Процес першої масової еміграції розпочався одразу після анексії Криму Росією в 1783 році. А наймасштабнішою і найтрагічнішою за наслідками стала еміграція кримських татар середини ХIХ століття: за офіційними відомостями, тоді Крим залишили близько 193 тисяч людей.
У статті публіциста М.Гольденберга «Крим і кримські татари», опублікованій в листопадовому номері «Вісника Європи» за 1883 рік, читаємо: «Сумний переворот у господарстві Криму перебуває в тісному зв'язку з історією періодично повторюваних повальних виселень татар до Туреччини».
На господарське становище кримських татар, зазначає автор, не зверталося рішуче ніякої уваги; права їх на землю ні в що не ставилися. Землі їх захоплювалися буквально кожним, кому не лінь – суддями, чиновниками, мурзами...
«У татар забиралися землі й іншими шляхами, ще більш незаконними: величезні ділянки просто вимежовували з володінь татарських аулів, і боязкий кримський татарин і думати не міг про принесення скарги у вищі інстанції». Не дивно, що врешті-решт, «переможений народ опинився на землі російських поміщиків, причому йому доводилося відбувати вкрай тяжкі повинності на користь своїх нових панів», – пише автор.
Зазіхали не тільки на землю, але навіть на воду: проточна вода, а також вода для водопоїв, безперешкодно відводилася приватними особами в особливі резервуари і поверталася в колишнє русло лише за окрему плату... Публіцист зазначає з неприхованим обуренням: «При оподаткуванні татар-хліборобів панувала необмежена сваволя; буквально не було того предмета в татарському господарстві, з якого не приділялася б певна частка на користь пана: орач давав йому зерно, фрукти, вино, птицю, яйця, нитки, сіно; він зобов'язаний був певну кількість днів на рік на поміщицькій землі орати, косити, жати, сіяти, молотити».
Кримська війна значно погіршила становище татар
Кримська війна значно погіршила становище татар. «Військове начальство, чомусь бачило в них ворожий елемент і все чекало бунтів з їхнього боку, хоча кримські татари, особливо сільські, тільки й знають свій плуг та обов'язки, нічим не виявляли схильності до заворушень, виключаючи лише кілька поодиноких випадків явної неприхильності до росіян, та й то, головним чином, в тих місцевостях, де висаджувалися турки». Але й цих випадків, зазначає Гольденберг, виявилося достатньо, щоб запідозрити цілий народ. Для нагляду за татарами у селах роз'їжджали казаки, які хапали мирних жителів і, під загрозою доставити начальству як зрадників, вимагали у них гроші, поводячись з ними при цьому найжорстокішим чином...
Для нагляду за татарами у селах роз'їжджали казаки, які хапали мирних жителів і, під загрозою доставити начальству як зрадників, вимагали у них гроші, поводячись з ними при цьому найжорстокішим чином...
«По селах проводилися поголовні обшуки, і варто було знайти у кого-небудь заіржавілі шашку або рушницю, які Бог вість з яких часів валялися, як господарі цієї «зброї» вже вважалися тяжкими злочинцями: закутих у кайдани, їх кидали у в'язницю і висилали з Криму у внутрішні губернії. Арешти були до того нерозбірливі, що між в'язнями траплялися 90-річні старці та малі діти. Які небезпечні, здавалося б, були злочинці у цьому віці, але й тих, хто ледве рухався, етапом відправляли у заслання».
Ні, потрібне було не стільки заселення, скільки виселення, – потрібні були покинуті емігрантами землі... Щоб якось пояснити те, що відбувається, продовжує Гольденберг, «стали чорнити діяльність татар, стали звалювати на них стільки небилиць, знаходячи їх нездатними до торгівлі й землеробства, ігноруючи історичні факти, що свідчать зовсім противне, – саме, що землеробство в Криму в минулому сторіччі процвітало, що татари споконвіку вели морську і сухопутну торгівлю, особливо з Грецією, причому з Криму вивозилися в достатку паперові та шовкові тканини; маса пшениці та інше... Так, наприклад, пише автор, в описі Криму Мартіна Броневського говориться, що він знайшов кримський степ «обробленим, родючим, він буяє травами»; близько Інкермана, за свідченням його, були виноградники і сади з усілякими плодами. Трахейський півострів або, так званий, Малий Херсонес, Броневський знайшов також родючим, засіяним хлібами і засадженим «нескінченними садами». Було це в ХVI столітті.
Що ж бачимо ми в цих самих місцевостях тепер, після виселення татар? – задається питанням Гольденберг і відповідає: «Кримський степ... знелюднений і зневоднений, Інкерман абсолютно запустів, а Трахейський півострів видається голою, скелястою височиною. Крим і без того завжди потребував робочих рук, а з виселенням татар ця потреба досягла свого апогею. Заволодівши величезними просторами покинутої емігрантами землі, новоспечені землевласники не знали, що їм робити з багатством, яке так легко дісталося... Все в краї притихло, ніби завмерло: землеробство, торгівля, ремесла, соляний промисел. Цілий край, який ще недавно кипів життям, точно приречений був на смерть».
