Рубрика «Погляд»
«Культурна подія» України весни 2015 року відбулася: на каналі «1+1» у квітні показали телесеріал «Останній москаль» – поки що першу партію серій, яка завершилася правильним геппі ендом (закохані герой та героїня зливаються в поцілунку). Але, схоже, не за горами той час, коли ми побачимо ще одну партію. А потім, можливо, ще одну. І так далі. Тим паче, що рейтинг серіалу виявився достатньо високим – є інформація, що його переглянуло близько 17,6 мільйона телеглядачів. Має він і високий рейтингу переглядів в інтернеті.
Радість зі сльозами на очах
Здавалося, можна порадуватися за українське кіно. Адже за останній час воно знаходилось у «підпільному стані». На широкому екрані його практично не було, а про серіали й мови немає. І ось тобі на – «Останній москаль» виявився рейтинговішим за російське серіальне «мило», до якого так звик наш глядач.
У фільмі українців зображують приблизно так, як і в російських серіалах, – людьми недалекими, загребущими, брехливими, до того ще й п’яницями; на тлі цих людей москаль Валєра виглядає ледь як не супермен
Правда, на початку демонстрації розгорілася своєрідна «дискусія». Звісно, знайшлися різного роду «зірки» й публічні особи, які всіляко розхвалювали «Останнього москаля» (інше питання – наскільки щиро). Натомість, знайшлося чимало критиків (і доволі різких!). Якщо перші говорили про професіоналізм творців серіалу, добру гру акторів та інші, переважно «технічні» речі, то другі звертали увагу на його змістовність: мовляв, у фільмі українців зображують приблизно так, як і в російських серіалах, – людьми недалекими, загребущими, брехливими, до того ще й п’яницями; на тлі цих людей москаль Валєра виглядає ледь як не супермен, у якого, закономірно, закохується місцева красуня, проігнорувавши сільського парубка. Отож, українці в серіалі помітно програють москалю. Лунали навіть щиро патріотичні заяви такого штибу: як таке можна показувати в умовах війни з Росією!
Як на мене, то й адепти, і критики «Останнього москаля» мають рацію – кожен свою. Направду, серіал зроблений професійно. Є в ньому миловидні актори, які непогано грають свої ролі, чудові пейзажі, присмачені етнографічною «екзотикою» (це родзинка серіалу), нескладні сюжетні лінії, що не потребують ні надмірної уваги, ні особливих розумових зусиль, «прикольні сцени» (приблизно на рівні передач «Розсміши коміка» чи «95-го кварталу»), а ще – використання анекдотичних стереотипів про карпатських вуйків, які не люблять москалів і тримають на своєму обійсті зброю (до речі, село, де розгортаються події фільму, іменується Великими Вуйками).
Можна скільки завгодно говорити критикам про примітивізм «Останнього москаля» – це не зачепить його творців
Серіал – аж ніяк не елітарне кіно. Розраховане воно на невибагливого глядача. А такого в Неньці-Україні достатньо. Можна скільки завгодно говорити критикам про примітивізм «Останнього москаля» – це не зачепить його творців. Вони цілком свідомо були зорієнтовані на кітч та попсу. Їм ходило не про золоту гілку на Каннському кінофестивалі, а про глядацький рейтинг.
Критики цілком справедливо говорили про «неправдивість» «Останнього москаля» – і гуцули там не так зображені, і село якесь не таке, і відносини на селі, насправді, інакші, й говорять на Гуцульщині не так. Але якби лише це. Взагалі сюжетні лінії «Останнього москаля» – така собі кітчувата фантастика, яка до реалій має далекий стосунок. Приміром, ви бачили в Росії олігархів українського (тим паче – гуцульського!) походження; ви чули, щоб російські олігархи переховували своїх «золотих діточок» у Карпатських горах від переслідувань, або ви вірите, що мажорчик із Москви, потрапивши в гуцульське село, не лише швидко адаптується до нових обставин, а й стане тут першим легінем? Але ж мистецтво (така його функція) здатне творити міфи. Ці міфи не обов’язково мусять відповідати реаліям. Часто популярними якраз стають міфи, далекі від реального життя. Можливо, це порівняння комусь видаватиметься крамольним, але подумаймо, наскільки правдивими були міфи про Україну у «Вечорах на хуторі біля Диканьки» чи «Тарасі Бульбі»? Проте зараз вони сприймаються майже як правда.
