допомогу народним месникам, що перенесли важку зиму, втратили значну кількість бойових товаришів. Одночасно Секретар обкому, начальник штабу партизанського руху в Криму Булатов написав кілька доповідних записок до Центрального комітету. Всі і всюди нас уважно вислуховували, але тривога, піднята Мокроусовим, турбувала і насторожувала керівників. Ніхто не взявся захистити або спростувати звинувачення, які висуваються нашому народу. Питання дуже серйозне, ніхто не хотів ризикувати. Всі знали, що це виходить за їхню компетенцію, що такі питання буде вирішувати особисто Сталін».
У червні 1943 року Володимир Булатов знову висвітлив це питання – тепер уже на нараді начальників розвідвідділів штабів партизанського руху: «На підставі деяких необ'єктивних, неперевірених повідомлень, що походять від наших товаришів, у нас була така думка, що добра половина кримського татарського населення пішла лінією зрадницької діяльності, на поводу у німців. Треба сказати, що насправді становище виглядало не так, як його уявляли ми самі собі і як інформували керівні товариші, які залишалися на території Криму... У низці сіл гірської та передгірної частини німцям вдалося створити загони самооборонців, причому якою була база та мотиви організації цих загонів самооборонців? Німці, коли окупували Крим, організували насамперед розгром продовольчої бази партизанських загонів, а у нас був запас продовольства на всі партизанські загони, які нараховували до 3500 приблизно на рік. Звичайно, що як провідники на ці партизанські бази німці підбирали собі людей з-поміж ворожих націоналістичних елементів. І коли на чолі якоїсь каральної групи стояв чи німець, чи окремі екземпляри з татар, складалося враження, і наші товариші робили такий висновок, що розграбування партизанських загонів проводиться татарами. І не розібравшись в суті цього явища, не вникнувши в глибину настрою татарського села, стали на ворожий шлях відносно партизанів...
Наприклад, якщо ми в Криму маємо до 150 сіл разом із татарським населенням, то так звані загони самооборони були організовані лише у 20-25 селах. Тому говорити про те, що татарське населення стало на позиції, ворожі відносно радянської влади, абсолютно неправильно...
Кримський обком партії з цього питання ухвалив спеціальну постанову, де дав належну оцінку нашим помилкам початкових і колишніх партизанських загонів на місцях з боку низки керівних товаришів... Це рішення обкому партії тов. Пономаренко вважає абсолютно правильним. І товариш Сталін, коли до нього дійшли такі чутки, буквально обурився і сказав, що не може бути такого, мабуть, тут не розібралися чи перегнули щось».
У світлі сьогоднішніх відомостей про депортацію кримських татар, що розгорнулася незабаром, у правдивість фрази про «обурення» вождя віриться дуже важко. А ось про що можна говорити з достатньою впевненістю, так це про те, що, незважаючи на вжиті реабілітаційні на папері рішення, «татарське питання» постійно обговорювалося у верхах.
Ісмаїл Сейфулаєв згадував свою зустріч із маршалом СРСР Ворошиловим у грудні 1943 року: «Я доповів про боротьбу партизанів з фашистами, про диверсії на комунікаціях. Маршал уважно слухав. Коли йшлося про безпідставне звинувачення кримських татар, початок якому поклав Мокроусов, Климент Єфремович сказав наступне: «Кримські татари були і є зрадниками. Вони у війну 1854-1856 років під час оборони Севастополя відмовлялися постачати військові частини російської армії сіном, читайте про це у Льва Толстого». На це я відповів, що не можу погодитися з цим, татари сіно і фураж давали військовим частинам, а армійські інтенданти хотіли отримати сіно безкоштовно, а виділені з Державної скарбниці гроші привласнювали».
Гадаю, позиція члена ДКО Ворошилова напередодні вирішальних битв за Крим показова – дозволимо припустити, що виселення кримських татар було лише питанням часу...
Незважаючи на організаційно-кадрові зміни та деяку стабілізацію, і в середині 1943 року кримські партизани так само відчувати матеріальні труднощі.
За 18 місяців партизани винищили 15200 німецько-румунських солдатів і офіцерів
Станом на 1 травня 1943 року, «за 18 місяців партизани винищили 15200 німецько-румунських солдатів і офіцерів. Знищено 1500 автомашин з технікою та живою силою супротивника. Пущені під укіс 15 військових залізничних ешелонів з технікою і живою силою, з них тільки в 1943 році 11 ешелонів; за неповними відомостями під час аварії знищені до 50 гармат, понад 700 солдатів і офіцерів противника. Вирізані телеграфні дроти більше ніж 50 тисяч метрів. Висаджені в повітря 3 великі склади з боєприпасами, фуражем, обмундируванням. Спалена стайня. У Сімферополі отруєні 1500 голів великої рогатої худоби, 100 коней противника, на хлібозаводі виведені з ладу 10 тисяч механічних форм, зіпсовані 3 вагони шкірматеріалів. Знищено тягачів, автопричепів – 48, висаджено в повітря мостів – 35, розгромлено обозів – 30, штабів супротивника – 5. Знищені 300 зрадників».
За інформацією на 14 грудня 1943 року, нараховувалося 6 бригад із 29 загонів, а також Штаб Центральної оперативної групи. У них значилося 3557 осіб (росіян – 2100, кримських татар – 406, українців – 331, білорусів – 23, інших національностей – 697). Надалі чисельність партизанських загонів стала збільшуватися.
Під час наступальної операції навесні 1944 року вони виступали разом із радянськими військами, визволяли Крим...
Гульнара Бекірова, кримський історик, член Українського ПЕН-клубу