Ось що пише Гольденберг про Крим XIX століття, що пережив масовий результат виселення корінного народу, на зміну якому прийшла, в розумінні влади, «більш обдарована порода»: «Виявилося... що не скрізь вода в Криму могла без шкідливих наслідків вживатися прибульцями; а для роботи в кримських степах, під палючими променями південного сонця, був потрібний навик, який міг виробитися тільки з часом. Нарешті, кримські лихоманки, з якими зжився, звиклий до кліматичних особливостей краю татарин, мали руйнівний вплив на здоров'я голодних прибульців. Тоді тільки стало ясно, якою великою була для Криму, особливо для степової його частини, втрата виселених татар».
Такі були невтішні підсумки столітнього панування Росії в Криму і результати цього правління для корінного народу Криму – кримських татар.
Підсумовуючи історію еміграції кримських татар, Гольденберг пише: «Освічений світ був свідком надзвичайної явища – переселення стотисячного народу з меж упорядкованої християнської держави в країну, прославлену неправдами і беззаконням правителів».
Найбільшого розмаху мала еміграція 1889 – тоді Крим вимушено залишили близько 200 тисяч кримських татар
З наступних еміграцій найбільший масштаб мала еміграція 1889 року – тоді Крим вимушено покинули близько 200 тисяч кримських татар. А ще раніше, в середині 1870-х років кримські татари знову задумалися над питанням – залишитися чи покинути рідну землю. Цього разу причиною стало введення загальної військової повинності. Для кримських татар призовного віку це означало обов'язок нести службу в загальноармійських частинах, в яких вони не мали можливості виконувати релігійні обов'язки, передбачені ісламом (як було раніше в мусульманських частинах). Спочатку виїхали близько 300 осіб призовного віку, до кінця року кількість емігрантів склала 500 чоловік. Еміграція відбувалася в основному нелегально, без паспортів, теплоходами, які відходили ночами з Євпаторії, Судака, Севастополя та Гурзуфа. Вона призупинилася тільки на початку турецько-російської війни 1877-1878 років.
Важке економічне становище кримських татар, обезземелення, загальна військова повинність активізували еміграційний процес в 1893, 1901-1902 роках. Згідно з деякими відомостями, на початку 90-х років XIX століття залишили Крим близько 30 тисяч кримських татар. Уряд контролював процес еміграції, не допускаючи масового виходу, але, як і колись, більш привабливою перспективою була для влади подальша колонізація Криму. У листі Новоросійського губернатора Міністру фінансів, датованому червнем 1902 року, говорилося, що підстав протидіяти виселенню татар за кордон немає: «Вважаючи можливим і навіть марним утримувати татар в підданстві російському і в межах Імперії, я в той же час визнавав досить бажаним придбання залишених ними земель в російські руки, і всім в цьому відношенні Селянський Земельний банк міг би російській справі надати істотну послугу, викупляючи за свій рахунок татарські землі, з перепродажем надалі їх російським селянам».
Кримськотатарська інтелігенція в особі Ісмаїла Гаспринського та його однодумців висловлювалася категорично проти еміграції кримських татар з півострова
Кримськотатарська інтелігенція в особі Ісмаїла Гаспринського та його однодумців висловлювалася на цей рахунок категорично проти – через газету «Терджиман». Великий просвітитель закликав співвітчизників не поспішати з від'їздом, не продавати за безцінь свої будинки і майно, не їхати на чужину в пошуках кращої долі.
Так, в травні 1902 року була опублікована стаття Ісмаїла Гаспринського «Про еміграцію», в якій він пише: «...То в одному, то в іншому селі татари продають свої ділянки і худобу, маючи на увазі переселитися до Туреччини. Якщо це серйозно, то доводиться поспівчувати цим людям, що не відають, що творять: щоб покинути батьківщину треба мати вагомі підстави. Всякі нерозумні необґрунтовані пересування ведуть до збіднення, руйнування і загибелі. Ми не бачимо причин, які виправдали б відхід з Криму, ми не бачимо нічого, що могло б привертати людей до Туреччини, звідки десятки тисяч людей йдуть сюди і на узбережжя Чорного моря на заробітки».
Але і в наступні роки еміграційний рух остаточно не припиняється і триває аж до занепаду Російської імперії. Таким чином, за найскромнішим підрахунком, упродовж півтора століття Крим втратив близько мільйона кримських татар. І, як зазначалося в доповіді Кримського Центрального Виконавчого Комітету та Кримського уряду в 1925 році: «Якщо до цього додати масове винищення молодого покоління в Японську імперіалістичну і громадянську війни, а також значне вимирання і зубожіння татарських мас від голоду 1921-1922 років, коли кримські татари втратили 80 тисяч чоловік, стане цілком зрозумілим процес перетворення Криму, з татарським населенням, яке недавно ще переважало над іншими національностями, в нацменшину».
Історія не відповідає на конкретні питання і не вирішує нагальних проблем... Але вона дає поживу для роздумів, допомагаючи проводити очевидні паралелі з сучасністю. Можливо, якби сьогодні ті, хто покинув батьківщину десятки років тому – залишилися в Криму – наше сьогоднішнє життя склалося б інакше...
Гульнара Бекірова, кримський історик, член Українського ПЕН-клубу