Творці «Останнього москаля» створили неправдивий міф про Україну, точніше про регіон, де «етнографічна Україна» ніби ще лишилася (не знімати ж зараз «Останнього Москаля» у Диканьці!). Цей міф виявився яскравим, веселим, життєрадісним. Великій кількості глядачів він подобається. А що ще потрібно творцям фільму? Можна купатися у променях слави.
Плюси і мінуси
Автор далекий від того, щоб говорити про антиукраїнськість цього фільму. Але його й проукраїнським не назвеш. Творці серіалу не є людьми української культури. Принаймні вони мають про неї доволі примітивне уявлення. Для них ця культура – архаїчна, базується на «етнографічних традиціях» і є «хуторянською», відірваною від глобалізаційних процесів. Село Великі Вуйки – це і є «ідеальний хутір». До села проблемно добратися (не дорога – а напрямок), тут немає навіть телевізії. Та давайте чесно визнаємо: самі українці добряче постаралися, щоб представити свою культуру «селянською». Чому так сталося – це окреме питання. Але так є. Ось творці фільму й використовують цей стереотип.
Фільм не є проросійським. Москва представлена в ньому (хай і епізодично) як новітній Вавілон. Зрештою, і Москва, і Росія постають як джерело зла
Фільм не є проросійським. Москва представлена в ньому (хай і епізодично) як новітній Вавілон. Зрештою, і Москва, і Росія постають як джерело зла. Саме представниками Росії є бандюки чи то працівники російських спецслужб (між одними й другими невелика різниця), які полюють за «останнім москалем» Валєрою. Зрештою, Валєра ніби й не зовсім москаль – його батько родом із Гуцульщини. Та й прізвище в нього не москальське.
Серіал завершується, вважайте, в патріотичному дусі, викликаючи певні алюзії з сучасним станом речей. Москаль Валєра разом із гуцулами дають збройну відсіч російським бандюкам. Після цього відбувається таке собі свято єднання, коли україномовні селяни разом із російськомовним приходнем, незважаючи на попередні непорозуміння, мчать на залізничний вокзал – там Валєра має повернути собі кохану. Мимоволі пригадується лозунг «Єдина країна. Единая страна».
Свідомо чи несвідомо ідея «Останнього москаля» базувалася на конфлікті міста й села. Перше, здебільшого, є російськомовним, друге – україномовним. Та все ж цей конфлікт ніби знімається – принаймні в кіно. Але чи так воно насправді? І чи наші «російськомовні міщани» відмовляться від свого москальства (політичного й культурного), а українські селяни – від свого хуторянства? І всі вони сотворять модерну націю українську?
Загалом «Останній москаль» має як плюси, так і мінуси. У багатьох моментах він є образливим для українців, карикатурно представляє й українську культуру (передусім – традиційну), і її носіїв. Але ж є й позитив – це все-таки україномовний серіал, який мав широкий резонанс. У певному сенсі це альтернатива російським серіалам (хай і не така, як декому хотілося). І ще варто звернути увагу на одну річ, котру, як правило, не зауважують. Твори, що останнім часом репрезентують українську культуру, постають якимись сумними й невеселими. Це, на жаль, «добра традиція», котра має вікову історію. «Останній москаль», який, за великим рахунком, не є українським культурним продуктом, ламає цю традицію. Він – оптимістичний. І тут варто повчитися діячам, котрі вважають себе представниками української культури і які хочуть, щоб їхні культурні продукти були затребувані.
Петро Кралюк, проректор Острозької академії
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
Оригінал публікації – на сайті Радіо Свобода
